Бизнес журнал

Вторник
Июнь 27
BizKiev arrow Бизнес arrow Регистрация предприятия arrow Господарський кодекс України (частина перша)

Господарський кодекс України (частина перша)

Господарський кодекс України - Хозяйственный кодекс Украины

Документ 436-15, поточна редакцiя вiд 11.03.2007, чинний (11 сторiнок)

Господарський кодекс України

ГОСПОДАРСЬКИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

( Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 18, N 19-20,
N 21-22, ст.144 )

{ Із змінами, внесеними згідно із Законами
N 2424-IV ( 2424-15 ) від 04.02.2005, ВВР, 2005, N 11, ст.205
N 2452-IV ( 2452-15 ) від 03.03.2005, ВВР, 2005, N 16, ст.257
N 2454-IV ( 2454-15 ) від 03.03.2005, ВВР, 2005, N 16, ст.259
N 2505-IV ( 2505-15 ) від 25.03.2005, ВВР, 2005, N 17, N 18-19,
ст.267
N 2664-IV ( 2664-15 ) від 16.06.2005, ВВР, 2005, N 31, ст.420
N 2668-IV ( 2668-15 ) від 16.06.2005, ВВР, 2005, N 29, ст.384
N 2705-IV ( 2705-15 ) від 23.06.2005, ВВР, 2005, N 33, ст.427
N 2738-IV ( 2738-15 ) від 06.07.2005, ВВР, 2005, N 34, ст.434
N 3164-IV ( 3164-15 ) від 01.12.2005, ВВР, 2006, N 12, ст.101
N 3201-IV ( 3201-15 ) від 15.12.2005, ВВР, 2006, N 13, ст.110
N 3202-IV ( 3202-15 ) від 15.12.2005, ВВР, 2006, N 14, ст.117
N 3205-IV ( 3205-15 ) від 15.12.2005, ВВР, 2006, N 14, ст.118
N 3480-IV ( 3480-15 ) від 23.02.2006, ВВР, 2006, N 31, ст.268
N 3528-IV ( 3528-15 ) від 15.03.2006, ВВР, 2006, N 34, ст.291
N 3541-IV ( 3541-15 ) від 15.03.2006, ВВР, 2006, N 35, ст.296
N 133-V ( 133-16 ) від 14.09.2006, ВВР, 2006, N 43, ст.414
N 424-V ( 424-16 ) від 01.12.2006, ВВР, 2007, N 9, ст.67
N 483-V ( 483-16 ) від 15.12.2006, ВВР, 2007, N 9, ст.77
N 549-V ( 549-16 ) від 09.01.2007, ВВР, 2007, N 12, ст.106 }

Господарський кодекс України встановлює відповідно до
Конституції України ( 254к/96-ВР ) правові основи господарської
діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності
суб'єктів господарювання різних форм власності.

Господарський кодекс України має на меті забезпечити
зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвиток
підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного
виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог
Конституції України ( 254к/96-ВР ), утвердити суспільний
господарський порядок в економічній системі України, сприяти
гармонізації її з іншими економічними системами.

Розділ I
ОСНОВНІ ЗАСАДИ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Глава 1
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Предмет регулювання

1. Цей Кодекс визначає основні засади господарювання в
Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі
організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами
господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками
відносин у сфері господарювання.

Стаття 2. Учасники відносин у сфері господарювання

1. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти
господарювання, споживачі, органи державної влади та органи
місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а
також громадяни, громадські та інші організації, які виступають
засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них
організаційно-господарські повноваження на основі відносин
власності.

Стаття 3. Господарська діяльність та господарські відносини

1. Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється
діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного
виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції,
виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають
цінову визначеність.

2. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення
економічних і соціальних результатів та з метою одержання
прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва -
підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без
мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

3. Діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на
створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх
функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб'єктів
господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності
негосподарюючих суб'єктів.

4. Сферу господарських відносин становлять
господарсько-виробничі, організаційно-господарські та
внутрішньогосподарські відносини.

5. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що
виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому
здійсненні господарської діяльності.

6. Під організаційно-господарськими відносинами у цьому
Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб'єктами
господарювання та суб'єктами організаційно-господарських
повноважень у процесі управління господарською діяльністю.

7. Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між
структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини
суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами.

Стаття 4. Розмежування відносин у сфері господарювання з
іншими видами відносин

1. Не є предметом регулювання цього Кодексу:

майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються
Цивільним кодексом України ( 435-15 );

земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо
використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та
об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря;

трудові відносини;

фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що
виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх
рівнів;

адміністративні та інші відносини управління за участі
суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або
місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською
компетенцією, і безпосередньо не здійснює
організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта
господарювання.

2. Особливості регулювання майнових відносин суб'єктів
господарювання визначаються цим Кодексом.

3. До господарських відносин, що виникають із торговельного
мореплавства і не врегульовані Кодексом торговельного мореплавства
України ( 176/95-ВР ), застосовуються правила цього Кодексу.

Стаття 5. Конституційні основи правопорядку у сфері
господарювання

1. Правовий господарський порядок в Україні формується на
основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання
економічних відносин суб'єктів господарювання та державного
регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної
вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність
та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної,
соціальної, правової держави.

2. Конституційні основи правового господарського порядку в
Україні становлять: право власності Українського народу на землю,
її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які
знаходяться в межах території України, природні ресурси її
континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що
здійснюється від імені Українського народу органами державної
влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених
Конституцією України ( 254к/96-ВР ); право кожного громадянина
користуватися природними об'єктами права власності народу
відповідно до закону; забезпечення державою захисту прав усіх
суб'єктів права власності і господарювання, соціальної
спрямованості економіки, недопущення використання власності на
шкоду людині і суспільству; право кожного володіти, користуватися
і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї
інтелектуальної, творчої діяльності; визнання усіх суб'єктів права
власності рівними перед законом, непорушності права приватної
власності, недопущення протиправного позбавлення власності;
економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку
діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом
правових засад і гарантій підприємництва; забезпечення державою
захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення
зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного
обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення
правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно
законом; забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання
екологічної рівноваги на території України; забезпечення державою
належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав споживачів;
взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в
Україні принципу верховенства права.

3. Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері
господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого
правового господарського порядку, додержуючись вимог
законодавства.

Стаття 6. Загальні принципи господарювання

1. Загальними принципами господарювання в Україні є:

забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист
державою усіх суб'єктів господарювання;

свобода підприємницької діяльності у межах, визначених
законом;

вільний рух капіталів, товарів та послуг на території
України;

обмеження державного регулювання економічних процесів у
зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості
економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві,
екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки
суспільства і держави;

захист національного товаровиробника;

заборона незаконного втручання органів державної влади та
органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські
відносини.

Стаття 7. Нормативно-правове регулювання господарської
діяльності

1. Відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією
України ( 254к/96-ВР ), цим Кодексом, законами України,
нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету
Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів
державної влади та органів місцевого самоврядування, а також
іншими нормативними актами.

Глава 2
ОСНОВНІ НАПРЯМИ ТА ФОРМИ УЧАСТІ ДЕРЖАВИ
І МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Стаття 8. Участь держави, органів державної влади, органів
місцевого самоврядування в господарській
діяльності

1. Держава, органи державної влади та органи місцевого
самоврядування не є суб'єктами господарювання.

2. Рішення органів державної влади та органів місцевого
самоврядування з фінансових питань, що виникають у процесі
формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, а також з
адміністративних та інших відносин управління, крім
організаційно-господарських, в яких орган державної влади або
орган місцевого самоврядування є суб'єктом, наділеним
господарською компетенцією, приймаються від імені цього органу і в
межах його владних повноважень.

3. Господарська компетенція органів державної влади та
органів місцевого самоврядування реалізується від імені
відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня участь
держави, органів державної влади та органів місцевого
самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише
на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені
Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України.

Стаття 9. Форми реалізації державою економічної політики

1. У сфері господарювання держава здійснює довгострокову
(стратегічну) і поточну (тактичну) економічну і соціальну
політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження
інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних
верств і населення в цілому.

2. Економічна стратегія - обраний державою курс економічної
політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на
вирішення крупномасштабних економічних та соціальних завдань,
завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки
держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і
національного багатства, підвищення народного добробуту.
Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей
народного господарства, засобів та способів їх реалізації,
виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що мають
місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи
законні інтереси суб'єктів господарювання.

3. Економічна тактика - сукупність найближчих цілей, завдань,
засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного
курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в
поточному періоді розвитку народного господарства.

4. Правове закріплення економічної політики здійснюється
шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у
прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку України
та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів
України, цільових програмах економічного, науково-технічного і
соціального розвитку, а також відповідних законодавчих актах.

Стаття 10. Основні напрями економічної політики держави

1. Основними напрямами економічної політики, що визначаються
державою, є:

структурно-галузева політика, спрямована на здійснення
державою прогресивних змін у структурі народного господарства,
удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій,
стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний
прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції
та зростання рівня життя населення. Складовими цієї політики є
промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної
політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс
заходів стимулюючого впливу;

інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам
господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів
на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва,
переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети
структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і
відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за
ним;

амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам
господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов
забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і
невиробничих фондів переважно на якісно новій
техніко-технологічній основі;

політика інституційних перетворень, спрямована на формування
раціональної багатоукладної економічної системи шляхом
трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення
економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів,
забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і
господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами
господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного
господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних
структур;

цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин
обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в
процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної
паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності,
а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;

антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення
оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів
господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення
проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері
монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості
продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально
орієнтованої економіки;

бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та
раціоналізацію формування доходів і використання державних
фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій
у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих
інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного
боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі
національного доходу;

податкова політика, спрямована на забезпечення економічно
обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів
господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної
діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної
справедливості та конституційних гарантій прав громадян при
оподаткуванні їх доходів;

грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення
народного господарства економічно необхідним обсягом грошової
маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів
суб'єктів господарювання та населення до банківської системи,
стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби
функціонування і розвитку економіки;

валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання
паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют,
стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне
використання;

зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання
державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами
господарювання та захист національного ринку і вітчизняного
товаровиробника.

2. Держава здійснює екологічну політику, що забезпечує
раціональне використання та повноцінне відтворення природних
ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.

3. У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну
політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і
доходів населення, політику зайнятості, політику соціального
захисту та соціального забезпечення.

Стаття 11. Прогнозування та планування економічного і
соціального розвитку

1. Здійснення державою економічної стратегії і тактики у
сфері господарювання спрямовується на створення економічних,
організаційних та правових умов, за яких суб'єкти господарювання
враховують у своїй діяльності показники прогнозних і програмних
документів економічного і соціального розвитку.

2. Законом визначаються принципи державного прогнозування та
розроблення програм економічного і соціального розвитку України,
система прогнозних і програмних документів, вимоги до їх змісту, а
також загальний порядок розроблення, затвердження та виконання
прогнозних і програмних документів економічного і соціального
розвитку, повноваження та відповідальність органів державної влади
і органів місцевого самоврядування у цих питаннях.

3. Основними формами державного планування господарської
діяльності є Державна програма економічного та соціального
розвитку України, Державний бюджет України, а також інші державні
програми з питань економічного і соціального розвитку, порядок
розробки, завдання та реалізація яких визначаються законом про
державні програми.

4. Органи влади Автономної Республіки Крим, місцеві органи
виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до
Конституції України ( 254к/96-ВР ) розробляють і затверджують
програми соціально-економічного та культурного розвитку
відповідних адміністративно-територіальних одиниць та здійснюють
планування економічного і соціального розвитку цих одиниць.

5. Суб'єктам господарювання, які не враховують суспільні
інтереси, відображені в програмних документах економічного і
соціального розвитку, не можуть надаватися передбачені законом
пільги та переваги у здійсненні господарської діяльності.

Стаття 12. Засоби державного регулювання господарської
діяльності

1. Держава для реалізації економічної політики, виконання
цільових економічних та інших програм і програм економічного і
соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми
регулювання господарської діяльності.

2. Основними засобами регулюючого впливу держави на
діяльність суб'єктів господарювання є:

державне замовлення; { Абзац другий частини другої статті 12
із змінами, внесеними згідно із Законом N 3205-IV ( 3205-15 ) від
15.12.2005 }

ліцензування, патентування і квотування;

сертифікація та стандартизація;

застосування нормативів та лімітів;

регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

3. Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів
засобів державного регулювання господарської діяльності
визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також
програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та
скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих
категорій суб'єктів господарювання здійснюються відповідно до
цього Кодексу та інших законів.

4. Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а
також перелік видів діяльності, в яких забороняється
підприємництво, встановлюються Конституцією України ( 254к/96-ВР )
та законом.

Стаття 13. Державне замовлення
{ Назва статті 13 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 3205-IV ( 3205-15 ) від 15.12.2005 }

1. Державне замовлення є засобом державного регулювання
економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі
складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для
пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на
поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання
послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми
власності.

2. Державний контракт - це договір, укладений державним
замовником від імені держави з суб'єктом господарювання -
виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні
та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські
відносини.

3. Поставки продукції для пріоритетних державних потреб
забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та
інших джерел фінансування, що залучаються для цього, в порядку,
визначеному законом.

{ Частину четверту статті 13 виключено на підставі Закону
N 3205-IV ( 3205-15 ) від 15.12.2005 }

5. Засади та загальний порядок формування державного
замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт,
надання послуг для задоволення пріоритетних державних потреб
визначаються законом.

6. Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками
(закупівлею) для пріоритетних державних потреб
сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння та
військової техніки, а також інших спеціально визначених
(специфічних) товарів, регулюються відповідно до закону.
{ Стаття 13 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3205-IV
( 3205-15 ) від 15.12.2005 }

Стаття 14. Ліцензування, патентування та квотування у
господарській діяльності

1. Ліцензування, патентування певних видів господарської
діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері
господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної
політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів
держави, суспільства та окремих споживачів.

2. Правові засади ліцензування, патентування певних видів
господарської діяльності та квотування визначаються виходячи з
конституційного права кожного на здійснення підприємницької
діяльності, не забороненої законом, а також принципів
господарювання, встановлених у статті 6 цього Кодексу.

3. Ліцензія - документ державного зразка, який засвідчує
право суб'єкта господарювання-ліцензіата на провадження
зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом
визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини,
пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності,
регулюються законом.

4. У сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти
(готівку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та
платіжних карток на території України), обміном готівкових
валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними
засобами, вираженими в іноземній валюті, та з платіжними
картками), у сфері грального бізнесу та побутових послуг, інших
сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування
підприємницької діяльності суб'єктів господарювання.

Торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право
суб'єкта господарювання займатися певними видами підприємницької
діяльності впродовж встановленого строку. Спеціальний торговий
патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта
господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до
закону. Порядок патентування певних видів підприємницької
діяльності встановлюється законом.

5. У необхідних випадках держава застосовує квотування,
встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних
товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу
(включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот
встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

Стаття 15. Технічне регулювання у сфері господарювання

1. У сфері господарювання застосовуються:

технічні регламенти;

стандарти;

кодекси усталеної практики;

класифікатори;

технічні умови.

2. Застосування стандартів чи їх окремих положень є
обов'язковим для:

суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в
технічних регламентах;

учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи
постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні
стандарти;

виробника чи постачальника продукції, якщо він склав
декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи
застосував позначення цих стандартів у її маркуванні.

3. У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою
(контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлено
технічними регламентами, дозволяється застосування положень угоди
(контракту), якщо вони не суперечать законодавству України в
частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та
транспортування на території України.
( Стаття 15 в редакції Закону N 3164-IV ( 3164-15 ) від
01.12.2005 )

Стаття 16. Дотації та інші засоби державної підтримки
суб'єктів господарювання

1. Держава може надавати дотації суб'єктам господарювання: на
підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, на
виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів
реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів,
послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення,
а також суб'єктам господарювання, що опинилися у критичній
соціально-економічній або екологічній ситуації, з метою
фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для
підтримання їх діяльності, на цілі технічного розвитку, що дають
значний економічний ефект, а також в інших випадках, передбачених
законом.

2. Держава може здійснювати компенсації або доплати
сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську
продукцію, що реалізується ними державі.

3. Підстави та порядок застосування засобів державної
підтримки суб'єктів господарювання визначаються законом.

Стаття 17. Податки в механізмі державного регулювання
господарської діяльності

1. Система оподаткування в Україні, податки і збори
встановлюються виключно законами України. Система оподаткування
будується за принципами економічної доцільності, соціальної
справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави,
територіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян.

2. З метою вирішення найважливіших економічних і соціальних
завдань держави закони, якими регулюється оподаткування суб'єктів
господарювання, повинні передбачати:

оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій
оподаткування;

стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних
правил оподаткування;

усунення подвійного оподаткування;

узгодженість з податковими системами інших країн.

3. Ставки податків мають нормативний характер і не можуть
встановлюватись індивідуально для окремого суб'єкта
господарювання.

4. Система оподаткування в Україні повинна передбачати
граничні розміри податків і зборів, які можуть справлятись з
суб'єктів господарювання. При цьому податки та інші обов'язкові
платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів
(робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються
суб'єктами господарювання незалежно від результатів їх
господарської діяльності.

Стаття 18. Обмеження монополізму та сприяння змагальності у
сфері господарювання

1. Держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику та
сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на основі
загальнодержавних програм, що затверджуються Верховною Радою
України за поданням Кабінету Міністрів України.

2. Державна політика у сфері економічної конкуренції,
обмеження монополізму в господарській діяльності та захисту
суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної
конкуренції здійснюється уповноваженими органами державної влади
та органами місцевого самоврядування.

3. Органам державної влади та органам місцевого
самоврядування, їх посадовим особам забороняється приймати акти та
вчиняти дії, які усувають конкуренцію або необґрунтовано сприяють
окремим конкурентам у підприємницькій діяльності, чи запроваджують
обмеження на ринку, не передбачене законодавством. Законом можуть
бути встановлені винятки з цього правила з метою забезпечення
національної безпеки, оборони чи інших загальносуспільних
інтересів.

4. Правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання
визначаються цим Кодексом та іншими законами.

Стаття 19. Державний контроль та нагляд за господарською
діяльністю

1. Суб'єкти господарювання мають право без обмежень
самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить
законодавству.

2. Суб'єкти господарювання підлягають державній реєстрації
відповідно до цього Кодексу та закону.

3. Держава здійснює контроль і нагляд за господарською
діяльністю суб'єктів господарювання у таких сферах:

збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей
суб'єктами господарських відносин - за станом і достовірністю
бухгалтерського обліку та звітності;

фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та
податкових відносин - за додержанням суб'єктами господарювання
кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни,
додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;

цін і ціноутворення - з питань додержання суб'єктами
господарювання державних цін на продукцію і послуги;

монополізму та конкуренції - з питань додержання
антимонопольно-конкурентного законодавства;

земельних відносин - за використанням і охороною земель;
водних відносин і лісового господарства - за використанням та
охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

виробництва і праці - за безпекою виробництва і праці,
додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною,
санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і
правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення
господарської діяльності;

споживання - за якістю і безпечністю продукції та послуг;

зовнішньоекономічної діяльності - з питань технологічної,
економічної, екологічної та соціальної безпеки.

4. Органи державної влади і посадові особи, уповноважені
здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською
діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення
контролю і нагляду визначаються законами.

5. Незаконне втручання та перешкоджання господарській
діяльності суб'єктів господарювання з боку органів державної
влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю
та нагляду забороняються.

6. Органи державної влади і посадові особи зобов'язані
здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб'єктів
господарювання неупереджено, об'єктивно і оперативно, дотримуючись
вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб'єктів
господарювання.

7. Суб'єкт господарювання має право на одержання інформації
про результати інспектування і перевірок його діяльності не пізніш
як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не
передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролю та
нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і
перевірку, можуть бути оскаржені суб'єктом господарювання у
встановленому законодавством порядку.

8. Усі суб'єкти господарювання зобов'язані здійснювати
первинний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї
роботи, складати статистичну інформацію, а також надавати
відповідно до вимог закону фінансову звітність та статистичну
інформацію щодо своєї господарської діяльності, інші дані,
визначені законом. Забороняється вимагати від суб'єктів
господарювання надання статистичної інформації та інших даних, не
передбачених законом або з порушенням порядку, встановленого
законом.

Стаття 20. Захист прав суб'єктів господарювання та споживачів

1. Держава забезпечує захист прав і законних інтересів
суб'єктів господарювання та споживачів.

2. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на
захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси
зазначених суб'єктів захищаються шляхом:

визнання наявності або відсутності прав;

визнання повністю або частково недійсними актів органів
державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших
суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні
інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання
недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;

відновлення становища, яке існувало до порушення прав та
законних інтересів суб'єктів господарювання;

припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його
порушення;

присудження до виконання обов'язку в натурі;

відшкодування збитків;

застосування штрафних санкцій;

застосування оперативно-господарських санкцій;

застосування адміністративно-господарських санкцій;

установлення, зміни і припинення господарських правовідносин;

іншими способами, передбаченими законом.

3. Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та
споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

Стаття 21. Об'єднання підприємців

1. З метою сприяння розвитку національної економіки, її
інтеграції у світове господарство, а також створення сприятливих
умов для підприємницької діяльності в Україні можуть створюватися
торгово-промислові палати як добровільні об'єднання підприємців та
організацій. Торгово-промислова палата є недержавною самоврядною
статутною організацією, створеною на засадах членства, що має
статус юридичної особи.

2. Держава сприяє торгово-промисловим палатам у виконанні
ними статутних завдань.

3. Порядок утворення та діяльності торгово-промислових палат
встановлюється законом.

4. Суб'єкти господарювання - роботодавці мають право на
об'єднання в організації роботодавців для реалізації та захисту
своїх прав.

5. Організації роботодавців є самоврядними статутними
організаціями, що утворюються на засадах добровільності та
рівноправності з метою представництва і захисту законних інтересів
роботодавців. Організації роботодавців можуть об'єднуватися у
спілки та інші статутні об'єднання роботодавців.

6. Порядок утворення та засади діяльності організацій та
об'єднань роботодавців визначаються законом.

Стаття 22. Особливості управління господарською діяльністю у
державному секторі економіки

1. Держава здійснює управління державним сектором економіки
відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.

2. Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є
суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також
суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує
п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі
право вирішального впливу на господарську діяльність цих
суб'єктів.

3. Повноваження суб'єктів управління у державному секторі
економіки - Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів
влади та організацій щодо суб'єктів господарювання визначаються
законом.

4. Законом можуть бути визначені види господарської
діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним
підприємствам, установам і організаціям.

5. Держава реалізує право державної власності у державному
секторі економіки через систему організаційно-господарських
повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів
господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою
діяльність на основі права господарського відання або права
оперативного управління.

6. Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у
державному секторі економіки визначається уповноваженими органами
управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.
Відносини органів управління з названими суб'єктами господарювання
у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на
договірних засадах.

7. Держава застосовує до суб'єктів господарювання у
державному секторі економіки усі засоби державного регулювання
господарської діяльності, передбачені цим Кодексом, враховуючи
особливості правового статусу даних суб'єктів.

8. Законом встановлюються особливості здійснення
антимонопольно-конкурентної політики та розвитку змагальності у
державному секторі економіки, які повинні враховуватися при
формуванні відповідних державних програм.

9. Процедура визнання банкрутом застосовується щодо державних
підприємств з урахуванням вимог, зазначених у главі 23 цього
Кодексу.

10. Органам управління, які здійснюють
організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єктів
господарювання державного сектора економіки, забороняється
делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження
державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю
суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих
повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування
та інших випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Стаття 23. Відносини суб'єктів господарювання з органами
місцевого самоврядування

1. Органи місцевого самоврядування здійснюють свої
повноваження щодо суб'єктів господарювання виключно в межах,
визначених Конституцією України ( 254к/96-ВР ), законами про
місцеве самоврядування та іншими законами, що передбачають
особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та
Севастополі, іншими законами. Органи місцевого самоврядування
можуть здійснювати щодо суб'єктів господарювання також окремі
повноваження органів виконавчої влади, надані їм законом.

2. Відносини органів місцевого самоврядування з суб'єктами
господарювання у випадках, передбачених законом, можуть
здійснюватися також на договірних засадах.

3. Правові акти органів та посадових осіб місцевого
самоврядування, прийняті в межах їх повноважень, є обов'язковими
для виконання усіма учасниками господарських відносин, які
розташовані або здійснюють свою діяльність на відповідній
території.

4. Незаконне втручання органів та посадових осіб місцевого
самоврядування у господарську діяльність суб'єктів господарювання
забороняється. Не допускається видання правових актів органів
місцевого самоврядування, якими встановлюються не передбачені
законом обмеження щодо обігу окремих видів товарів (послуг) на
території відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

5. Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають
право звертатися до суду щодо визнання недійсними актів
підприємств, інших суб'єктів господарювання, які обмежують права
територіальних громад, повноваження органів місцевого
самоврядування.

6. Органи, посадові та службові особи місцевого
самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед
суб'єктами господарювання, підстави, види і порядок якої
визначаються Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та законом.

7. Спори про поновлення порушених прав суб'єктів
господарювання та відшкодування завданої їм шкоди внаслідок
рішень, дій чи бездіяльності органів, посадових або службових осіб
місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень
вирішуються в судовому порядку.

Стаття 24. Особливості управління господарською діяльністю у
комунальному секторі економіки

1. Управління господарською діяльністю у комунальному секторі
економіки здійснюється через систему організаційно-господарських
повноважень територіальних громад та органів місцевого
самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належать до
комунального сектора економіки і здійснюють свою діяльність на
основі права господарського відання або права оперативного
управління.

2. Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у
комунальному секторі економіки визначається уповноваженими
органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших
законів. Відносини органів управління між зазначеними суб'єктами у
випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних
засадах.

3. Суб'єктами господарювання комунального сектора економіки є
суб'єкти, що діють на основі лише комунальної власності, а також
суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності
перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка
забезпечує органам місцевого самоврядування право вирішального
впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

4. Законом можуть бути встановлені особливості здійснення
антимонопольно-конкурентної політики щодо комунального сектора
економіки, а також додаткові вимоги та гарантії права власності
Українського народу і права комунальної власності при реалізації
процедури банкрутства щодо суб'єктів господарювання комунального
сектора економіки.

5. Органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за
наслідки діяльності суб'єктів господарювання, що належать до
комунального сектора економіки, на підставах, у межах і порядку,
визначених законом.

Глава 3
ОБМЕЖЕННЯ МОНОПОЛІЗМУ ТА ЗАХИСТ
СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ І СПОЖИВАЧІВ
ВІД НЕДОБРОСОВІСНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

Стаття 25. Конкуренція у сфері господарювання

1. Держава підтримує конкуренцію як змагання між суб'єктами
господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням
здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі
та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного
товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають
умов реалізації товару на ринку.

2. Органам державної влади і органам місцевого
самоврядування, що регулюють відносини у сфері господарювання,
забороняється приймати акти або вчиняти дії, що визначають
привілейоване становище суб'єктів господарювання тієї чи іншої
форми власності, або ставлять у нерівне становище окремі категорії
суб'єктів господарювання чи іншим способом порушують правила
конкуренції. У разі порушення цієї вимоги органи державної влади,
до повноважень яких належить контроль та нагляд за додержанням
антимонопольно-конкурентного законодавства, а також суб'єкти
господарювання можуть оспорювати такі акти в установленому законом
порядку.

3. Уповноважені органи державної влади і органи місцевого
самоврядування повинні здійснювати аналіз стану ринку і рівня
конкуренції на ньому і вживати передбачених законом заходів щодо
упорядкування конкуренції суб'єктів господарювання.

4. Держава забезпечує захист комерційної таємниці суб'єктів
господарювання відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.

Стаття 26. Обмеження конкуренції

1. Рішення або дії органів державної влади та органів
місцевого самоврядування, які спрямовані на обмеження конкуренції
чи можуть мати наслідком такі обмеження, визнаються обґрунтованими
у випадках:

подання допомоги соціального характеру окремим суб'єктам
господарювання за умови, що допомога подається без дискримінації
інших суб'єктів господарювання;

подання допомоги за рахунок державних ресурсів з метою
відшкодування збитків, завданих стихійним лихом або іншими
надзвичайними подіями, на визначених ринках товарів або послуг,
перелік яких встановлюється законодавством;

подання допомоги, в тому числі створення пільгових
економічних умов окремим регіонам з метою компенсації
соціально-економічних втрат, викликаних важкою екологічною
ситуацією;

здійснення державного регулювання, пов'язаного з реалізацією
проектів загальнонаціонального значення.

2. Умови та порядок обмеження конкуренції встановлюються
законом відповідно до цього Кодексу.

Стаття 27. Обмеження монополізму в економіці

1. Монопольним визнається домінуюче становище суб'єкта
господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з
іншими суб'єктами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару
(робіт, послуг).

2. Монопольним є становище суб'єкта господарювання, частка
якого на ринку певного товару перевищує розмір, встановлений
законом.

3. Монопольним може бути визнано також становище суб'єктів
господарювання на ринку товару за наявності інших умов, визначених
законом.

4. У разі суспільної необхідності та з метою усунення
негативного впливу на конкуренцію органи державної влади
здійснюють стосовно існуючих монопольних утворень заходи
антимонопольного регулювання відповідно до вимог законодавства та
заходи демонополізації економіки, передбачені відповідними
державними програмами, за винятком природних монополій.

5. Органам державної влади та органам місцевого
самоврядування забороняється приймати акти або вчиняти дії,
спрямовані на економічне посилення існуючих суб'єктів
господарювання-монополістів та утворення без достатніх підстав
нових монопольних утворень, а також приймати рішення про виключно
централізований розподіл товарів.

Стаття 28. Природні монополії

1. Стан товарного ринку, за якого задоволення попиту на цьому
ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції
внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з
істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю продукції в міру
збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що
виробляються суб'єктами господарювання, не можуть бути замінені у
споживанні іншими, у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку
менше залежить від зміни цін на такі товари, ніж попит на інші
товари (послуги), - вважається природною монополією.

2. Суб'єктами природної монополії можуть бути суб'єкти
господарювання будь-якої форми власності (монопольні утворення),
які виробляють (реалізують) товари на ринку, що перебуває у стані
природної монополії.

3. Законом про природні монополії визначаються сфери
діяльності суб'єктів природних монополій, органи державної влади,
органи місцевого самоврядування, інші органи, які регулюють
діяльність зазначених суб'єктів, а також інші питання регулювання
відносин, що виникають на товарних ринках України, які перебувають
у стані природної монополії, та на суміжних ринках за участі
суб'єктів природних монополій.

Стаття 29. Зловживання монопольним становищем на ринку

1. Зловживанням монопольним становищем вважаються:

нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у
нерівне становище, або додаткових умов, що не стосуються предмета
договору, включаючи нав'язування товару, не потрібного
контрагенту;

обмеження або припинення виробництва, а також вилучення
товарів з обороту з метою створення або підтримки дефіциту на
ринку чи встановлення монопольних цін;

інші дії, вчинені з метою створення перешкод доступу на ринок
(виходу з ринку) суб'єктів господарювання;

встановлення монопольно високих або дискримінаційних цін
(тарифів) на свої товари, що призводить до порушення прав
споживачів або обмежує права окремих споживачів;

встановлення монопольно низьких цін (тарифів) на свої товари,
що призводить до обмеження конкуренції.

Стаття 30. Неправомірні угоди між суб'єктами господарювання

1. Неправомірними угодами між суб'єктами господарювання
визнаються угоди або погоджені дії, спрямовані на:

встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок,
надбавок (доплат), націнок;

розподіл ринків за територіальним принципом, обсягом
реалізації чи закупівлі товарів, їх асортиментом або за колом
споживачів чи за іншими ознаками - з метою їх монополізації;

усунення з ринку або обмеження доступу до нього продавців,
покупців, інших суб'єктів господарювання.

Стаття 31. Дискримінація суб'єктів господарювання

1. Дискримінацією суб'єктів господарювання органами влади у
цьому Кодексі визнається:

заборона створення нових підприємств чи інших організаційних
форм господарювання в будь-якій сфері господарської діяльності, а
також встановлення обмежень на здійснення окремих видів
господарської діяльності або виробництво певних видів товарів з
метою обмеження конкуренції;

примушування суб'єктів господарювання до пріоритетного
укладання договорів, першочергової реалізації товарів певним
споживачам або до вступу в господарські організації та інші
об'єднання;

прийняття рішень про централізований розподіл товарів, який
призводить до монопольного становища на ринку;

встановлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону
України в інший;

надання окремим підприємцям податкових та інших пільг, які
ставлять їх у привілейоване становище щодо інших суб'єктів
господарювання, що призводить до монополізації ринку певного
товару;

обмеження прав суб'єктів господарювання щодо придбання та
реалізації товарів;

встановлення заборон чи обмежень стосовно окремих суб'єктів
господарювання або груп підприємців.

2. Дискримінація суб'єктів господарювання не допускається.
Законом можуть бути встановлені винятки з положень цієї статті з
метою забезпечення національної безпеки, оборони,
загальносуспільних інтересів.

Стаття 32. Недобросовісна конкуренція

1. Недобросовісною конкуренцією визнаються будь-які дії у
конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним
звичаям у підприємницькій діяльності.

2. Недобросовісною конкуренцією є неправомірне використання
ділової репутації суб'єкта господарювання, створення перешкод
суб'єктам господарювання у процесі конкуренції та досягнення
неправомірних переваг у конкуренції, неправомірне збирання,
розголошення та використання комерційної таємниці, а також інші
дії, що кваліфікуються відповідно до частини першої цієї статті.

3. Недобросовісна конкуренція тягне за собою юридичну
відповідальність осіб, якщо їх дії мають негативний вплив на
конкуренцію на території України, незалежно від того, де вчинено
такі дії.

Стаття 33. Неправомірне використання ділової репутації
суб'єкта господарювання

1. Неправомірним використанням ділової репутації суб'єкта
господарювання визнаються: неправомірне використання чужих
позначень, рекламних матеріалів, упаковки; неправомірне
використання товару іншого виробника; копіювання зовнішнього
вигляду виробу іншого виробника; порівняльна реклама.

2. Неправомірним є використання без дозволу уповноваженої на
те особи чужого імені, комерційного найменування, торговельної
марки, інших позначень, а також належних іншій особі рекламних
матеріалів тощо, що може призвести до змішування з діяльністю
іншого суб'єкта господарювання, який має пріоритет на їх
використання.

3. Використання у комерційному найменуванні власного імені
громадянина є правомірним, якщо до власного імені додається
будь-який відмітний елемент, що виключає змішування з діяльністю
іншого суб'єкта господарювання.

4. Неправомірним використанням товару іншого виробника є
введення у господарський обіг під своїм позначенням товару іншого
виробника шляхом змін чи зняття позначень виробника без дозволу
уповноваженої на те особи.

5. Копіюванням зовнішнього вигляду виробу є відтворення
зовнішнього вигляду виробу іншого суб'єкта господарювання і
введення його у господарський обіг без однозначного зазначення
виробника копії, що може призвести до змішування з діяльністю
іншого суб'єкта господарювання. Не визнається неправомірним
копіювання зовнішнього вигляду виробу або його частин, якщо таке
копіювання зумовлено виключно їх функціональним застосуванням.

6. Дія частини п'ятої цієї статті не поширюється на вироби,
що мають охорону як об'єкти права інтелектуальної власності.

7. Порівняльною є реклама, що містить порівняння з товарами
(роботами, послугами) чи діяльністю іншого суб'єкта
господарювання. Не визнається неправомірним порівняння в рекламі у
випадках, передбачених законом.

Стаття 34. Створення перешкод суб'єктам господарювання у
процесі конкуренції

1. Перешкодами у процесі конкуренції вважаються:
дискредитація суб'єкта господарювання, нав'язування споживачам
примусового асортименту товарів (робіт, послуг), схиляння до
бойкоту суб'єкта господарювання або дискримінації покупця
(замовника), або до розірвання договору з конкурентом, підкуп
працівника постачальника або покупця (замовника).

2. Дискредитацією суб'єкта господарювання є поширення у
будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей,
пов'язаних з особою чи діяльністю суб'єкта господарювання, які
завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб'єкта
господарювання.

3. Купівлею-продажем товарів, виконанням робіт, наданням
послуг із примусовим асортиментом є купівля-продаж одних товарів,
виконання робіт, надання послуг за умови купівлі-продажу інших
товарів, виконання робіт, надання послуг, не потрібних споживачу
або контрагенту.

4. Схилянням до бойкоту суб'єкта господарювання вважається
спонукання конкурентом іншої особи, безпосередньо або через
посередника, до відмови від встановлення договірних відносин із
цим суб'єктом господарювання.

5. Схилянням постачальника до дискримінації покупця є
спонукання, безпосередньо або через посередника, до надання
постачальником конкуренту покупця певних переваг без достатніх на
це підстав.

6. Схилянням суб'єкта господарювання до розірвання договору з
конкурентом іншого суб'єкта господарювання є вчинене з корисливих
мотивів або в інтересах третіх осіб спонукання суб'єкта
господарювання - учасника договору до невиконання або виконання
неналежним чином договірних зобов'язань перед цим конкурентом
шляхом надання або пропонування суб'єкту господарювання - учаснику
договору, безпосередньо або через посередника, матеріальної
винагороди, компенсації чи інших переваг.

7. Підкуп працівника постачальника - це надання або
пропонування йому конкурентом покупця (замовника), безпосередньо
або через посередника, матеріальних цінностей, майнових або
немайнових благ за неналежне виконання або невиконання працівником
постачальника службових обов'язків, що випливають з укладеного чи
пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем договору
поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або
могло призвести до отримання конкурентом покупця (замовника)
певних переваг перед покупцем (замовником).

8. До працівника постачальника прирівнюється й інша особа,
яка згідно з своїми повноваженнями приймає рішення від імені
постачальника про поставку товару, виконання робіт, надання
послуг, впливає на прийняття такого рішення або якимось чином
пов'язана з ним.

9. Підкуп працівника покупця (замовника) - це надання або
пропонування йому конкурентом постачальника, безпосередньо або
через посередника, матеріальних цінностей, майнових чи немайнових
благ за неналежне виконання або невиконання працівником покупця
(замовника) службових обов'язків, що випливають з укладеного або
пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем договору
поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або
могло призвести до отримання конкурентом постачальника певних
переваг перед постачальником.

10. До працівника покупця (замовника) прирівнюється й інша
особа, яка згідно з своїми повноваженнями приймає рішення від
імені покупця (замовника) про придбання товару, виконання робіт,
надання послуг, впливає на прийняття такого рішення або якимось
чином пов'язана з ним.

Стаття 35. Досягнення неправомірних переваг у конкуренції

1. Досягненням неправомірних переваг у конкуренції є
отримання певних переваг стосовно іншого суб'єкта господарювання
шляхом порушення законодавства, яке підтверджене рішенням
відповідного органу державної влади.

Стаття 36. Неправомірне збирання, розголошення та
використання відомостей, що є комерційною
таємницею

1. Відомості, пов'язані з виробництвом, технологією,
управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб'єкта
господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких
може завдати шкоди інтересам суб'єкта господарювання, можуть бути
визнані його комерційною таємницею. Склад і обсяг відомостей, що
становлять комерційну таємницю, спосіб їх захисту визначаються
суб'єктом господарювання відповідно до закону.

2. Неправомірним збиранням відомостей, що становлять
комерційну таємницю, вважається добування протиправним способом
зазначених відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди
суб'єкту господарювання.

3. Розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення іншої
особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що
відповідно до закону становлять комерційну таємницю, особою, якій
ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали
відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, якщо це
завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання.

4. Схилянням до розголошення комерційної таємниці є
спонукання особи, якій були довірені у встановленому порядку або
стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків
відомості, що відповідно до закону становлять комерційну таємницю,
до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати
шкоди суб'єкту господарювання.

5. Неправомірним використанням комерційної таємниці є
впровадження у виробництво або врахування під час планування чи
здійснення підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої на
те особи неправомірно здобутих відомостей, що становлять
відповідно до закону комерційну таємницю.

6. За неправомірне збирання, розголошення або використання
відомостей, що є комерційною таємницею, винні особи несуть
відповідальність, встановлену законом.

Стаття 37. Відповідальність за недобросовісну конкуренцію

1. Вчинення дій, визначених як недобросовісна конкуренція,
тягне за собою відповідальність суб'єкта господарювання згідно з
цим Кодексом або адміністративну, цивільну чи кримінальну
відповідальність винних осіб у випадках, передбачених законом.

Стаття 38. Правила професійної етики у конкуренції

1. Суб'єкти господарювання за сприяння заінтересованих
організацій можуть розробляти правила професійної етики у
конкуренції для відповідних сфер господарської діяльності, а також
для певних галузей економіки. Правила професійної етики у
конкуренції погоджуються з Антимонопольним комітетом України.

2. Правила професійної етики у конкуренції можуть
використовуватися при укладанні договорів, розробці установчих та
інших документів суб'єктів господарювання.

Стаття 39. Захист прав споживачів

1. Споживачі, які перебувають на території України, під час
придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) з
метою задоволення своїх потреб мають право на:

державний захист своїх прав;

гарантований рівень споживання;

належну якість товарів (робіт, послуг);

безпеку товарів (робіт, послуг);

необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість,
якість і асортимент товарів (робіт, послуг);

відшкодування збитків, завданих товарами (роботами,
послугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної
небезпечними для життя і здоров'я людей товарами (роботами,
послугами), у випадках, передбачених законом;

звернення до суду та інших уповноважених органів влади за
захистом порушених прав або законних інтересів.

З метою захисту своїх прав та законних інтересів громадяни
можуть об'єднуватися на добровільній основі у громадські
організації споживачів (об'єднання споживачів).

2. Держава забезпечує громадянам захист їх інтересів як
споживачів, надає можливість вільного вибору товарів (робіт,
послуг), набуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття
самостійних рішень під час придбання та використання товарів
(робіт, послуг) відповідно до їх потреб, і гарантує придбання або
одержання іншими законними способами товарів (робіт, послуг) в
обсягах, що забезпечують рівень споживання, достатній для
підтримання здоров'я і життєдіяльності.

3. Права споживачів, механізм реалізації захисту цих прав та
відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виробниками
(виконавцями, продавцями) регулюються законом про захист прав
споживачів та іншими законодавчими актами.

4. Якщо чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість
якого надано Верховною Радою України, встановлено інші правила,
ніж ті, що є в законодавстві України про захист прав споживачів,
то застосовуються правила міжнародного договору.

Стаття 40. Державний контроль за дотриманням
антимонопольно-конкурентного законодавства

1. Державний контроль за дотриманням
антимонопольно-конкурентного законодавства, захист інтересів
підприємців та споживачів від його порушень здійснюються
Антимонопольним комітетом України відповідно до його повноважень,
визначених законом.

2. З метою запобігання монопольному становищу окремих
суб'єктів господарювання на ринку створення, реорганізація та
ліквідація суб'єктів господарювання, придбання їх активів, часток
(акцій, паїв) господарських товариств, а також утворення об'єднань
підприємств або перетворення органів влади в зазначені об'єднання
у випадках, передбачених законодавством, здійснюються за умови
одержання згоди на це Антимонопольного комітету України. Підстави
для надання згоди на концентрацію суб'єктів господарювання
визначаються законом.

3. У разі якщо суб'єкти господарювання зловживають
монопольним становищем на ринку, Антимонопольний комітет України
має право прийняти рішення про примусовий поділ монопольних
утворень. Строк виконання такого рішення не може бути меншим шести
місяців.

4. Примусовий поділ не застосовується у разі:

неможливості організаційного або територіального
відокремлення підприємств або структурних підрозділів;

наявності тісного технологічного зв'язку підприємств,
структурних підрозділів, якщо частка внутрішнього обороту в
загальному обсязі валової продукції підприємства (об'єднання тощо)
становить менше тридцяти відсотків.

5. Реорганізація монопольного утворення, що підлягає
примусовому поділу, здійснюється на розсуд суб'єкта господарювання
за умови усунення монопольного становища цього утворення на ринку.

6. Антимонопольний комітет України та його територіальні
відділення у встановленому законом порядку розглядають справи про
недобросовісну конкуренцію та інші справи щодо порушення
антимонопольно-конкурентного законодавства, передбачені законом.

7. Рішення Антимонопольного комітету України та його
територіальних відділень можуть бути оскаржені до суду. Збитки,
завдані незаконними рішеннями Антимонопольного комітету України
або його територіальних відділень, відшкодовуються з Державного
бюджету України за позовом заінтересованих осіб у порядку,
визначеному законом.

Стаття 41. Антимонопольно-конкурентне законодавство

1. Законодавство, що регулює відносини, які виникають у
зв'язку з недобросовісною конкуренцією, обмеженням та
попередженням монополізму у господарській діяльності, складається
з цього Кодексу, закону про Антимонопольний комітет України
( 3659-12 ), інших законодавчих актів.

2. Положення цієї глави Кодексу не поширюються на відносини,
у яких беруть участь суб'єкти господарювання та інші учасники
господарських відносин, якщо результат їх діяльності проявляється
лише за межами України, якщо інше не передбачено чинним
міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано
Верховною Радою України.

3. Законом можуть бути визначені особливості регулювання
відносин, пов'язаних з недобросовісною конкуренцією та
монополізмом на фінансових ринках і ринках цінних паперів.

Глава 4
ГОСПОДАРСЬКА КОМЕРЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ
(ПІДПРИЄМНИЦТВО)

Стаття 42. Підприємництво як вид господарської діяльності

1. Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична,
на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється
суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення
економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Стаття 43. Свобода підприємницької діяльності

1. Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати
будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.

2. Особливості здійснення окремих видів підприємництва
встановлюються законодавчими актами.

3. Перелік видів господарської діяльності, що підлягають
ліцензуванню, а також перелік видів діяльності, підприємництво в
яких забороняється, встановлюються виключно законом.

4. Здійснення підприємницької діяльності забороняється
органам державної влади та органам місцевого самоврядування.

Підприємницька діяльність посадових і службових осіб органів
державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується
законом у випадках, передбачених частиною другою статті 64
Конституції України ( 254к/96-ВР ).

Стаття 44. Принципи підприємницької діяльності

1. Підприємництво здійснюється на основі:

вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;

самостійного формування підприємцем програми діяльності,
вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється,
залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів
ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін
на продукцію та послуги відповідно до закону;

вільного найму підприємцем працівників;

комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця
після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених
законом;

самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної
діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної
виручки на свій розсуд.

Стаття 45. Організаційні форми підприємництва

1. Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких
організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця.

2. Порядок створення, державної реєстрації, діяльності,
реорганізації та ліквідації суб'єктів підприємництва окремих
організаційних форм визначається цим Кодексом та іншими законами.

3. Щодо громадян та юридичних осіб, для яких підприємницька
діяльність не є основною, положення цього Кодексу поширюються на
ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є
підприємницькою.

Стаття 46. Право найму працівників і соціальні гарантії щодо
використання їх праці

1. Підприємці мають право укладати з громадянами договори
щодо використання їх праці. При укладенні трудового договору
(контракту, угоди) підприємець зобов'язаний забезпечити належні і
безпечні умови праці, оплату праці не нижчу від визначеної законом
та її своєчасне одержання працівниками, а також інші соціальні
гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне
забезпечення відповідно до законодавства України.

Стаття 47. Загальні гарантії прав підприємців

1. Держава гарантує усім підприємцям, незалежно від обраних
ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права
та рівні можливості для залучення і використання
матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних,
природних та інших ресурсів.

2. Забезпечення підприємця матеріально-технічними та іншими
ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється
з метою виконання підприємцем поставок, робіт чи послуг для
пріоритетних державних потреб.
{ Частина друга статті 47 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 3205-IV ( 3205-15 ) від 15.12.2005 }

3. Держава гарантує недоторканність майна і забезпечує захист
майнових прав підприємця. Вилучення державою або органами
місцевого самоврядування у підприємця основних і оборотних фондів,
іншого майна допускається відповідно до статті 41 Конституції
України ( 254к/96-ВР ) на підставах і в порядку, передбачених
законом.

4. Збитки, завдані підприємцю внаслідок порушення громадянами
чи юридичними особами, органами державної влади чи органами
місцевого самоврядування його майнових прав, відшкодовуються
підприємцю відповідно до цього Кодексу та інших законів.

5. Підприємець або громадянин, який працює у підприємця по
найму, у передбачених законом випадках може бути залучений до
виконання в робочий час державних або громадських обов'язків, з
відшкодуванням підприємцю відповідних збитків органом, який
приймає таке рішення. Спори про відшкодування збитків вирішуються
судом.

Стаття 48. Державна підтримка підприємництва

1. З метою створення сприятливих організаційних та
економічних умов для розвитку підприємництва органи влади на
умовах і в порядку, передбачених законом:

надають підприємцям земельні ділянки, передають державне
майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності;

сприяють підприємцям в організації матеріально-технічного
забезпечення та інформаційного обслуговування їх діяльності,
підготовці кадрів;

здійснюють первісне облаштування неосвоєних територій
об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або
передачею їх підприємцям у визначеному законом порядку;

стимулюють модернізацію технології, інноваційну діяльність,
освоєння підприємцями нових видів продукції та послуг;

подають підприємцям інші види допомоги.

2. Держава сприяє розвитку малого підприємництва, створює
необхідні умови для цього.

Стаття 49. Відповідальність суб'єктів підприємництва

1. Підприємці зобов'язані не завдавати шкоди довкіллю, не
порушувати права та законні інтереси громадян і їх об'єднань,
інших суб'єктів господарювання, установ, організацій, права
місцевого самоврядування і держави.

2. За завдані шкоду і збитки підприємець несе майнову та іншу
встановлену законом відповідальність.

Стаття 50. Діяльність іноземних підприємців в Україні

1. Особливості здійснення підприємницької діяльності на
території України, на її континентальному шельфі та у виключній
(морській) економічній зоні іноземними юридичними особами,
громадянами визначаються цим Кодексом та іншими законами України.

2. У разі якщо чинним міжнародним договором, згоду на
обов'язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено
інші правила щодо підприємництва, ніж ті, що передбачено
законодавством України, застосовуються правила міжнародного
договору. Правила міжнародних договорів України, чинних на момент
прийняття Конституції України ( 254к/96-ВР ), застосовуються
відповідно до Конституції України в порядку, визначеному цими
міжнародними договорами.

Стаття 51. Припинення підприємницької діяльності

1. Підприємницька діяльність припиняється:

з власної ініціативи підприємця;

у разі закінчення строку дії ліцензії;

у разі припинення існування підприємця;

на підставі рішення суду у випадках, передбачених цим
Кодексом та іншими законами.

2. Порядок припинення діяльності підприємця встановлюється
законом відповідно до вимог цього Кодексу.

Глава 5
НЕКОМЕРЦІЙНА ГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

Стаття 52. Некомерційне господарювання

1. Некомерційне господарювання - це самостійна систематична
господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами
господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних
та інших результатів без мети одержання прибутку.

2. Некомерційна господарська діяльність здійснюється
суб'єктами господарювання державного або комунального секторів
економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до
статті 12 цього Кодексу забороняється підприємництво, на основі
рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого
самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може
здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, яким
здійснення господарської діяльності у формі підприємництва
забороняється законом.

3. Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність
органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх
посадові особи.

Стаття 53. Організаційні форми здійснення некомерційної
господарської діяльності

1. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися
суб'єктами господарювання на основі права власності або права
оперативного управління в організаційних формах, які визначаються
власником або відповідним органом управління чи органом місцевого
самоврядування з урахуванням вимог, передбачених цим Кодексом та
іншими законами.

2. Порядок створення, державної реєстрації, діяльності,
реорганізації та ліквідації суб'єктів господарювання окремих
організаційних форм некомерційної господарської діяльності
визначається цим Кодексом та іншими законами.

3. У разі якщо господарська діяльність громадян або юридичної
особи, зареєстрованої як суб'єкт некомерційного господарювання,
набуває характеру підприємницької діяльності, до неї
застосовуються положення цього Кодексу та інших законів, якими
регулюється підприємництво.

Стаття 54. Регулювання некомерційної господарської діяльності

1. На суб'єктів господарювання, які здійснюють некомерційну
господарську діяльність, поширюються загальні вимоги щодо
регулювання господарської діяльності з урахуванням особливостей її
здійснення різними суб'єктами господарювання, які визначаються цим
Кодексом та іншими законодавчими актами.

2. При укладенні трудового договору (контракту, угоди)
суб'єкт господарювання, що здійснює некомерційну господарську
діяльність, зобов'язаний забезпечити належні і безпечні умови
праці, її оплату не нижчу від визначеного законом мінімального
розміру, а також забезпечити інші соціальні гарантії, передбачені
законом.

Розділ II
СУБ'ЄКТИ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Глава 6
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 55. Поняття суб'єкта господарювання

1. Суб'єктами господарювання визнаються учасники
господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність,
реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав
та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність
за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків,
передбачених законодавством.

2. Суб'єктами господарювання є:

1) господарські організації - юридичні особи, створені
відповідно до Цивільного кодексу України ( 435-15 ), державні,
комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього
Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську
діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які
здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до
закону як підприємці.

( Пункт 3 частини другої статті 55 виключено на підставі
Закону N 2424-IV ( 2424-15 ) від 04.02.2005 )

3. Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську
компетенцію на основі права власності, права господарського
відання, права оперативного управління відповідно до визначення
цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах.
( Частина третя статті 55 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 2424-IV ( 2424-15 ) від 04.02.2005 )

4. Суб'єкти господарювання - господарські організації, які
діють на основі права власності, права господарського відання чи
оперативного управління, мають статус юридичної особи, що
визначається цивільним законодавством та цим Кодексом.

5. Суб'єкти господарювання, зазначені у пункті першому
частини другої цієї статті, мають право відкривати свої філії,
представництва, інші відокремлені підрозділи без створення
юридичної особи.
( Частина п'ята статті 55 в редакції Закону N 2424-IV ( 2424-15 )
від 04.02.2005 )

Стаття 56. Утворення суб'єкта господарювання

1. Суб'єкт господарювання може бути утворений за рішенням
власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а
у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за
рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування
нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу,
перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання з
додержанням вимог законодавства.

2. Суб'єкти господарювання можуть утворюватися шляхом
примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за
розпорядженням антимонопольних органів відповідно до
антимонопольно-конкурентного законодавства України.

3. Створення суб'єктів господарювання здійснюється з
додержанням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства.

Стаття 57. Установчі документи

1. Установчими документами суб'єкта господарювання є рішення
про його утворення або засновницький договір, а у випадках,
передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання.

2. В установчих документах повинні бути зазначені
найменування суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської
діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок
прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу
прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо
інше не передбачено законом.
( Частина друга статті 57 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 2452-IV ( 2452-15 ) від 03.03.2005 )

3. У засновницькому договорі засновники зобов'язуються
утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної
діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна,
порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю
суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок
вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності
суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок
його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.

4. Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості
про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок
утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків
і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про
умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також
інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми
суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може
містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.

Положенням визначається господарська компетенція органів
державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших
суб'єктів у випадках, визначених законом.
( Частина четверта статті 57 із змінами, внесеними згідно із
Законом N 2452-IV ( 2452-15 ) від 03.03.2005 )

5. Статут (положення) затверджується власником майна
(засновником) суб'єкта господарювання чи його представниками,
органами або іншими суб'єктами відповідно до закону.

Стаття 58. Державна реєстрація суб'єкта господарювання

1. Суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як
юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному
законом.

2. Відкриття суб'єктом господарювання філій (відділень),
представництв без створення юридичної особи не потребує їх
державної реєстрації.

Відомості про відокремлені підрозділи суб'єктів
господарювання залучаються до її реєстраційної справи та
включаються до Єдиного державного реєстру в порядку, визначеному
законом.
( Стаття 58 в редакції Закону N 2424-IV ( 2424-15 ) від
04.02.2005 )

Стаття 59. Припинення діяльності суб'єкта господарювання

1. Припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюється
шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу,
перетворення) або ліквідації - за рішенням власника (власників) чи
уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників
суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках,
передбачених цим Кодексом, - за рішенням суду.

2. У разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права
та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання,
що утворений внаслідок злиття.

3. У разі приєднання одного або кількох суб'єктів
господарювання до іншого суб'єкта господарювання до цього
останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних
суб'єктів господарювання.

4. У разі поділу суб'єкта господарювання усі його майнові
права і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у
відповідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання,
що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або
кількох нових суб'єктів господарювання до кожного з них переходять
за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права
і обов'язки реорганізованого суб'єкта.

5. У разі перетворення одного суб'єкта господарювання в інший
до новоутвореного суб'єкта господарювання переходять усі майнові
права і обов'язки попереднього суб'єкта господарювання.

6. Суб'єкт господарювання ліквідується:

за ініціативою осіб, зазначених у частині першій цієї статті;

у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався, чи
у разі досягнення мети, заради якої його було створено;

у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім
випадків, передбачених законом;

у разі скасування його державної реєстрації у випадках,
передбачених законом.

7. Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта
господарювання статусу юридичної особи і є підставою для вилучення
його з державного реєстру. Суб'єкт господарювання вважається
ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про
припинення його діяльності. Такий запис вноситься після
затвердження ліквідаційного балансу відповідно до вимог цього
Кодексу.

8. Оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської
організації або припинення діяльності індивідуального підприємця
підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку
до газети "Урядовий кур'єр" та/або офіційному друкованому виданні
органу державної влади або органу місцевого самоврядування за
місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з
дня припинення діяльності суб'єкта господарювання.

Стаття 60. Загальний порядок ліквідації суб'єкта
господарювання

1. Ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється
ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками)
майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками
(органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший
порядок її утворення не передбачений цим Кодексом. Ліквідацію
суб'єкта господарювання може бути також покладено на орган
управління суб'єкта, що ліквідується.

2. Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію
суб'єкта господарювання, встановлює порядок та визначає строки
проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій
кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня
оголошення про ліквідацію.

3. Ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить
ліквідацію суб'єкта господарювання, вміщує в друкованих органах
відповідно до закону повідомлення про його ліквідацію та про
порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих)
кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені
цим Кодексом чи спеціальним законом строки.
( Частина третя статті 60 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 2424-IV ( 2424-15 ) від 04.02.2005 )

4. Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів
щодо стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта
господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів,
з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб'єкта
господарювання.

5. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта
господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами,
складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу,
який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота
ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому
законодавством порядку.

Стаття 61. Порядок розрахунків з кредиторами у разі
ліквідації суб'єкта господарювання

1. Претензії кредиторів до суб'єкта господарювання, що
ліквідується, задовольняються з майна цього суб'єкта, якщо інше не
передбачено цим Кодексом та іншими законами.

2. Черговість та порядок задоволення вимог кредиторів
визначаються відповідно до закону.

3. Претензії, що не задоволені через відсутність майна
суб'єкта господарювання, претензії, які не визнані ліквідаційною
комісією, якщо їх заявники у місячний строк після одержання
повідомлення про повне або часткове відхилення претензії не
звернуться до суду з відповідним позовом, а також претензії, у
задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено,
вважаються погашеними.

4. Майно, що залишилося після задоволення претензій
кредиторів, використовується за вказівкою власника.

Глава 7
ПІДПРИЄМСТВО

Стаття 62. Підприємство як організаційна форма
господарювання

1. Підприємство - самостійний суб'єкт господарювання,
створений компетентним органом державної влади або органом
місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення
суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення
виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської
діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими
законами.

2. Підприємства можуть створюватись як для здійснення
підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

3. Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на
основі статуту.

4. Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно,
самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм
найменуванням та ідентифікаційним кодом.

5. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Стаття 63. Види та організаційні форми підприємств

1. Залежно від форм власності, передбачених законом, в
Україні можуть діяти підприємства таких видів:

приватне підприємство, що діє на основі приватної власності
громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

підприємство, що діє на основі колективної власності
(підприємство колективної власності);

комунальне підприємство, що діє на основі комунальної
власності територіальної громади;

державне підприємство, що діє на основі державної власності;

підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі
об'єднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти також інші види підприємств,
передбачені законом.

2. У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна
інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається
підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в
статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто
відсотків, вважається іноземним підприємством.

3. Залежно від способу утворення (заснування) та формування
статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та
корпоративні.

4. Унітарне підприємство створюється одним засновником, який
виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону
статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут,
розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним
призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив
на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та
ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні,
комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання
громадян, релігійної організації або на приватній власності
засновника.

5. Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома
або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє
на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової
діяльності засновників (учасників), їх спільного управління
справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи,
що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі
доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні
підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського
товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на
приватній власності двох або більше осіб.

6. Особливості правового статусу унітарних і корпоративних
підприємств встановлюються цим Кодексом, іншими законодавчими
актами.

7. Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу
валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути
віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються
підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за
звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг
валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей
період не перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тисячам євро за
середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких
середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік
перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації
продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну
п'яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку
України щодо гривні.

Усі інші підприємства визнаються середніми.

8. У випадках існування залежності від іншого підприємства,
передбачених статтею 126 цього Кодексу, підприємство визнається
дочірнім.

9. Для підприємств певного виду та організаційних форм
законами можуть встановлюватися особливості господарювання.

Стаття 64. Організаційна структура підприємства

1. Підприємство може складатися з виробничих структурних
підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро,
лабораторій тощо), а також функціональних структурних підрозділів
апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо).

2. Функції, права та обов'язки структурних підрозділів
підприємства визначаються положеннями про них, які затверджуються
в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими
установчими документами.

3. Підприємство самостійно визначає свою організаційну
структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

4. Підприємство має право створювати філії, представництва,
відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про
розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами
місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку.
Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і
діють на основі положення про них, затвердженого підприємством.
Підприємства можуть відкривати рахунки в установах банків через
свої відокремлені підрозділи відповідно до закону.
( Частина четверта статті 64 із змінами, внесеними згідно із
Законом N 2424-IV ( 2424-15 ) від 04.02.2005 )

5. Діяльність розташованих на території України відокремлених
підрозділів підприємств, що знаходяться за її межами, регулюється
цим Кодексом та іншими законами.

Стаття 65. Управління підприємством

1. Управління підприємством здійснюється відповідно до його
установчих документів на основі поєднання прав власника щодо
господарського використання свого майна і участі в управлінні
трудового колективу.

2. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством
безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до
статуту підприємства чи інших установчих документів.

3. Для керівництва господарською діяльністю підприємства
власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає)
керівника підприємства.

4. У разі найму керівника підприємства з ним укладається
договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права,
обов'язки і відповідальність керівника, умови його матеріального
забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за
погодженням сторін.

5. Керівник підприємства без доручення діє від імені
підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади
і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у
відносинах з юридичними особами та громадянами, формує
адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності
підприємства в межах та порядку, визначених установчими
документами.

6. Керівника підприємства може бути звільнено з посади
достроково на підставах, передбачених договором (контрактом)
відповідно до закону.

7. На всіх підприємствах, які використовують найману працю,
між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом
або уповноваженим ним органом повинен укладатися колективний
договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні
відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства.
Вимоги до змісту і порядок укладення колективних договорів
визначаються законодавством про колективні договори ( 3356-12 ).

8. Трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни,
які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі
трудового договору (контракту, угоди) або інших форм, що регулюють
трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження
трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством
встановлюються статутом або іншими установчими документами
відповідно до вимог цього Кодексу, законодавства про окремі види
підприємств, закону про трудові колективи.

9. Рішення з соціально-економічних питань, що стосуються
діяльності підприємства, виробляються і приймаються його органами
управління за участі трудового колективу і уповноважених ним
органів.

10. Особливості управління підприємствами окремих видів
(організаційних форм підприємств) встановлюються цим Кодексом та
законами про такі підприємства.

Стаття 66. Майно підприємства

1. Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі
фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в
самостійному балансі підприємства.

2. Джерелами формування майна підприємства є:

грошові та матеріальні внески засновників;

доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших
видів господарської діяльності;

доходи від цінних паперів;

кредити банків та інших кредиторів;

капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

майно, придбане в інших суб'єктів господарювання, організацій
та громадян у встановленому законодавством порядку;

інші джерела, не заборонені законодавством України.

3. Цілісний майновий комплекс підприємства визнається
нерухомістю і може бути об'єктом купівлі-продажу та інших угод, на
умовах і в порядку, визначених цим Кодексом та законами,
прийнятими відповідно до нього.

4. Реалізація майнових прав підприємства здійснюється в
порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законодавчими актами
України.

5. Володіння і користування природними ресурсами підприємство
здійснює в установленому законодавством порядку за плату, а у
випадках, передбачених законом, на пільгових умовах.

6. Підприємство випускає, реалізує та придбаває цінні папери
відповідно до законодавства України.

7. Держава гарантує захист майнових прав підприємства.
Вилучення державою у підприємства майна, що ним використовується,
здійснюється лише у випадках і порядку, передбачених законом.

Стаття 67. Господарські відносини підприємства з іншими
підприємствами, організаціями, громадянами

1. Відносини підприємства з іншими підприємствами,
організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності
здійснюються на основі договорів.

2. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні
зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не
суперечать законодавству України.

3. Підприємство має право реалізовувати самостійно всю
продукцію на території України і за її межами, якщо інше не
передбачено законом.
{ Частина третя статті 67 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 3205-IV ( 3205-15 ) від 15.12.2005 }

Стаття 68. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства

1. Підприємство самостійно здійснює зовнішньоекономічну
діяльність, яка є частиною зовнішньоекономічної діяльності України
і регулюється законами України, іншими прийнятими відповідно до
них нормативно-правовими актами.

2. Порядок використання коштів підприємства в іноземній
валюті визначається цим Кодексом та іншими законами.

3. Підприємство, яке здійснює зовнішньоекономічну діяльність,
може відкривати за межами України свої представництва, філії та
виробничі підрозділи, утримання яких здійснюється за кошти
підприємства.

Стаття 69. Соціальна діяльність підприємства

1. Питання щодо поліпшення умов праці, життя і здоров'я,
гарантії обов'язкового медичного страхування працівників
підприємства та їх сімей, а також інші питання соціального
розвитку вирішуються трудовим колективом за участі власника або
уповноваженого ним органу відповідно до законодавства, установчих
документів підприємства, колективного договору.

2. Підприємство забезпечує підготовку кваліфікованих
робітників та спеціалістів, їх економічне і професійне навчання як
у власних навчальних закладах, так і в інших навчальних закладах
за відповідними угодами. Підприємство надає пільги відповідно до
закону своїм працівникам, які навчаються без відриву від
виробництва.

3. Пенсіонери та інваліди, які працювали до виходу на пенсію
на підприємстві, користуються нарівні з його працівниками наявними
можливостями медичного обслуговування, забезпечення житлом,
путівками в оздоровчі та профілактичні заклади, іншими соціальними
послугами і пільгами, що передбачені статутом підприємства.

4. Власник, органи управління підприємства зобов'язані
забезпечити для всіх працівників підприємства належні і безпечні
умови праці. Підприємство несе відповідальність в установленому
законом порядку за шкоду, завдану здоров'ю та працездатності його
працівників.

5. Підприємство зобов'язане забезпечити сприятливі умови
праці жінок та неповнолітніх, забезпечувати їх роботою переважно в
денний час; жінок, які мають малолітніх дітей, вагітних жінок
переводити на легшу роботу з нешкідливими умовами праці, надавати
їм інші пільги, передбачені законом. Підприємство із шкідливими
умовами праці створює окремі цехи, дільниці для надання жінкам,
неповнолітнім та окремим категоріям працюючих більш легкої роботи.

6. Підприємство самостійно встановлює для своїх працівників
додаткові відпустки, скорочений робочий день та інші пільги, а
також має право заохочувати працівників інших підприємств,
установ, організацій, які його обслуговують.

7. Підприємство має право забезпечувати додатковою пенсією,
незалежно від розмірів державної пенсії, працівника, який став
інвалідом на даному підприємстві внаслідок нещасного випадку або
професійного захворювання. У разі смерті працівника підприємства
при виконанні ним службових обов'язків власник, підприємство
добровільно чи за рішенням суду забезпечують сім'ю працівника
допомогою відповідно до закону.

8. Підприємство з правом найму робочої сили забезпечує
визначену відповідно до закону кількість робочих місць для
працевлаштування неповнолітніх, інвалідів, інших категорій
громадян, які потребують соціального захисту. Відповідальність
підприємства за невиконання даної вимоги встановлюється законом.

Стаття 70. Об'єднання підприємств

1. Підприємства мають право на добровільних засадах
об'єднувати свою господарську діяльність (виробничу, комерційну та
інші види діяльності) на умовах і в порядку, встановлених цим
Кодексом та іншими законами.

2. За рішенням Кабінету Міністрів України або органів, до
повноважень яких належить управління державними або комунальними
підприємствами, можуть утворюватися об'єднання підприємств на
умовах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими законами.

3. Види об'єднань підприємств, їх загальний статус, а також
основні вимоги щодо здійснення ними господарської діяльності
визначаються цим Кодексом, інші питання їх діяльності регулюються
законодавством України.

Стаття 71. Облік і звітність підприємства

1. Облік і звітність підприємства здійснюються відповідно до
вимог статті 19 цього Кодексу та інших нормативно-правових актів.

2. Відомості, не передбачені законом, підприємство надає
органам державної влади, органам місцевого самоврядування, іншим
підприємствам, установам, організаціям на договірній основі або в
порядку, передбаченому установчими документами підприємства.

Стаття 72. Законодавство про підприємства

1. Підприємства в Україні здійснюють свою діяльність
відповідно до вимог статей 62-71 цього Кодексу, якщо інше щодо
підприємств окремих видів не передбачено цим Кодексом та іншими
законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу.

2. Якщо чинним міжнародним договором України, згоду на
обов'язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено
правила інші, ніж ті, які передбачені законодавством про
підприємства, то застосовуються правила міжнародного договору.

Глава 8
ДЕРЖАВНІ ТА КОМУНАЛЬНІ УНІТАРНІ ПІДПРИЄМСТВА

Стаття 73. Поняття державного унітарного підприємства

1. Державне унітарне підприємство утворюється компетентним
органом державної влади в розпорядчому порядку на базі
відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу
її на частки, і входить до сфери його управління.

2. Орган державної влади, до сфери управління якого входить
підприємство, є представником власника і виконує його функції у
межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

3. Майно державного унітарного підприємства перебуває у
державній власності і закріплюється за таким підприємством на
праві господарського відання чи праві оперативного управління.

4. Найменування державного унітарного підприємства повинно
містити слова "державне підприємство".

5. Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за
зобов'язаннями власника і органу влади, до сфери управління якого
воно входить.

6. Органом управління державного унітарного підприємства є
керівник підприємства, який призначається органом, до сфери
управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому
органові.

7. Законом можуть бути визначені особливості статусу
керівника державного унітарного підприємства, в тому числі
встановлено підвищену відповідальність керівника за результати
роботи підприємства.

8. Державні унітарні підприємства діють як державні
комерційні підприємства або казенні підприємства.

Стаття 74. Державне комерційне підприємство

1. Державне комерційне підприємство є суб'єктом
підприємницької діяльності, діє на основі статуту і несе
відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому
на праві господарського відання майном згідно з цим Кодексом та
іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу. ( Частина
перша статті 74 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2664-IV
( 2664-15 ) від 16.06.2005 )

2. Майно державного комерційного підприємства закріплюється
за ним на праві господарського відання.

3. Статутний фонд державного комерційного підприємства
утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно
входить, до реєстрації цього підприємства як суб'єкта
господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду державного
комерційного підприємства встановлюється законом.

4. У разі якщо вартість активів державного комерційного
підприємства за результатами його діяльності виявиться меншою, ніж
розмір статутного фонду, передбачений статутом підприємства,
орган, до сфери управління якого входить дане підприємство,
зобов'язаний провести в установленому законодавством порядку
зменшення його статутного фонду, але не нижче встановленого
мінімального розміру статутного фонду.

5. Держава та орган, до сфери управління якого входить
державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за
його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених цим Кодексом та
іншими законами.

6. Збитки, завдані державному комерційному підприємству
внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів
місцевого самоврядування, які було визнано судом неконституційними
або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами
добровільно або за рішенням суду.

7. Державне унітарне комерційне підприємство може бути
перетворено у випадках та порядку, передбачених законом, у
корпоратизоване підприємство (державне акціонерне товариство).
Особливості діяльності корпоратизованих підприємств визначаються
цим Кодексом та іншими законами.

Стаття 75. Особливості господарської діяльності державних
комерційних підприємств

1. Державне комерційне підприємство зобов'язане приймати та
виконувати доведені до нього в установленому законодавством
порядку державні замовлення, враховувати їх при формуванні
виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і
соціального розвитку та виборі контрагентів, а також складати і
виконувати річний та з поквартальною розбивкою фінансовий план на
кожен наступний рік.

Для закупівель товарів, робіт чи послуг державне комерційне
підприємство застосовує процедури закупівель, визначені Законом
України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти"
( 1490-14 ). { Частину першу статті 75 доповнено абзацом другим
згідно із Законом N 2664-IV ( 2664-15 ) від 16.06.2005; із
змінами, внесеними згідно із Законом N 424-V ( 424-16 ) від
01.12.2006 }
{ Частина перша статті 75 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 3205-IV ( 3205-15 ) від 15.12.2005 }

2. Фінансовий план підлягає затвердженню до 1 вересня року,
що передує плановому:

підприємств, що є суб'єктами природних монополій, та
підприємств, плановий розрахунковий обсяг чистого прибутку яких
перевищує 50 мільйонів гривень, - Кабінетом Міністрів України;

інших підприємств - органами, до сфери управління яких вони
входять.

3. Органи, до сфери управління яких входять державні
комерційні підприємства, надають центральному органу виконавчої
влади з питань економіки до 1 серпня року, що передує планованому,
зведені показники фінансових планів та фінансові плани у розрізі
окремих державних комерційних підприємств, які входять до сфери їх
управління.

4. Форма та методичні рекомендації по розробці фінансового
плану затверджуються центральним органом виконавчої влади з питань
економіки.

5. Державне комерційне підприємство не має права безоплатно
передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи
громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати
майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне
комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою
органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на
конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом.
Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних
фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах
повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими
законами.

Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських
суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного
транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в
установленому порядку з Фондом державного майна України. { Частину
п'яту статті 75 доповнено абзацом згідно із Законом N 549-V
( 549-16 ) від 09.01.2007 }
{ Частина п'ята статті 75 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 549-V ( 549-16 ) від 09.01.2007 }

6. Кошти, одержані від продажу майнових об'єктів, що належать
до основних фондів державного комерційного підприємства,
використовуються відповідно до затвердженого фінансового плану.

7. Списання з балансу не повністю амортизованих основних
фондів, а також прискорена амортизація основних фондів державного
комерційного підприємства можуть проводитися лише за згодою
органу, до сфери управління якого входить дане підприємство.

8. Державні комерційні підприємства утворюють за рахунок
прибутку (доходу) спеціальні (цільові) фонди, призначені для
покриття витрат, пов'язаних з їх діяльністю:

амортизаційний фонд;

фонд розвитку виробництва;

фонд споживання (оплати праці);

резервний фонд;

інші фонди, передбачені статутом підприємства.

Порядок використання цих фондів визначається відповідно до
затвердженого фінансового плану.

9. Розподіл прибутку (доходу) державних комерційних
підприємств здійснюється відповідно до затвердженого фінансового
плану з урахуванням вимог цього Кодексу та інших законів.

10. В фінансовому плані затверджуються суми коштів, які
направляються державі як власнику і зараховуються до Державного
бюджету України.

11. Органи, до сфери управління яких відносяться державні
комерційні підприємства, до 15 липня року, що передує плановому,
надають Кабінету Міністрів України інформацію про обсяги
перерахування прибутку державних комерційних підприємств для їх
врахування при формуванні державного бюджету.

12. У разі зміни керівника державного комерційного
підприємства обов'язковим є проведення ревізії
фінансово-господарської діяльності підприємства в порядку,
передбаченому законом.

13. Інші особливості господарської та соціальної діяльності
державних комерційних підприємств визначаються законом.
( Стаття 75 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2505-IV
( 2505-15 ) від 25.03.2005; в редакції Закону N 2668-IV
( 2668-15 ) від 16.06.2005 )

Стаття 76. Казенне підприємство

1. Казенні підприємства створюються у галузях народного
господарства, в яких:

законом дозволено здійснення господарської діяльності лише
державним підприємствам;

основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції
(робіт, послуг) виступає держава;

за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція
товаровиробників чи споживачів;

переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво
суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми
умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило,
не може бути рентабельним;

приватизацію майнових комплексів державних підприємств
заборонено законом.

2. Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету
Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства
визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а
також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що
створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства
проводяться відповідно до вимог цього Кодексу за рішенням органу,
до компетенції якого належить створення даного підприємства.

3. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві
оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті
підприємства.

4. Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні
рахунки в установах державного банку, печатку із своїм
найменуванням.

5. Орган, до сфери управління якого входить казенне
підприємство, затверджує статут підприємства, призначає його
керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством
господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг),
на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.

6. Найменування казенного підприємства повинно містити слова
"казенне підприємство".

Стаття 77. Особливості господарської діяльності казенних
підприємств

1. Казенне підприємство здійснює господарську діяльність
відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого
воно входить.

2. Казенне підприємство самостійно організовує виробництво
продукції (робіт, послуг) і реалізує її за цінами (тарифами), що
визначаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України,
якщо інше не передбачено законом.

Для закупівель товарів, робіт чи послуг казенне комерційне
підприємство застосовує процедури закупівель, визначені Законом
України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти"
( 1490-14 ). { Частину другу статті 77 доповнено абзацом другим
згідно із Законом N 2664-IV ( 2664-15 ) від 16.06.2005; із
змінами, внесеними згідно із Законом N 424-V ( 424-16 ) від
01.12.2006 }

3. Орган, до сфери управління якого входить казенне
підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням
належного підприємству майна, і має право вилучити у казенного
підприємства майно, яке не використовується або використовується
не за призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх
повноважень.

4. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим
способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до
основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління
якого воно входить.

Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських
суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного
транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в
установленому порядку з Фондом державного майна України. { Частину
четверту статті 77 доповнено абзацом згідно із Законом N 549-V
( 549-16 ) від 09.01.2007 }

5. Джерелами формування майна казенного підприємства є:

державне майно, передане підприємству відповідно до рішення
про його створення;

кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції
(робіт, послуг) підприємства;

цільові кошти, виділені з Державного бюджету України;

кредити банків;

частина доходів підприємства, одержаних ним за результатами
господарської діяльності, передбачена статутом;

інші джерела, не заборонені законом.

6. Казенне підприємство одержує кредити для виконання
статутних завдань під гарантію органу, до сфери управління якого
входить підприємство.

7. Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями
лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі
недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери
управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну
відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства.

8. Порядок розподілу та використання прибутку (доходу)
казенного підприємства визначається фінансовим планом, який
затверджується у порядку, встановленому статтею 75 цього Кодексу
для державних комерційних підприємств. ( Частина восьма статті 77
в редакції Законів N 2505-IV ( 2505-15 ) від 25.03.2005, N 2668-IV
( 2668-15 ) від 16.06.2005 )

9. Інші особливості господарської та соціальної діяльності
казенних підприємств визначаються цим Кодексом, законом про
державні підприємства та іншими законодавчими актами.

Стаття 78. Комунальні унітарні підприємства

1. Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним
органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі
відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери
його управління.

2. Орган, до сфери управління якого входить комунальне
унітарне підприємство, є представником власника - відповідної
територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених
цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

3. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у
комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на
праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство)
або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне
підприємство).

4. Статутний фонд комунального унітарного підприємства
утворюється органом, до сфери управління якого воно входить, до
реєстрації його як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір
статутного фонду комунального унітарного підприємства
встановлюється відповідною місцевою радою.

5. Найменування комунального унітарного підприємства повинно
містити слова "комунальне підприємство" та вказівку на орган
місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане
підприємство.

6. Комунальне унітарне підприємство не несе відповідальності
за зобов'язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до
сфери управління якого воно входить.

7. Комунальне унітарне підприємство очолює керівник
підприємства, що призначається органом, до сфери управління якого
входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

8. Збитки, завдані комунальному унітарному підприємству
внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів
місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними
органами добровільно або за рішенням суду.

9. Особливості господарської діяльності комунальних унітарних
підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених цим
Кодексом щодо діяльності державних комерційних або казенних
підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

Для закупівель товарів, робіт чи послуг комунальне унітарне
підприємство застосовує процедури закупівель, визначені Законом
України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти"
( 1490-14 ). { Частину дев'яту статті 78 доповнено абзацом згідно
із Законом N 424-V ( 424-16 ) від 01.12.2006 }

Глава 9
ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА

Стаття 79. Поняття господарського товариства

1. Господарськими товариствами визнаються підприємства або
інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або
громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій
діяльності товариства з метою одержання прибутку. У випадках,
передбачених цим Кодексом, господарське товариство може діяти у
складі одного учасника.

2. Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб'єкти
господарювання, інші учасники господарських відносин, зазначені у
статті 2 цього Кодексу, а також громадяни, які не є суб'єктами
господарювання. Обмеження щодо заснування та участі в
господарських товариствах суб'єктів господарювання або інших осіб
встановлюються цим Кодексом, іншими законами.

3. Господарські товариства є юридичними особами.

4. Суб'єкти господарювання - юридичні особи, які стали
засновниками або учасниками господарського товариства, зберігають
статус юридичної особи.

5. Господарські товариства можуть здійснювати будь-яку
підприємницьку діяльність, якщо інше не передбачено законом.

Для закупівель товарів, робіт чи послуг господарське
товариство, державна частка у статутному фонді якого перевищує 50
відсотків, застосовує процедури закупівель, визначені Законом
України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти"
( 1490-14 ). { Частину п'яту статті 79 доповнено абзацом другим
згідно із Законом N 2664-IV ( 2664-15 ) від 16.06.2005; із
змінами, внесеними згідно із Законом N 424-V ( 424-16 ) від
01.12.2006 }
{ Частина п'ята статті 79 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 3205-IV ( 3205-15 ) від 15.12.2005 }

Стаття 80. Види господарських товариств

1. До господарських товариств належать: акціонерні
товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з
додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні
товариства.

2. Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має
статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової
номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями
тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків,
пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм
акцій.

3. Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське
товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір
яких визначається установчими документами, і несе відповідальність
за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства,
які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків,
пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

4. Товариством з додатковою відповідальністю є господарське
товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених
установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за
своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності
учасники цього товариства несуть додаткову солідарну
відповідальність у визначеному установчими документами однаково
кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

5. Повним товариством є господарське товариство, всі учасники
якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють
підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову
солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм
майном.

6. Командитним товариством є господарське товариство, в якому
один або декілька учасників здійснюють від імені товариства
підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями
додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за
законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші
учасники присутні в діяльності товариства лише своїми
вкладами (вкладники).

7. Учасниками повного товариства, повними учасниками
командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як
суб'єкти підприємництва.

Стаття 81. Акціонерні товариства

1. Акціонерні товариства можуть бути відкритими або
закритими.

2. Акції відкритого акціонерного товариства можуть
розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на
біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні
їм акції без згоди інших акціонерів та товариства.

3. Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між
засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не
можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та
продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають
переважне право на придбання акцій, що продаються іншими
акціонерами товариства.

4. Для створення акціонерного товариства засновники повинні
зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство,
здійснити підписку на акції, провести установчі збори і державну
реєстрацію акціонерного товариства.

5. Загальна номінальна вартість випущених акцій повинна
дорівнювати розміру статутного фонду акціонерного товариства, який
не може бути меншим від розміру, визначеного законом.

6. Засновники акціонерного товариства укладають між собою
договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності
по створенню акціонерного товариства, відповідальність перед
особами, що підписалися на акції, і третіми особами. У випадку,
якщо у створенні товариства беруть участь громадяни, договір має
бути посвідченим нотаріально.

7. Засновники несуть солідарну відповідальність за
зобов'язаннями, що виникли відповідно до установчого договору.

8. Відкрита підписка на акції при створенні акціонерного
товариства організовується засновниками. Засновники в будь-якому
випадку зобов'язані бути держателями акцій на суму не менш як
двадцять п'ять відсотків статутного фонду і строком не менше двох
років.

9. Порядок створення акціонерних товариств, в тому числі
проведення установчих зборів, визначається законом.

10. Закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у
відкрите в порядку, передбаченому законом.

11. Особливості створення та діяльності державних акціонерних
товариств визначаються цим Кодексом, законом про державні
підприємства, іншими законами.

12. Інші особливості діяльності акціонерних товариств
визначаються цим Кодексом, законом про господарські товариства
( 1576-12 ), іншими законами.

Стаття 82. Установчі документи господарського товариства

1. Установчим документом повного товариства і командитного
товариства є засновницький договір. Установчим документом
акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і
товариства з додатковою відповідальністю є статут.

2. Установчі документи господарського товариства повинні
містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його
діяльності, склад засновників та учасників, склад і компетенцію
органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи
перелік питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована
більшість голосів, інші відомості, передбачені статтею 57 цього
Кодексу.

3. Статут акціонерного товариства, крім зазначених у частині
другій цієї статті відомостей, повинен містити також відомості про
види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість,
співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються
засновниками, наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій.

4. Статут товариства з обмеженою відповідальністю, крім
відомостей, зазначених у частині другій цієї статті, повинен
містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір,
склад та порядок внесення ними вкладів.

Статутом може бути встановлено порядок визначення розміру
часток учасників залежно від зміни вартості майна, внесеного як
вклад, та додаткових внесків учасників.

5. Засновницький договір повного товариства і командитного
товариства, крім відомостей, зазначених у частині другій цієї
статті, повинні визначати розмір частки кожного з учасників, форму
їх участі у справах товариства, розмір, склад і порядок внесення
ними вкладів. Стосовно вкладників командитного товариства в
засновницькому договорі вказуються тільки сукупний розмір їх
часток у майні товариства та розмір, склад і порядок внесення ними
вкладів.

6. Найменування господарського товариства повинно містити
зазначення виду товариства, для повних товариств і командитних
товариств - прізвища (найменування) учасників товариства, які
несуть додаткову відповідальність за зобов'язаннями товариства
усім своїм майном, а також інші необхідні відомості. Найменування
господарського товариства не може вказувати на належність
товариства до органів державної влади чи органів місцевого
самоврядування.

7. До установчих документів можуть бути включені також
відомості щодо інших умов діяльності господарського товариства,
які не суперечать закону. Якщо в установчих документах не вказано
строк діяльності господарського товариства, воно вважається
створеним на невизначений строк.

8. Установчі документи господарського товариства у
передбачених законом випадках погоджуються з Антимонопольним
комітетом України.

9. Порушення встановлених цією статтею вимог щодо змісту
установчих документів господарського товариства є підставою для
відмови у його державній реєстрації.

Стаття 83. Державна реєстрація господарського товариства

1. Державна реєстрація господарського товариства здійснюється
відповідно до закону.
( Частина перша статті 83 в редакції Закону N 2424-IV ( 2424-15 )
від 04.02.2005 )

2. Особливості реєстрації господарських товариств, які
здійснюють банківську і страхову діяльність, а також професійну
діяльність на ринку цінних паперів, визначаються цим Кодексом та
відповідними законами.

3. Господарське товариство набуває статусу юридичної особи з
дня його державної реєстрації.

4. Зміни, які сталися в установчих документах господарського
товариства і які вносяться до державного реєстру, підлягають
державній реєстрації за тими ж правилами, що встановлені для
державної реєстрації товариства.
( Частина четверта статті 83 із змінами, внесеними згідно із
Законом N 2424-IV ( 2424-15 ) від 04.02.2005 )

Стаття 84. Наслідки укладення угод до реєстрації
господарського товариства

1. Господарське товариство може відкривати рахунки у банках,
а також укладати договори та інші угоди лише після його державної
реєстрації. Угоди, укладені засновниками товариства до дня його
реєстрації, визнаються такими, що укладені з товариством, тільки
за умови їх подальшого схвалення товариством в порядку,
визначеному законом та установчими документами.

2. Угоди, укладені засновниками до дня реєстрації товариства
і в подальшому не схвалені товариством, тягнуть за собою правові
наслідки лише для осіб, які уклали ці угоди.

Стаття 85. Власність господарського товариства

1. Господарське товариство є власником:

майна, переданого йому у власність засновниками і учасниками
як внески;

продукції, виробленої в результаті господарської діяльності
товариства;

доходів, одержаних від господарської діяльності товариства;

іншого майна, набутого товариством на підставах, не
заборонених законом.

Стаття 86. Вклади учасників та засновників господарського
товариства

1. Вкладами учасників та засновників господарського
товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші
матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею,
водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а
також інші майнові права (включаючи майнові права на об'єкти
інтелектуальної власності), кошти, в тому числі в іноземній
валюті.

2. Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника та
засновника у статутному фонді товариства. Порядок оцінки вкладів
визначається в установчих документах господарського товариства,
якщо інше не передбачено законом.

3. Забороняється використовувати для формування статутного
фонду товариства бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під
заставу. Фінансовий стан засновників - юридичних осіб щодо їх
спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду
господарського товариства у випадках, передбачених законом,
повинен бути перевірений належним аудитором (аудиторською
організацією) у встановленому порядку, а майновий стан засновників
- громадян має бути підтверджений декларацією про їх доходи і
майно, завіреною відповідним податковим органом.

Стаття 87. Фонди господарського товариства

1. Сума вкладів засновників та учасників господарського
товариства становить статутний фонд товариства.

2. Товариство має право змінювати (збільшувати або
зменшувати) розмір статутного фонду в порядку, встановленому цим
Кодексом та законом, прийнятим відповідно до нього.

3. Рішення товариства про зміни розміру статутного фонду
набирає чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру.

4. У господарському товаристві створюються резервний
(страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами,
але не менш як двадцять п'ять відсотків статутного фонду, а також
інші фонди, передбачені законодавством України або установчими
документами товариства. Розмір щорічних відрахувань до резервного
(страхового) фонду передбачається установчими документами, але не
може бути меншим п'яти відсотків суми прибутку товариства.

5. Прибуток господарського товариства утворюється з
надходжень від його господарської діяльності після покриття
матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату
праці. З економічного прибутку товариства сплачуються передбачені
законом податки та інші обов'язкові платежі, а також відсотки по
кредитах банків і по облігаціях. Прибуток, одержаний після
зазначених розрахунків, залишається у розпорядженні товариства,
яке визначає напрями його використання відповідно до установчих
документів товариства.

Стаття 88. Права і обов'язки учасників господарського
товариства

1. Учасники господарського товариства мають право:

брати участь в управлінні справами товариства в порядку,
визначеному в установчих документах, за винятком випадків,
передбачених цим Кодексом та іншими законами;

брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати
його частку (дивіденди);

одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу
учасника товариство зобов'язане надати йому для ознайомлення річні
баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства,
протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління
товариства тощо;

вийти в передбаченому установчими документами порядку зі
складу товариства.

2. Учасники товариства мають також інші права, передбачені
цим Кодексом, іншими законами та установчими документами
товариства.

3. Учасники господарського товариства зобов'язані:

додержуватися вимог установчих документів товариства,
виконувати рішення його органів управління;

вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та
коштами (засобами), що передбачені установчими документами,
відповідно до цього Кодексу та закону про господарські товариства
( 1576-12 );

нести інші обов'язки, передбачені цим Кодексом, іншими
законами та установчими документами товариства.

Стаття 89. Управління господарським товариством

1. Управління діяльністю господарського товариства здійснюють
його органи та посадові особи, склад і порядок обрання
(призначення) яких визначається залежно від виду товариства, а у
визначених законом випадках - учасники товариства.

2. Посадовими особами товариства визнаються голова та члени
виконавчого органу, голова ревізійної комісії (ревізор), а у разі
створення ради товариства (спостережної ради) - голова і члени
цієї ради. Обмеження щодо поєднання однією особою зазначених посад
встановлюються законом.

3. Посадовими особами господарського товариства не можуть
бути особи, службову або іншу діяльність яких визнано Конституцією
України ( 254к/96-ВР ) та законом несумісною з перебуванням на цих
посадах, а також особи, яким перебування на відповідних посадах
заборонено рішенням суду.

4. Посадові особи відповідають за шкоду, заподіяну ними
господарському товариству, в межах і порядку, передбачених законом
та установчими документами товариства.

5. Господарське товариство, у статутному фонді якого більше
50 відсотків акцій (часток, паїв) належить державі, зобов'язане на
кожний наступний рік складати і виконувати річний фінансовий план
відповідно до статті 75 цього Кодексу. ( Статтю 89 доповнено
пунктом 5 згідно із Законом N 2505-IV ( 2505-15 ) від 25.03.2005 )

Стаття 90. Облік і звітність господарського товариства

1. Облік і звітність господарських товариств здійснюються
відповідно до вимог статті 19 цього Кодексу та інших
нормативно-правових актів.

2. Перевірки фінансової діяльності товариства здійснюються
державними податковими органами, іншими органами державної влади у
межах визначених законом повноважень, ревізійною комісією
(ревізором) господарського товариства та/або аудиторами.

3. Достовірність та повнота річного балансу і звітності
господарського товариства у випадках, визначених законом, повинні
бути підтверджені аудитором (аудиторською організацією).

Стаття 91. Припинення діяльності господарського товариства

1. Припинення діяльності господарського товариства
відбувається шляхом його ліквідації або реорганізації відповідно
до статті 59 цього Кодексу.

2. Ліквідація господарського товариства провадиться
ліквідаційною комісією, призначеною його вищим органом, а у разі
припинення діяльності товариства за рішенням суду - ліквідаційною
комісією, сформованою відповідно до рішення суду.

3. З дня утворення ліквідаційної комісії до неї переходять
повноваження по управлінню справами господарського товариства.
Ліквідаційна комісія у триденний строк з моменту її утворення
публікує інформацію про ліквідацію господарського товариства і
здійснює інші дії відповідно до вимог статей 58-61 цього Кодексу
та інших законів.

4. Розрахунки з кредиторами у разі ліквідації господарського
товариства здійснюються відповідно до статті 61 цього Кодексу з
урахуванням таких особливостей:

кошти, що належать господарському товариству, у тому числі
від продажу його майна у разі ліквідації, після розрахунків по
оплаті праці осіб, які працюють на умовах найму, виконання
зобов'язань перед бюджетом, банками, власниками облігацій,
випущених товариством, та іншими кредиторами розподіляються між
учасниками товариства в порядку і на умовах, передбачених цим
Кодексом, законом про господарські товариства ( 1576-12 ) та
установчими документами товариства, у шестимісячний строк після
опублікування інформації про його ліквідацію;

майно, передане товариству його засновниками або учасниками у
користування, повертається у натуральній формі без винагороди. У
разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості товариства його
кошти не підлягають розподілу між учасниками товариства до
вирішення цього спору або до одержання кредиторами відповідних
гарантій погашення заборгованості.

5. Ліквідація господарського товариства вважається
завершеною, а товариство таким, що припинило свою діяльність, з
дня внесення запису про його ліквідацію до державного реєстру.

Стаття 92. Законодавство про господарські товариства

1. Порядок створення та порядок діяльності окремих видів
господарських товариств регулюються цим Кодексом, Цивільним
кодексом України ( 435-15 ) та іншими законами.

Глава 10
ПІДПРИЄМСТВА КОЛЕКТИВНОЇ ВЛАСНОСТІ

Стаття 93. Поняття підприємства колективної власності

1. Підприємством колективної власності визнається
корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі
колективної власності засновника (засновників).

2. Підприємствами колективної власності є виробничі
кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства
громадських та релігійних організацій, інші підприємства,
передбачені законом.

Стаття 94. Господарська діяльність кооперативів

1. Кооперативи як добровільні об'єднання громадян з метою
спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших
питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі,
житлові тощо). Діяльність різних видів кооперативів регулюється
законом.

2. Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися
відповідно до вимог цього Кодексу, інших законодавчих актів.

З метою здійснення господарської діяльності на засадах
підприємництва громадяни можуть утворювати виробничі кооперативи
(кооперативні підприємства).

Стаття 95. Виробничий кооператив

1. Виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднання
громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої
господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій
участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні
підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу
відповідно до їх участі у його діяльності.

2. Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу,
переробну, заготівельно-збутову, постачальницьку, сервісну і
будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом.

3. Виробничий кооператив є юридичною особою і діє на основі
статуту.

4. Найменування виробничого кооперативу повинно містити слова
"виробничий кооператив" або "кооперативне підприємство".

Стаття 96. Принципи діяльності виробничого кооперативу

1. Виробничі кооперативи створюються та здійснюють свою
діяльність за такими принципами:

добровільність членства громадян у кооперативі та вільний
вихід з нього;

особиста трудова участь членів кооперативу у діяльності
підприємства;

відкритість і доступність членства для тих, хто визнає статут
кооперативу, бажає брати участь у його діяльності на умовах,
встановлених статутом кооперативу;

демократичний характер управління кооперативом, рівні права
членів кооперативу при прийнятті рішень;

розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх
трудової та майнової участі в діяльності кооперативу;

контроль членів кооперативу за його роботою в порядку,
визначеному статутом.

Стаття 97. Загальні умови створення виробничого кооперативу

1. Засновниками (членами) виробничого кооперативу можуть бути
громадяни, іноземці та особи без громадянства. Чисельність членів
виробничого кооперативу не може бути меншою, ніж три особи.

2. Рішення про створення виробничого кооперативу приймається
його установчими зборами.

3. Виробничий кооператив вважається створеним і набуває
статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації відповідно
до вимог цього Кодексу.

Стаття 98. Членство у виробничому кооперативі

1. Членами виробничого кооперативу можуть бути громадяни, які
досягли 16-річного віку, визнають статут кооперативу та
дотримуються його вимог, беруть майнову та трудову участь у
діяльності кооперативу.

2. Громадяни можуть бути одночасно членами виробничих
кооперативів, а також членами кооперативів інших типів (споживчих,
житлових тощо).

3. Вступ до виробничого кооперативу здійснюється на підставі
письмової заяви громадянина. Член кооперативу робить вступний та
пайовий внески в порядку, визначеному статутом виробничого
кооперативу. Рішення правління (голови) кооперативу про прийняття
у члени кооперативу підлягає затвердженню загальними зборами.
Порядок прийняття такого рішення та його затвердження визначається
статутом кооперативу.

4. Членство у виробничому кооперативі припиняється у разі:

добровільного виходу з кооперативу;

припинення трудової участі в діяльності кооперативу;

виключення з кооперативу у випадках і в порядку, визначених
статутом;

незатвердження загальними зборами членів кооперативу рішення
правління (голови) про прийняття до кооперативу;

смерті члена кооперативу.

5. Порядок і майнові наслідки припинення членства у
виробничому кооперативі визначаються цим Кодексом та статутом
кооперативу.

6. Виключення з виробничого кооперативу (звільнення члена
кооперативу з кооперативного підприємства) може бути оскаржено до
суду.

Стаття 99. Права та обов'язки членів виробничого кооперативу

1. Основними правами членів виробничого кооперативу є:

участь в управлінні кооперативом, право голосу на загальних
зборах членів кооперативу, право обирати і бути обраним в органи
управління кооперативом;

користування послугами кооперативу;

одержання кооперативних виплат та частки доходу на пай;

одержання достовірної та повної інформації про
фінансово-господарську діяльність кооперативу;

одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку і строки,
визначені його статутом.

2. Основними обов'язками членів виробничого кооперативу є
дотримання статуту та виконання рішень органів управління
кооперативу.

3. Статутом виробничого кооперативу можуть передбачатися
також інші права та обов'язки членів кооперативу.

Стаття 100. Майно виробничого кооперативу

1. Майно виробничого кооперативу становить колективну
власність кооперативу. Виробничий кооператив є власником будівель,
споруд, майнових внесків його членів, виготовленої ним продукції,
доходів, одержаних від її реалізації та іншої діяльності,
передбаченої статутом кооперативу, іншого майна, придбаного на
підставах, не заборонених законом.

2. Члени кооперативу можуть передавати як пайовий внесок
право користування належною їм земельною ділянкою у порядку,
визначеному земельним законодавством. За земельну ділянку,
передану виробничому кооперативу в користування, з кооперативу
може справлятися плата у розмірах, визначених загальними зборами
членів кооперативу.

3. Для здійснення господарської та іншої діяльності
виробничий кооператив за рахунок власного майна формує відповідні
фонди.

4. Майно виробничого кооперативу відповідно до його статуту
поділяється на пайовий і неподільний фонди. Неподільний фонд
утворюється за рахунок вступних внесків і майна кооперативу (за
винятком землі). Пайові внески членів кооперативу до нього не
включаються. Порядок формування і розміри неподільного фонду
встановлюються статутом.

5. Розміри пайових внесків до кооперативу встановлюються в
рівних частинах та/або пропорційно очікуваній участі члена
кооперативу в його господарській діяльності.

6. Фінансові ресурси виробничого кооперативу формуються за
рахунок доходу від реалізації продукції (робіт, послуг), пайових
та інших внесків членів кооперативу, кредитів та інших надходжень,
не заборонених законодавством.

Стаття 101. Управління виробничим кооперативом

1. Управління виробничим кооперативом здійснюється на основі
самоврядування, гласності, участі його членів у вирішенні питань
діяльності кооперативу.

2. Вищим органом управління виробничого кооперативу є
загальні збори членів кооперативу. До органів управління
кооперативу належать правління (голова) кооперативу та ревізійна
комісія (ревізор) кооперативу.

3. Статутом виробничого кооперативу може бути передбачено
спостережну раду кооперативу. Члени ревізійної комісії (ревізор)
кооперативу не можуть бути членами його правління (головою
кооперативу) чи спостережної ради.

Стаття 102. Загальні збори членів виробничого кооперативу

1. Загальні збори:

вносять зміни до статуту кооперативу;

обирають шляхом прямого таємного голосування голову
кооперативу, членів правління кооперативу, членів ревізійної
комісії (ревізора), членів спостережної ради кооперативу;

затверджують напрями розвитку кооперативу;

заслуховують звіти органів управління кооперативу про їх
діяльність;

визначають види і розміри фондів кооперативу, порядок їх
формування та використання;

затверджують правила внутрішнього розпорядку кооперативного
підприємства, річний звіт і баланс кооперативу, порядок формування
і розподілу доходу кооперативу, рішення правління (голови)
кооперативу про прийняття нових членів;

вирішують питання про входження кооперативного підприємства
до об'єднань підприємств (кооперативів), участь кооперативу у
заснуванні інших суб'єктів господарювання;

приймають рішення про реорганізацію або ліквідацію
кооперативу.

2. Загальні збори мають право приймати будь-які інші рішення,
пов'язані зі статутною діяльністю виробничого кооперативу.

3. Загальні збори членів кооперативу проводяться щорічно
після закінчення фінансового року. Вони можуть скликатися також у
будь-який час за рішенням правління (голови) кооперативу чи з
ініціативи не менш як третини членів кооперативу, якщо інше не
передбачено статутом.

4. Загальні збори правомочні приймати рішення, якщо на них
присутні більше половини членів виробничого кооперативу. Рішення з
питань, зазначених у частині першій цієї статті, приймаються
більшістю голосів загальної кількості членів кооперативу.

Стаття 103. Правління виробничого кооперативу

1. Правління виробничого кооперативу створюється у
кооперативі, до складу якого входить не менше десяти членів.

2. Правління кооперативу:

розробляє і вносить на затвердження загальних зборів напрями
розвитку кооперативу;

скликає загальні збори членів кооперативу і контролює
виконання прийнятих ними рішень;

вносить на затвердження загальних зборів рішення про
прийняття до кооперативу нових членів та припинення членства;

забезпечує збереження майна кооперативу;

організовує проведення незалежних аудиторських перевірок
діяльності кооперативу;

вирішує питання навчання членів кооперативу, співробітництва
з вітчизняними та іноземними організаціями;

делегує виконавчому директору кооперативу право на прийняття
відповідних рішень з питань компетенції правління, якщо це
передбачено статутом кооперативу;

вирішує інші питання діяльності кооперативу.

3. Правління очолює голова кооперативу, який обирається
загальними зборами членів виробничого кооперативу. Функції голови
кооперативу і порядок його відкликання визначаються статутом
кооперативу.

4. Члени правління можуть обирати зі свого складу заступника
голови та секретаря правління відповідно до статуту кооперативу.

5. Члени правління кооперативу працюють переважно на
громадських засадах. У статуті кооперативу може бути передбачено
винагороду за роботу членів правління.

6. Періодичність проведення засідань правління кооперативу
визначається статутом кооперативу. Рішення приймається більшістю
голосів за наявності на засіданні не менше двох третин членів
правління кооперативу.

7. У разі якщо до складу виробничого кооперативу входить
менше десяти членів, функції та повноваження правління здійснюють
загальні збори та голова кооперативу відповідно до статуту.

Стаття 104. Виконавчий директор виробничого кооперативу

1. Правління виробничого кооперативу може наймати виконавчого
директора для оперативного управління діяльністю підприємства.
Виконавчий директор не може бути членом кооперативу.

2. Виконавчий директор здійснює свою діяльність на умовах
контракту, який укладає з ним правління кооперативу, та виконує
функції відповідно до статуту.

3. Виконавчий директор несе відповідальність за свою
діяльність перед кооперативом.

4. У разі відсутності у виробничому кооперативі посади
виконавчого директора роботою кооперативного підприємства керує
голова кооперативу.

Стаття 105. Спостережна рада виробничого кооперативу

1. У разі якщо кількість членів виробничого кооперативу
становить більш як п'ятдесят осіб, у кооперативі може утворюватися
спостережна рада для контролю за діяльністю виконавчого директора
кооперативного підприємства.

2. Спостережна рада обирається загальними зборами з числа
членів кооперативу у складі трьох - п'яти осіб. Член спостережної
ради не може бути членом правління чи ревізійної комісії.

3. Порядок обрання спостережної ради та її голови, а також
порядок діяльності спостережної ради встановлюються статутом
кооперативу.

Стаття 106. Ревізійна комісія (ревізор) виробничого
кооперативу

1. З метою контролю за фінансово-господарською діяльністю
виробничого кооперативу обирається ревізійна комісія, а в
кооперативі, до складу якого входить менше десяти членів, -
ревізор.

2. Ревізійна комісія (ревізор) обирається загальними зборами
з числа членів кооперативу відповідно до його статуту. Членами
ревізійної комісії (ревізором) не можуть бути члени правління чи
спостережної ради виробничого кооперативу.

3. Ревізійна комісія (ревізор) підзвітна загальним зборам
членів виробничого кооперативу.

Стаття 107. Господарська діяльність виробничого кооперативу

1. Виробничий кооператив відповідно до його статуту
самостійно визначає основні напрями господарської діяльності,
здійснює її планування та організацію.

2. Виробничий кооператив реалізує свою продукцію, надає
послуги за цінами і тарифами, які встановлюються ним самостійно
або на договірній основі, а у випадках, передбачених
законодавством, - за державними цінами і тарифами.

3. Відносини виробничого кооперативу з іншими підприємствами,
установами, організаціями та громадянами в усіх сферах
господарської діяльності встановлюються на основі договорів.

4. Доход виробничого кооперативу формується з надходжень від
господарської діяльності після покриття матеріальних та
прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці найманого
персоналу. Доход спрямовується на сплату податків та інших
обов'язкових платежів, на погашення кредитів, покриття збитків,
проведення відрахувань у фонди кооперативу, кооперативні виплати,
виплату часток доходу на паї тощо.

5. Кооперативні виплати - частина доходу виробничого
кооперативу, що розподіляється між членами кооперативу з
урахуванням їх трудової та іншої участі в діяльності кооперативу.
Нарахування і виплата часток доходу на паї здійснюються за
підсумками фінансового року з доходу, що залишається у
розпорядженні кооперативу з урахуванням необхідності формування
його фондів. За рішенням загальних зборів членів кооперативу
виплата часток доходу на паї може здійснюватися у грошовій формі,
товарами, цінними паперами тощо.

6. Порядок використання доходу виробничого кооперативу
визначається статутом кооперативу відповідно до закону.

7. Виробничий кооператив самостійно здійснює
зовнішньоекономічну діяльність відповідно до закону. Порядок
використання коштів кооперативу в іноземній валюті встановлюється
законом та статутом кооперативу.

8. Майнові відносини члена виробничого кооперативу з
кооперативом у разі припинення членства в кооперативі та щодо
переходу паю регулюються цивільним законодавством.

Стаття 108. Майнова відповідальність виробничого кооперативу

1. Виробничий кооператив відповідає за своїми зобов'язаннями
усім належним йому майном. Члени виробничого кооперативу несуть за
зобов'язаннями кооперативу субсидіарну (додаткову)
відповідальність своїм майном у розмірі, не меншому їх пайового
внеску, якщо більший розмір відповідальності не передбачено
законом або статутом кооперативу. Виробничий кооператив не несе
відповідальності за зобов'язаннями членів кооперативу.

2. Виробничий кооператив може застрахувати своє майно і
майнові права за рішенням загальних зборів членів кооперативу,
якщо інший порядок не встановлено законом.

Стаття 109. Припинення діяльності виробничого кооперативу

1. Виробничий кооператив за рішенням загальних зборів членів
кооперативу може бути реорганізований у підприємства інших форм
господарювання в порядку, визначеному статутом кооперативу
відповідно до вимог цього Кодексу.

2. Виробничий кооператив ліквідується в загальному порядку
ліквідації суб'єкта господарювання, передбаченому цим Кодексом, з
урахуванням такого:

ліквідація виробничого кооперативу здійснюється ліквідаційною
комісією, призначеною загальними зборами членів кооперативу, а у
разі його ліквідації за рішенням суду - ліквідаційною комісією,
сформованою відповідно до цього рішення;

розпорядження землею виробничого кооперативу, що
ліквідується, здійснюється в порядку і на умовах, передбачених
земельним законодавством. Майно кооперативу, що залишилося після
розрахунків з бюджетом та кредиторами, розподіляється між членами
виробничого кооперативу пропорційно вартості їх паю.

Стаття 110. Інші питання діяльності виробничого кооперативу

1. Інші питання діяльності виробничого кооперативу
регулюються цим Кодексом, іншими законами.

Стаття 111. Споживча кооперація. Підприємства споживчої
кооперації

1. Споживча кооперація в Україні - система самоврядних
організацій громадян (споживчих товариств, їх спілок, об'єднань),
а також підприємств та установ цих організацій, яка є самостійною
організаційною формою кооперативного руху.

2. Первинною ланкою споживчої кооперації є споживче
товариство - самоврядна організація громадян, які на основі
добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги
об'єднуються для спільної господарської діяльності з метою
колективного організованого забезпечення своїх економічних і
соціальних інтересів. Кожний член споживчого товариства має свою
частку в його майні.

3. Споживче товариство є юридичною особою і діє на основі
статуту.

4. Споживчі товариства можуть на добровільних засадах
об'єднуватися в спілки, інші форми об'єднання, передбачені
законом, єдину спілку споживчих товариств України та мають право
вільного виходу з них.

5. Власність споживчої кооперації складається з власності
споживчих товариств, спілок (об'єднань) та їх спільної власності і
є однією з форм колективної власності. Володіння, користування та
розпорядження власністю споживчої кооперації здійснюють її органи
відповідно до установчих документів товариств, спілок (об'єднань).

Об'єкти права власності споживчої кооперації можуть
перебувати у спільній власності споживчих товариств, спілок
(об'єднань). Їх частка у власності визначається договором.

6. Правові засади організації та діяльності споживчої
кооперації визначаються законом.

7. Споживчі товариства, їх спілки (об'єднання) можуть
утворювати для здійснення своїх статутних цілей підприємства,
установи та інші суб'єкти господарювання відповідно до вимог цього
Кодексу та інших законів.

8. Підприємствами споживчої кооперації визнаються унітарні
або корпоративні підприємства, утворені споживчим товариством
(товариствами) або спілкою (об'єднанням) споживчих товариств
відповідно до вимог цього Кодексу та інших законодавчих актів з
метою здійснення статутних цілей цих товариств, спілок
(об'єднань).

Стаття 112. Підприємства об'єднань громадян, релігійних
організацій

1. Підприємством об'єднання громадян, релігійної організації
є унітарне підприємство, засноване на власності об'єднання
громадян (громадської організації, політичної партії) або
власності релігійної організації для здійснення господарської
діяльності з метою виконання їх статутних завдань.

2. Право власності об'єднань громадян реалізують їх вищі
статутні органи управління в порядку, передбаченому законом та
статутними документами. Право власності релігійних організацій
реалізується їх органами управління відповідно до закону.

3. Засновником підприємства об'єднання громадян є відповідне
об'єднання громадян, що має статус юридичної особи, а також
об'єднання (спілка) громадських організацій у разі, якщо його
статутом передбачено право заснування підприємств. Політичним
партіям та юридичним особам, що ними створюються, забороняється
засновувати підприємства, за винятком засобів масової інформації,
підприємств, що здійснюють продаж суспільно-політичної літератури,
інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів з власною
символікою, проведення виставок, лекцій, фестивалів та інших
суспільно-політичних заходів.

4. Релігійні організації мають право засновувати видавничі,
поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні,
сільськогосподарські та інші підприємства, необхідні для
забезпечення діяльності цих організацій.

5. Підприємство об'єднання громадян, релігійної організації
діє на основі статуту і є юридичною особою, здійснюючи свою
діяльність на праві оперативного управління або господарського
відання відповідно до вимог цього Кодексу.

6. Обмеження щодо створення та діяльності окремих видів
підприємств об'єднання громадян, релігійної організації
встановлюються законами.

Глава 11
ПРИВАТНІ ПІДПРИЄМСТВА. ІНШІ ВИДИ ПІДПРИЄМСТВ

Стаття 113. Приватні підприємства

1. Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на
основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців,
осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням
найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі
приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.

2. Порядок організації та діяльності приватних підприємств
визначається цим Кодексом та іншими законами.

Стаття 114. Фермерське господарство

1. Фермерське господарство є формою підприємництва громадян з
метою виробництва, переробки та реалізації товарної
сільськогосподарської продукції.

2. Членами фермерського господарства не можуть бути особи,
які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою).

3. Відносини, пов'язані із створенням та діяльністю
фермерських господарств, регулюються цим Кодексом, а також законом
про фермерське господарство ( 2009-12 ), іншими законами.
( Стаття 114 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2454-IV
( 2454-15 ) від 03.03.2005 )

Стаття 115. Орендне підприємство

1. Орендним підприємством визнається підприємство, створене
орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого
державного або комунального підприємства чи майнового комплексу
виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього
підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності.

2. Орендарем є юридична особа, утворена членами трудового
колективу підприємства чи його підрозділу, майновий комплекс якого
є об'єктом оренди.

3. Організація членів трудового колективу, зареєстрована як
юридична особа, має переважне право на укладення договору оренди
майна того підприємства (структурного підрозділу), де створено цю
організацію.

4. Орендодавцями щодо майнових комплексів, які належать до
державної або комунальної власності, є Фонд державного майна
України і його регіональні відділення, а також органи,
уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими
радами управляти майном, що належить відповідно Автономній
Республіці Крим або є у комунальній власності.

5. Законом визначаються об'єкти державної та комунальної
власності, на основі яких не можуть створюватися орендні
підприємства.

6. Передача в оренду майнових комплексів не припиняє права
власності на це майно. Передавати цілісні майнові комплекси у
суборенду забороняється.

7. Орендар несе відповідальність за забезпечення цілісності і
збереження майна, отриманого в оренду, і на вимогу орендодавця
повинен відшкодувати завдані йому збитки.

8. Орендоване підприємство може бути визнано банкрутом в
порядку, встановленому законом.

9. Порядок укладення договору оренди майнового комплексу та
інші питання створення і діяльності орендного підприємства
регулюються цим Кодексом, іншими законами.

Стаття 116. Підприємство з іноземними інвестиціями

1. Підприємство, створене відповідно до вимог цього Кодексу,
в статутному фонді якого не менш як десять відсотків становить
іноземна інвестиція, визнається підприємством з іноземними
інвестиціями. Підприємство набуває статусу підприємства з
іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на
його баланс.

2. Іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються
іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності
відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або
досягнення соціального ефекту.

3. Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти,
інвестування в які не заборонено законами України.

4. Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути
засновниками дочірніх підприємств, створювати філії і
представництва на території України і за її межами з додержанням
вимог законодавства України та законодавства відповідних держав.

5. Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або
території, в яких встановлюється загальний розмір участі
іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність
підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або
забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

6. Правовий статус і порядок діяльності підприємств з
іноземними інвестиціями визначаються цим Кодексом, законом про
режим іноземного інвестування в Україні ( 93/96-ВР ), іншими
законодавчими актами.

Стаття 117. Іноземне підприємство

1. Іноземним підприємством є унітарне або корпоративне
підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно
на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або
діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.

2. Іноземні підприємства не можуть створюватися в галузях,
визначених законом, що мають стратегічне значення для безпеки
держави.

3. Діяльність філій, представництв та інших відокремлених
підрозділів підприємств, утворених за законодавством інших держав,
здійснюється на території України відповідно до законодавства
України.

4. Умови і порядок створення, вимоги до організації та
діяльності іноземних підприємств визначаються цим Кодексом,
законом про режим іноземного інвестування ( 93/96-ВР ), іншими
законами.

Глава 12
ОБ'ЄДНАННЯ ПІДПРИЄМСТВ

Стаття 118. Поняття об'єднання підприємств

1. Об'єднанням підприємств є господарська організація,
утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації
їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних
економічних та соціальних завдань.

2. Об'єднання підприємств утворюються підприємствами на
добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до
цього Кодексу та інших законів мають право утворювати об'єднання
підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити підприємства,
утворені за законодавством інших держав, а підприємства України
можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на території
інших держав.

3. Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк
або як тимчасові об'єднання.

4. Об'єднання підприємств є юридичною особою.

5. Державна реєстрація об'єднання підприємств здійснюється
відповідно до статті 58 цього Кодексу.

Стаття 119. Види об'єднань підприємств

1. Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств
можуть утворюватися як господарські об'єднання або як державні чи
комунальні господарські об'єднання.

2. Господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене
за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на
добровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність.

3. Господарські об'єднання діють на основі установчого
договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками.

4. Державне (комунальне) господарське об'єднання - об'єднання
підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за
рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом
випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління
яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням
компетентних органів місцевого самоврядування.

5. Державне (комунальне) господарське об'єднання діє на
основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується
органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання.

6. Положення цієї глави застосовуються також до об'єднань
інших суб'єктів господарювання - юридичних осіб або об'єднань
підприємств за участі таких осіб, якщо інше не передбачено цим
Кодексом та іншими законами.

Стаття 120. Організаційно-правові форми об'єднань підприємств

1. Господарські об'єднання утворюються як асоціації,
корпорації, консорціуми, концерни, інші об'єднання підприємств,
передбачені законом.

2. Асоціація - договірне об'єднання, створене з метою
постійної координації господарської діяльності підприємств, що
об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та
управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації
виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання
учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення
переважно господарських потреб учасників асоціації. У статуті
асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською
асоціацією. Асоціація не має права втручатися у господарську
діяльність підприємств - учасників асоціації. За рішенням
учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх
інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та
організаціями.

3. Корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на
основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів
підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих
повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з
учасників органам управління корпорації.

4. Консорціум - тимчасове статутне об'єднання підприємств для
досягнення його учасниками певної спільної господарської мети
(реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних
проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його
наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на
фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з
інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі
досягнення мети його створення консорціум припиняє свою
діяльність.

5. Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а
також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від
одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій
науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної,
фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники
концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі
правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади,
іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не
можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.

6. Державні і комунальні господарські об'єднання утворюються
переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від
найменування об'єднання (комбінат, трест тощо).

Стаття 121. Статус підприємства - учасника об'єднання
підприємств

1. Підприємства - учасники об'єднання підприємств зберігають
статус юридичної особи незалежно від організаційно-правової форми
об'єднання, і на них поширюються положення цього Кодексу та інших
законів щодо регулювання діяльності підприємств.

2. Підприємство - учасник господарського об'єднання має
право:

добровільно вийти з об'єднання на умовах і в порядку,
визначених установчим договором про його утворення чи статутом
господарського об'єднання;

бути членом інших об'єднань підприємств, якщо законом,
засновницьким договором чи статутом господарського об'єднання не
встановлено інше;

одержувати від господарського об'єднання в установленому
порядку інформацію, пов'язану з інтересами підприємства;

одержувати частину прибутку від діяльності господарського
об'єднання відповідно до його статуту. Підприємство може мати
також інші права, передбачені засновницьким договором чи статутом
господарського об'єднання відповідно до законодавства.

3. Підприємство, яке входить до складу державного або
комунального господарського об'єднання, не має права без згоди
об'єднання виходити з його складу, а також об'єднувати на
добровільних засадах свою діяльність з іншими суб'єктами
господарювання та приймати рішення про припинення своєї
діяльності.

4. Рішення про утворення об'єднання підприємств (установчий
договір) та статут об'єднання погоджуються з Антимонопольним
комітетом України в порядку, встановленому законодавством.

Стаття 122. Управління об'єднанням підприємств

1. Господарські об'єднання мають вищі органи управління
(загальні збори учасників) та утворюють виконавчі органи,
передбачені статутом господарського об'єднання.

2. Вищий орган господарського об'єднання:

затверджує статут господарського об'єднання та вносить зміни
до нього;

вирішує питання про прийняття в господарське об'єднання нових
учасників та виключення учасників з його складу;

утворює виконавчий орган господарського об'єднання відповідно
до його статуту чи договору;

вирішує фінансові та інші питання відповідно до установчих
документів господарського об'єднання.

3. Виконавчий орган господарського об'єднання (колегіальний
чи одноособовий) вирішує питання поточної діяльності, які
відповідно до статуту або договору віднесені до його компетенції.

4. Управління державним (комунальним) господарським
об'єднанням здійснюють правління об'єднання і генеральний директор
об'єднання, який призначається на посаду та звільняється з посади
органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Склад
правління визначається статутом об'єднання. Порядок управління
державним (комунальним) господарським об'єднанням визначається
статутом об'єднання відповідно до закону.

5. Здійснення управління поточною діяльністю об'єднання
підприємств може бути доручено адміністрації одного з підприємств
(головного підприємства об'єднання) на умовах, передбачених
установчими документами відповідного об'єднання.

6. Спори, що виникають між учасниками об'єднання, вирішуються
в порядку, передбаченому статутом об'єднання, або в судовому
порядку відповідно до закону.

Стаття 123. Майнові відносини в об'єднанні підприємств

1. Учасники об'єднання підприємств можуть вносити на умовах і
в порядку, передбачених його установчими документами, майнові
внески (вступні, членські, цільові тощо).

2. Майно передається об'єднанню його учасниками у
господарське відання або в оперативне управління на основі
установчого договору чи рішення про утворення об'єднання. Вартість
майна об'єднання відображається у його балансі.

3. Господарське об'єднання має право утворювати за рішенням
його вищого органу управління унітарні підприємства, філії,
представництва, а також бути учасником (засновником) господарських
товариств. Утворені господарським об'єднанням підприємства діють
відповідно до положень цього Кодексу, інших законів та статуту
підприємства, затвердженого об'єднанням.

4. Об'єднання підприємств не відповідає за зобов'язаннями
його учасників, а підприємства-учасники не відповідають за
зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим
договором або статутом об'єднання.

Стаття 124. Вихід учасника з об'єднання. Припинення
об'єднання підприємств

1. Підприємства - учасники об'єднання можуть вийти з його
складу із збереженням взаємних зобов'язань та укладених договорів
з іншими суб'єктами господарювання.

2. Вихід підприємства із складу державного (комунального)
господарського об'єднання здійснюється за рішенням органу, що
прийняв рішення про утворення об'єднання.

3. Припинення об'єднання підприємств відбувається в
результаті його реорганізації в інше об'єднання або ліквідації.

4. Реорганізація господарського об'єднання здійснюється за
рішенням підприємств-учасників, а реорганізація державного
(комунального) господарського об'єднання - за рішенням органу, що
прийняв рішення про утворення об'єднання.

5. Ліквідація господарського об'єднання провадиться за
рішенням підприємств-учасників, а ліквідація державного
(комунального) об'єднання - за рішенням органу, що прийняв рішення
про утворення об'єднання. Ліквідація об'єднання підприємств
здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом щодо ліквідації
підприємства. Майно, що залишилося після ліквідації об'єднання,
розподіляється між учасниками згідно зі статутом об'єднання
підприємств чи договором.

Стаття 125. Промислово-фінансові групи

1. Підприємство може бути учасником промислово-фінансової
групи (або транснаціональної промислово-фінансової групи, якщо до
складу групи входять українські та іноземні юридичні особи).

2. Промислово-фінансова група є об'єднанням, яке створюється
за рішенням Кабінету Міністрів України на певний строк з метою
реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей
виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи
програми згідно з міжнародними договорами України, а також з метою
виробництва кінцевої продукції.

3. До складу промислово-фінансової групи можуть входити
промислові та інші підприємства, наукові і проектні установи, інші
установи і організації усіх форм власності. У складі
промислово-фінансової групи визначається головне підприємство, яке
має виключне право діяти від імені промислово-фінансової групи як
учасника господарських відносин.

4. Промислово-фінансова група не є юридичною особою і не
підлягає державній реєстрації як суб'єкт господарювання.

5. Порядок утворення та інші питання діяльності
промислово-фінансових груп визначаються законом про
промислово-фінансові групи ( 437/95-ВР ), іншими
нормативно-правовими актами.

Стаття 126. Асоційовані підприємства. Холдингові компанії

1. Асоційовані підприємства (господарські організації) - це
група суб'єктів господарювання - юридичних осіб, пов'язаних між
собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у
формі участі в статутному фонді та/або управлінні. Залежність між
асоційованими підприємствами може бути простою і вирішальною.

2. Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає
у разі якщо одне з них має можливість блокувати прийняття рішень
іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно
до закону та/або установчих документів цього підприємства
кваліфікованою більшістю голосів.

3. Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами
виникає у разі якщо між підприємствами встановлюються відносини
контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі
контролюючого підприємства в статутному фонді та/або загальних
зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього)
підприємства, зокрема володіння контрольним пакетом акцій.
Відносини вирішальної залежності можуть встановлюватися за умови
отримання згоди відповідних органів Антимонопольного комітету
України.

4. Про наявність простої та вирішальної залежності має бути
зазначено у відомостях державної реєстрації залежного (дочірнього)
підприємства та опубліковано відповідно до закону.
( Частина четверта статті 126 із змінами, внесеними згідно із
Законом N 2424-IV ( 2424-15 ) від 04.02.2005 )

5. Холдингова компанія - відкрите акціонерне товариство, яке
володіє, користується, а також розпоряджається холдинговими
корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше
корпоративних підприємств (крім пакетів акцій, що перебувають у
державній власності). { Частина п'ята статті 126 в редакції Закону
N 3528-IV ( 3528-15 ) від 15.03.2006 }

6. Якщо корпоративне підприємство через дії або бездіяльність
холдингової компанії виявиться неплатоспроможним та визнається
банкрутом, то холдингова компанія несе субсидіарну
відповідальність за зобов'язаннями корпоративного підприємства.
{ Частина шоста статті 126 в редакції Закону N 3528-IV ( 3528-15 )
від 15.03.2006 }

7. Загальні засади функціонування холдингових компаній в
Україні, а також особливості їх утворення, діяльності та
ліквідації регулюються Законом України "Про холдингові компанії в
Україні" ( 3528-15 ) та іншими нормативно-правовими актами.
{ Частина сьома статті 126 в редакції Закону N 3528-IV ( 3528-15 )
від 15.03.2006 }

Стаття 127. Інші форми об'єднання інтересів підприємств

1. Законом можуть визначатися й інші форми об'єднання
інтересів підприємств (союзи, спілки, асоціації підприємців тощо),
не передбачені у статті 120 цього Кодексу.

Глава 13
ГРОМАДЯНИН ЯК СУБ'ЄКТ ГОСПОДАРЮВАННЯ.
ОСОБЛИВОСТІ СТАТУСУ ІНШИХ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Стаття 128. Громадянин у сфері господарювання

1. Громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі
здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної
реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи
відповідно до статті 58 цього Кодексу.

2. Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями
усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено
стягнення.

3. Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність:

безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство,
що ним створюється;

із залученням або без залучення найманої праці;

самостійно або спільно з іншими особами.

4. Громадянин здійснює управління заснованим ним приватним
підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається
за контрактом. У разі здійснення підприємницької діяльності
спільно з іншими громадянами або юридичними особами громадянин має
права та обов'язки відповідно засновника та/або учасника
господарського товариства, члена кооперативу тощо, або права і
обов'язки, визначені укладеним за його участі договором про
спільну діяльність без створення юридичної особи.

5. Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах
свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у
статті 44 цього Кодексу.

6. Громадянин-підприємець зобов'язаний:

у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію
на здійснення певних видів господарської діяльності;

повідомляти органи державної реєстрації про зміну його
адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета
діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності,
що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

додержуватися прав і законних інтересів споживачів,
забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним
виготовляються, додержуватися правил обов'язкової сертифікації
продукції, встановлених законодавством;

не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень
антимонопольно-конкурентного законодавства;

вести облік результатів своєї підприємницької діяльності
відповідно до вимог законодавства;

своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи,
інші необхідні відомості для нарахування податків та інших
обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обов'язкові
платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.

7. Громадянин-підприємець зобов'язаний додержуватися вимог,
передбачених статтями 46 і 49 цього Кодексу, а також іншими
законодавчими актами, і несе майнову та іншу встановлену законом
відповідальність за завдані ним шкоду і збитки.

Громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкрутом
відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.

Стаття 129. Особливості статусу іноземних суб'єктів
господарювання

1. Іноземці та особи без громадянства при здійсненні
господарської діяльності в Україні користуються такими самими
правами і мають такі самі обов'язки, як і громадяни України, якщо
інше не передбачено цим Кодексом, іншими законами.

2. Іноземні юридичні особи при здійсненні господарської
діяльності в Україні мають такий самий статус, як і юридичні особи
України, з особливостями, передбаченими цим Кодексом, іншими
законами, а також міжнародними договорами, згоду на обов'язковість
яких надано Верховною Радою України.

Стаття 130. Кредитні спілки у сфері господарювання

1. Громадяни, які постійно проживають на території України,
можуть об'єднуватися у кредитні спілки.

2. Кредитною спілкою є неприбуткова організація, заснована
громадянами у встановленому законом порядку на засадах
добровільного об'єднання грошових внесків з метою задоволення
потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні інших
фінансових послуг. Кредитна спілка є юридичною особою. Статусу
юридичної особи вона набуває з дня її державної реєстрації.

3. Кредитна спілка діє на основі статуту, який затверджується
загальними зборами членів кредитної спілки.

4. Майно кредитної спілки є її власністю і складається з
фондів кредитної спілки, коштів доходу та іншого майна.

5. Кредитна спілка не може бути засновником або учасником
суб'єктів підприємницької діяльності.

6. Статус, порядок організації та здійснення господарської
діяльності кредитної спілки визначаються цим Кодексом, законом про
кредитні спілки ( 2908-14 ) та іншими законами.

Стаття 131. Особливості статусу благодійних та інших
неприбуткових організацій у сфері
господарювання

1. Юридичні особи, незалежно від форм власності, а також
повнолітні громадяни можуть утворювати благодійні організації
(благодійні фонди, членські благодійні організації, благодійні
установи тощо).

2. Благодійною організацією визнається недержавна
організація, яка здійснює благодійну діяльність в інтересах
суспільства або окремих категорій осіб без мети одержання
прибутків від цієї діяльності. Благодійні організації утворюються
і діють за територіальним принципом.

3. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування,
а також державні та комунальні підприємства, установи,
організації, що повністю або частково фінансуються з бюджету, не
можуть бути засновниками (засновником) та/або членами благодійної
організації.

4. Благодійна організація діє на основі статуту (положення),
що затверджується вищим органом управління благодійної
організації, і є юридичною особою.

5. Благодійна організація має право здійснювати неприбуткову
господарську діяльність, спрямовану на виконання її статутних
цілей та завдань. Здійснення благодійними організаціями діяльності
у вигляді надання певних послуг (виконання робіт), що підлягають
обов'язковій сертифікації або ліцензуванню, допускається після
такої сертифікації або ліцензування в установленому законом
порядку.

6. Додаткові вимоги щодо створення, державної реєстрації,
здійснення господарської діяльності та інших питань діяльності
благодійних організацій встановлюються цим Кодексом, законом про
благодійництво та благодійні організації ( 531/97-ВР ), іншими
законами.

7. Особливості статусу інших юридичних осіб, що здійснюють
неприбуткову господарську діяльність, визначаються відповідними
законами, якими регулюється порядок діяльності цих суб'єктів.

( Статтю 132 виключено на підставі Закону N 2424-IV
( 2424-15 ) від 04.02.2005 )

Розділ III
МАЙНОВА ОСНОВА ГОСПОДАРЮВАННЯ

Глава 14
МАЙНО СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Стаття 133. Правовий режим майна суб'єктів господарювання

1. Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на
якій базується їх господарська діяльність, становлять право
власності та інші речові права - право господарського відання,
право оперативного управління.

Господарська діяльність може здійснюватися також на основі
інших речових прав (права володіння, права користування тощо),
передбачених Цивільним кодексом України ( 435-15 ).
( Частина перша статті 133 із змінами, внесеними згідно із
Законом N 2424-IV ( 2424-15 ) від 04.02.2005 )

2. Майно суб'єктів господарювання може бути закріплено на
іншому праві відповідно до умов договору з власником майна.

( Частину третю статті 133 виключено на підставі Закону
N 2424-IV ( 2424-15 ) від 04.02.2005 )

4. Держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх
суб'єктів господарювання.

Стаття 134. Право власності - основне речове право у сфері
господарювання

1. Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську
діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно
або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і
розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право
надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві
власності, праві господарського відання чи праві оперативного
управління, або на основі інших форм правового режиму майна,
передбачених цим Кодексом.

2. Майно, що використовується у господарській діяльності,
може перебувати у спільній власності двох або більше власників.

3. Правовий режим власності та правові форми реалізації права
власності у сфері господарювання визначаються цим Кодексом і
законом.

Стаття 135. Організаційно-установчі повноваження власника

1. Власник майна має право одноосібно або спільно з іншими
власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати
господарські організації або здійснювати господарську діяльність в
інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених
законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської
діяльності, структуру утвореного ним суб'єкта господарювання,
склад і компетенцію його органів управління, порядок використання
майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання,
а також приймати рішення про припинення господарської діяльності
заснованих ним суб'єктів господарювання відповідно до
законодавства.

2. Власник має право особисто або через уповноважені ним
органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати
господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно
на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення
некомерційної господарської діяльності - на праві оперативного
управління, визначати мету та предмет діяльності таких
організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок
прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна,
визначати інші умови господарювання у затверджених власником
(уповноваженим ним органом) установчих документах господарської
організації, а також здійснювати безпосередньо або через
уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші
управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти
її діяльність відповідно до цього Кодексу та інших законів.

3. Власник має право здійснювати організаційно-установчі
повноваження також на основі належних йому корпоративних прав
відповідно до цього Кодексу та інших законів.

4. Державні та комунальні підприємства можуть бути об'єднані
за рішенням власника (уповноваженого ним органу) у державні
(комунальні) господарські об'єднання, передбачені цим Кодексом.

Стаття 136. Право господарського відання

1. Право господарського відання є речовим правом суб'єкта
підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається
майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом),
з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна
за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими
законами.

2. Власник майна, закріпленого на праві господарського
відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за
використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо
або через уповноважений ним орган, не втручаючись в
оперативно-господарську діяльність підприємства.

3. Щодо захисту права господарського відання застосовуються
положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб'єкт
підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі
права господарського відання, має право на захист своїх майнових
прав також від власника.

Стаття 137. Право оперативного управління

1. Правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається
речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і
розпоряджається майном, закріпленим за ним власником
(уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної
господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та
іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним
органом).

2. Власник майна, закріпленого на праві оперативного
управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за
використанням і збереженням переданого в оперативне управління
майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право
вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також
майно, що не використовується, та майно, що використовується ним
не за призначенням.

3. Право оперативного управління захищається законом
відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

( Статтю 138 виключено на підставі Закону N 2424-IV
( 2424-15 ) від 04.02.2005 )

Стаття 139. Майно у сфері господарювання

1. Майном у цьому Кодексі визнається сукупність речей та
інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають
вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності
суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або
враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих
суб'єктів.

2. Залежно від економічної форми, якої набуває майно у
процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності
належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів.

3. Основними фондами виробничого і невиробничого призначення
є будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання,
інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар
та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством
до основних фондів.

4. Оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали,
малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно
виробничого і невиробничого призначення, що віднесено
законодавством до оборотних засобів.

5. Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у
національній та іноземній валюті, призначені для здійснення
товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також
фінансових відносин відповідно до законодавства.

6. Товарами у складі майна суб'єктів господарювання
визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи
та послуги.

7. Особливим видом майна суб'єктів господарювання є цінні
папери.

Стаття 140. Джерела формування майна суб'єктів
господарювання

1. Джерелами формування майна суб'єктів господарювання є:

грошові та матеріальні внески засновників;

доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

доходи від цінних паперів;

капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів
(комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів;

кредити банків та інших кредиторів;

безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і
громадян;

інші джерела, не заборонені законом.

2. Правовий режим майна суб'єктів господарювання
встановлюється цим Кодексом та іншими законами з урахуванням
зазначених у статті 139 цього Кодексу видів майна.

Стаття 141. Особливості правового режиму державного майна у
сфері господарювання

1. До державного майна у сфері господарювання належать
цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних
підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене
майно державних підприємств, акції (частки, паї) держави у майні
суб'єктів господарювання різних форм власності, а також майно,
закріплене за державними установами і організаціями з метою
здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане
в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або
в оренду для використання його у господарській діяльності. Держава
через уповноважені органи державної влади здійснює права власника
також щодо об'єктів права власності Українського народу,
зазначених у частині першій статті 148 цього Кодексу.

2. Управління об'єктами державної власності відповідно до
закону здійснюють Кабінет Міністрів України і, за його
уповноваженням, центральні та місцеві органи виконавчої влади. У
випадках, передбачених законом, управління державним майном
здійснюють також інші суб'єкти.

3. Кабінет Міністрів України встановлює перелік державного
майна, яке безоплатно передається у власність відповідних
територіальних громад (комунальну власність). Передача об'єктів
господарського призначення з державної у комунальну власність
здійснюється в порядку, встановленому законом.

4. Не можуть бути об'єктами передачі з державної у комунальну
власність підприємства, що здійснюють діяльність, яку дозволяється
здійснювати виключно державним підприємствам, установам і
організаціям.

5. Види майна, що може перебувати виключно у державній
власності, відчуження якого недержавним суб'єктам господарювання
не допускається, а також додаткові обмеження щодо розпорядження
окремими видами майна, яке належить до основних фондів державних
підприємств, установ і організацій, визначаються законом.

6. Відчуження суб'єктом господарювання державного майна, яке
належить до основних фондів, здійснюється у порядку, що
встановлюється Кабінетом Міністрів України. Продаж суб'єктом
господарювання державного майна, яке належить до основних фондів,
здійснюється лише на конкурентних засадах.
{ Статтю 141 доповнено частиною шостою згідно із Законом N 549-V
( 549-16 ) від 09.01.2007 }

Стаття 142. Прибуток (доход) суб'єкта господарювання

1. Прибуток (доход) суб'єкта господарювання є показником
фінансових результатів його господарської діяльності, що
визначається шляхом зменшення суми валового доходу суб'єкта
господарювання за певний період на суму валових витрат та суму
амортизаційних відрахувань.

2. Склад валового доходу та валових витрат суб'єктів
господарювання визначається законодавством. Для цілей
оподаткування законом може встановлюватися спеціальний порядок
визначення доходу як об'єкта оподаткування.

3. Порядок використання прибутку (доходу) суб'єкта
господарювання визначає власник (власники) або уповноважений ним
орган відповідно до законодавства та установчих документів.
Порядок використання прибутку державних підприємств та
господарських товариств, у статутних фондах яких більше 50
відсотків акцій (часток, паїв) належить державі, здійснюється
відповідно до статті 75 цього Кодексу. ( Пункт 3 статті 142 із
змінами, внесеними згідно із Законом N 2505-IV ( 2505-15 ) від
25.03.2005 )

4. Держава може впливати на вибір суб'єктами господарювання
напрямів та обсягів використання прибутку (доходу) через
нормативи, податки, податкові пільги та господарські санкції
відповідно до закону.

Стаття 143. Цінні папери у складі майна суб'єктів
господарювання

1. Суб'єкт господарювання має право випускати власні цінні
папери, реалізовувати їх громадянам і юридичним особам, а також
придбавати цінні папери інших суб'єктів. Види цінних паперів,
умови і порядок їх випуску, реалізації та придбання суб'єктами
господарювання встановлюються цим Кодексом та іншими законами.

Стаття 144. Підстави виникнення майнових прав та обов'язків
суб'єкта господарювання

1. Майнові права та майнові обов'язки суб'єкта господарювання
можуть виникати:

з угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених
законом, але таких, що йому не суперечать;

з актів органів державної влади та органів місцевого
самоврядування, їх посадових осіб у випадках, передбачених
законом;

внаслідок створення та придбання майна з підстав, не
заборонених законом;

внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, придбання або
збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

внаслідок порушення вимог закону при здійсненні господарської
діяльності;

з інших обставин, з якими закон пов'язує виникнення майнових
прав та обов'язків суб'єктів господарювання.

2. Право на майно, що підлягає державній реєстрації, виникає
з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо
інше не встановлено законом.

Стаття 145. Майновий стан та облік майна суб'єкта
господарювання

1. Майновий стан суб'єкта господарювання визначається
сукупністю належних йому майнових прав та майнових зобов'язань, що
відображається у бухгалтерському обліку його господарської
діяльності відповідно до вимог закону.

2. Зміна правового режиму майна суб'єкта господарювання
здійснюється за рішенням власника (власників) майна у спосіб,
передбачений цим Кодексом та прийнятими відповідно до нього іншими
законами, крім випадків, якщо така зміна забороняється законом.

3. Правовий режим майна суб'єкта господарювання, заснованого
на державній (комунальній) власності, може бути змінений шляхом
приватизації майна державного (комунального) підприємства
відповідно до закону.

4. Правовий режим майна суб'єкта господарювання, заснованого
на державній (комунальній) власності, може бути змінений шляхом
здачі цілісного майнового комплексу підприємства або майнового
комплексу його структурного підрозділу в оренду.

5. Законом можуть бути визначені також інші підстави зміни
правового режиму майна суб'єкта господарювання.

6. Суб'єкти господарювання зобов'язані на основі даних
бухгалтерського обліку складати фінансову звітність за формами,
передбаченими законодавством, проводити інвентаризацію належного
їм майна для забезпечення достовірності даних бухгалтерського
обліку та звітності, надавати фінансову звітність відповідно до
вимог закону та їх установчих документів.

Стаття 146. Приватизація державних та комунальних
підприємств

1. Майно єдиного цілісного майнового комплексу державного
(комунального) підприємства або його окремих підрозділів, що є
єдиними (цілісними) майновими комплексами і виділяються в
самостійні підприємства, а також об'єкти незавершеного будівництва
та акції (частини, паї), що належать державі у майні інших
суб'єктів господарювання, можуть бути відчужені на користь
громадян чи недержавних юридичних осіб і приватизовані цими
особами відповідно до закону.

2. Приватизація державних (комунальних) підприємств
здійснюється не інакше як на виконання державної програми
приватизації, що визначає цілі, пріоритети та умови приватизації,
і в порядку, встановленому законом.

3. Приватизація державних (комунальних) підприємств чи їх
майна здійснюється шляхом:

купівлі-продажу об'єктів приватизації на аукціоні, за
конкурсом, іншими способами, що передбачають конкуренцію покупців;

викупу цілісного майнового комплексу державного
(комунального) підприємства, зданого в оренду, у випадках та
порядку, передбачених законом;

викупу майна державного (комунального) підприємства в інших
випадках, передбачених законом.

4. Кожний громадянин України має право на придбання
державного майна в процесі приватизації в порядку, встановленому
законом.

5. Загальні умови та порядок здійснення приватизації
державних (комунальних) підприємств або їх майна визначаються
законом.

6. В окремих галузях народного господарства законом можуть
бути визначені особливості приватизації майна державних
підприємств.

7. У процесі приватизації державного (комунального)
підприємства права працівників підприємства, що приватизується,
гарантуються законом.

Стаття 147. Гарантії та захист майнових прав суб'єктів
господарювання

1. Майнові права суб'єктів господарювання захищаються
законом.

2. Вилучення державою у суб'єкта господарювання його майна
допускається не інакше як у випадках, на підставах і в порядку,
передбачених законом.

3. Збитки, завдані суб'єкту господарювання порушенням його
майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами
державної влади чи органами місцевого самоврядування,
відшкодовуються йому відповідно до закону.

4. Право власності та інші майнові права суб'єкта
господарювання захищаються у спосіб, зазначений у статті 20 цього
Кодексу.

Глава 15
ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ
У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Стаття 148. Особливості правового режиму використання
природних ресурсів у сфері господарювання

1. Відповідно до Конституції України ( 254к/96-ВР ) земля, її
надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що
знаходяться в межах території України, природні ресурси її
континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є
об'єктами права власності Українського народу. Від імені народу
права власника здійснюють органи державної влади та органи
місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України
( 254к/96-ВР ).

2. Кожний громадянин має право користуватися природними
об'єктами права власності Українського народу відповідно до
закону.

3. Земля є основним національним багатством, що перебуває під
особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується.
Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними
особами та державою відповідно до Земельного кодексу України
( 2768-14 ) та інших законів.

4. Правовий режим використання окремих видів природних
ресурсів (землі, вод, лісів, надр, атмосферного повітря,
тваринного світу) встановлюється законами.

5. Природні ресурси можуть надаватися суб'єктам
господарювання для використання або придбаватися ними у власність
лише у випадках та порядку, передбачених законом.

Стаття 149. Використання природних ресурсів суб'єктами
господарювання

1. Суб'єкти господарювання використовують у господарській
діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального
природокористування відповідно до цього Кодексу та інших законів.

2. Кабінет Міністрів України забезпечує державний облік
природних ресурсів, що належать до державної власності,
перебувають в управлінні Автономної Республіки Крим та належать до
комунальної власності і можуть використовуватися у господарській
діяльності.

Стаття 150. Використання природних ресурсів на праві
власності

1. Суб'єктам господарювання може передаватися у власність
земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними
корисними копалинами, що знаходяться в ній, у тому числі
громадянам для ведення фермерського господарства, а також
сільськогосподарським підприємствам - для господарської
діяльності.
( Частина перша статті 150 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 2454-IV ( 2454-15 ) від 03.03.2005 )

2. Порядок надання землі у власність визначається виключно
законом з урахуванням необхідності визначення гарантій ефективного
використання землі суб'єктами господарювання, запобігання її
безгосподарному використанню та псуванню.

Стаття 151. Використання природних ресурсів на праві
користування

1. Суб'єктам господарювання для здійснення господарської
діяльності надаються в користування на підставі спеціальних
дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші
природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах).

2. Порядок надання у користування природних ресурсів
громадянам і юридичним особам для здійснення господарської
діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншим
спеціальним законодавством.

Стаття 152. Права суб'єктів господарювання щодо використання
природних ресурсів

1. Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську
діяльність, має право:

експлуатувати корисні властивості наданих йому природних
ресурсів;

використовувати для господарських потреб в установленому
законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні
об'єкти, лісові ресурси, що знаходяться на наданій йому земельній
ділянці;

одержувати доходи від результатів господарської діяльності,
пов'язаної з використанням природних ресурсів;

одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити
для реалізації заходів щодо ефективного використання, відтворення
та охорони природних ресурсів, а також користуватися податковими
пільгами при здійсненні зазначених заходів;

вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природним
ресурсам іншими суб'єктами, а також усунення перешкод у здійсненні
господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних
ресурсів.

Стаття 153. Обов'язки суб'єктів господарювання щодо
використання природних ресурсів

1. Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську
діяльність, зобов'язаний:

використовувати природні ресурси відповідно до цільового
призначення, визначеного при їх наданні (придбанні) для
використання у господарській діяльності;

ефективно і економно використовувати природні ресурси на
основі застосування новітніх технологій у виробничій діяльності;

здійснювати заходи щодо своєчасного відтворення і запобігання
псуванню, забрудненню, засміченню та виснаженню природних
ресурсів, не допускати зниження їх якості у процесі
господарювання;

своєчасно вносити відповідну плату за використання природних
ресурсів;

здійснювати господарську діяльність без порушення прав інших
власників та користувачів природних ресурсів;

відшкодовувати збитки, завдані ним власникам або первинним
користувачам природних ресурсів.

2. Законом можуть бути визначені й інші обов'язки суб'єкта
господарювання щодо використання природних ресурсів у
господарській діяльності.

Глава 16
ВИКОРИСТАННЯ У ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАВ
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Стаття 154. Регулювання відносин щодо використання у
господарській діяльності прав інтелектуальної
власності

1. Відносини, пов'язані з використанням у господарській
діяльності та охороною прав інтелектуальної власності, регулюються
цим Кодексом та іншими законами.

2. До відносин, пов'язаних з використанням у господарській
діяльності прав інтелектуальної власності, застосовуються
положення Цивільного кодексу України ( 435-15 ) з урахуванням
особливостей, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Стаття 155. Об'єкти прав інтелектуальної власності

1. Об'єктами прав інтелектуальної власності у сфері
господарювання визнаються:

винаходи та корисні моделі;

промислові зразки;

сорти рослин та породи тварин;

торговельні марки (знаки для товарів і послуг);

комерційне (фірмове) найменування;

географічне зазначення;

комерційна таємниця;

комп'ютерні програми;

інші об'єкти, передбачені законом.

2. Загальні умови захисту прав інтелектуальної власності на
об'єкти, зазначені у цій статті, визначаються Цивільним кодексом
України ( 435-15 ).

Стаття 156. Правомочності щодо використання винаходу,
корисної моделі та промислового зразка

1. Право інтелектуальної власності на винахід, корисну
модель, промисловий зразок відповідно до законодавства України
засвідчується патентом.

2. Відносини суб'єкта господарювання, що є роботодавцем для
винахідника (винахідників) або автора (авторів) об'єктів,
зазначених у частині першій цієї статті, щодо прав на одержання
патенту і права використання зазначених об'єктів інтелектуальної
власності регулюються Цивільним кодексом України ( 435-15 ) та
іншими законами.

3. Використанням винаходу, корисної моделі чи промислового
зразка у сфері господарювання є:

виготовлення, пропонування для продажу, запровадження в
господарський (комерційний) обіг, застосування, ввезення чи
зберігання з зазначеною метою продукту, що охороняється відповідно
до закону;

застосування способу, що охороняється відповідно до закону,
або пропонування його для застосування в Україні за умов,
передбачених Цивільним кодексом України ( 435-15 );

пропонування для продажу, запровадження в господарський
(комерційний) обіг, застосування, ввезення чи зберігання з
зазначеною метою продукту, виготовленого безпосередньо способом,
що охороняється відповідно до закону.

4. Суб'єктам господарювання належить право попереднього
використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка за
умов, передбачених Цивільним кодексом України ( 435-15 ).

5. Володілець патенту може передавати свої права щодо
використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка як
вклад у статутний фонд підприємства.

6. Правила цієї статті застосовуються також до регулювання
відносин, що виникають у зв'язку з реалізацією у сфері
господарювання прав на сорти рослин та породи тварин.

Стаття 157. Правомочності щодо використання торговельної
марки

1. Право інтелектуальної власності на торговельну марку
засвідчується свідоцтвом у випадках і порядку, передбачених
законом.

2. Використанням торговельної марки у сфері господарювання
визнається застосування її на товарах та при наданні послуг, для
яких вона зареєстрована, на упаковці товарів, у рекламі,
друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експонатів на
виставках і ярмарках, що проводяться в Україні, у проспектах,
рахунках, на бланках та в іншій документації, пов'язаній з
впровадженням зазначених товарів і послуг у господарський
(комерційний) обіг.

3. Свідоцтво надає право його володільцеві забороняти іншим
особам використовувати зареєстровану торговельну марку без його
дозволу, за винятком випадків правомірного використання
торговельної марки без його дозволу.

4. Суб'єкти права на торговельну марку можуть проставляти
попереджувальне маркування, яке вказує на те, що торговельна
марка, яка застосовується, зареєстрована в Україні.

5. Суб'єкти права на торговельну марку, які здійснюють
посередницьку діяльність, можуть на підставі договору з виробником
товару (послуг) використовувати свою торговельну марку з
торговельною маркою виробника, а також замість його торговельної
марки.

6. Право інтелектуальної власності на торговельну марку може
бути передано як вклад до статутного фонду суб'єкта
господарювання.

7. У разі банкрутства суб'єкта господарювання право на
торговельну марку оцінюється разом з іншим майном цього суб'єкта.

Стаття 158. Правомочності щодо використання торговельної
марки, право на яку належить кільком особам

1. Торговельна марка, право на яку належить кільком особам, -
це марка, що відрізняє товари і послуги учасників об'єднання
підприємств (торговельна марка об'єднання, спільна торговельна
марка) від однорідних товарів і послуг інших суб'єктів
господарювання, або використовується спільно кількома суб'єктами в
інших випадках, передбачених законом.

2. Реєстрація торговельної марки, право на яку належить
кільком особам, здійснюється в порядку, встановленому законом.

Стаття 159. Правомочності суб'єктів господарювання щодо
комерційного найменування

1. Суб'єкт господарювання - юридична особа або
громадянин-підприємець може мати комерційне найменування.

Громадянин-підприємець має право заявити як комерційне
найменування своє прізвище або ім'я.

2. Відомості про комерційне найменування суб'єкта
господарювання вносяться за його поданням до реєстрів, порядок
ведення яких встановлюється законом. Суб'єкт господарювання,
комерційне найменування якого було включено до реєстру раніше, має
пріоритетне право захисту перед будь-яким іншим суб'єктом, тотожне
комерційне найменування якого включено до реєстру пізніше.

3. Правовій охороні підлягає як повне, так і скорочене
комерційне найменування суб'єкта господарювання, якщо воно
фактично використовується ним у господарському обігу.

4. У разі якщо комерційне найменування суб'єкта
господарювання є елементом його торговельної марки, то
здійснюється правова охорона і комерційного найменування, і
торговельної марки.

5. Особа, яка використовує чуже комерційне найменування, на
вимогу його власника зобов'язана припинити таке використання і
відшкодувати завдані збитки.

Стаття 160. Правомочності щодо використання географічного
зазначення

1. Право на використання географічного зазначення мають лише
суб'єкти господарювання, які виробляють товари (надають послуги),
щодо яких здійснено державну реєстрацію відповідного географічного
зазначення.

2. Використанням географічного зазначення суб'єктом
господарювання вважається: застосування його на товарах, для яких
зареєстровано це географічне зазначення, а також на упаковці;
застосування в рекламі, проспектах, рахунках, друкованих виданнях,
офіційних бланках, вивісках тощо.

3. Суб'єкти господарювання, які здійснюють посередницьку
діяльність, можуть використовувати свою торговельну марку поряд з
географічним зазначенням товару виробника не інакше як на підставі
договору.

4. Умови надання правової охорони географічного зазначення
визначаються законом.

Стаття 161. Використання назви країни походження товару

1. Вироби іноземного походження або у встановлених
законодавством випадках їх упаковка, а також вироби вітчизняного
виробництва чи їх упаковка, призначені для експорту, повинні
містити інформацію про країну їх походження.

2. Інформація про країну походження має знаходитися у
доступному місці виробу (упаковки) та нанесена у спосіб, що
відповідає встановленим вимогам.

3. Забороняється використання суб'єктами господарювання
напису (клейма) "Виготовлено в Україні" або аналогічного за
змістом щодо товарів, які мають іноземне походження.

4. Уповноважені органи державної влади контролюють дотримання
зазначених вимог відповідно до закону.

Стаття 162. Правомочності суб'єктів господарювання щодо
комерційної таємниці

1. Суб'єкт господарювання, що є володільцем технічної,
організаційної або іншої комерційної інформації, має право на
захист від незаконного використання цієї інформації третіми
особами, за умов, що ця інформація має комерційну цінність у
зв'язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає
вільного доступу інших осіб на законних підставах, а володілець
інформації вживає належних заходів до охорони її конфіденційності.

2. Строк правової охорони комерційної таємниці обмежується
часом дії сукупності зазначених у частині першій цієї статті умов.

3. Особа, яка протиправно використовує комерційну інформацію,
що належить суб'єкту господарювання, зобов'язана відшкодувати
завдані йому такими діями збитки відповідно до закону. Особа, яка
самостійно і добросовісно одержала інформацію, що є комерційною
таємницею, має право використовувати цю інформацію на свій розсуд.

4. До відносин, пов'язаних з комерційною таємницею, не
врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) та інших законів.

Глава 17
ЦІННІ ПАПЕРИ У ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Стаття 163. Цінні папери та їх види

1. Суб'єкти господарювання в межах своєї компетенції та
відповідно до встановленого законодавством порядку можуть
випускати та реалізовувати цінні папери, а також придбавати цінні
папери інших суб'єктів господарювання.

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними
реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і
визначає відносини між суб'єктом господарювання, який його
випустив (видав), і власником та передбачає виконання зобов'язань
згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав,
що випливають з цього документа, іншим особам.

2. В Україні можуть випускатися і перебувати в обігу пайові,
боргові та інші цінні папери. У сфері господарювання у випадках,
передбачених законом, використовуються такі види цінних паперів:
акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик,
облігації місцевих позик, облігації підприємств, казначейські
зобов'язання, ощадні (депозитні) сертифікати, векселі, сертифікати
фондів операцій з нерухомістю (сертифікати ФОН), іпотечні
сертифікати (сертифікати з фіксованою дохідністю, сертифікати
участі), інші види цінних паперів, передбачені цим Кодексом та
іншими законами.
{ Частина друга статті 163 із змінами, внесеними згідно із
Законами N 3201-IV ( 3201-15 ) від 15.12.2005, N 3480-IV
( 3480-15 ) від 23.02.2006 }

3. Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника.
Іменні цінні папери передаються шляхом повного індосаменту
(передавальним записом, який засвідчує перехід прав за цінним
папером до іншої особи), якщо інше не передбачено законом або в
них спеціально не вказано, що вони не підлягають передачі. Цінні
папери на пред'явника обертаються вільно.

Порядок іменної ідентифікації цінних паперів у
бездокументарній формі встановлюється законом.

4. Правовий режим цінних паперів визначається цим Кодексом та
іншими законами.

Стаття 164. Умови і порядок випуску цінних паперів суб'єктами
господарювання

1. Суб'єкт господарювання - юридична особа у випадках і
порядку, передбачених законом, має право випускати від свого імені
акції та облігації підприємства і реалізовувати їх громадянам та
юридичним особам.

2. Право на випуск акцій та облігацій підприємства виникає у
суб'єкта господарювання з дня реєстрації цього випуску у
відповідному органі державної влади.

3. Суб'єкту господарювання забороняється випуск акцій та
облігацій підприємства для покриття збитків, пов'язаних з його
господарською діяльністю.

4. Суб'єкти господарювання, виключною діяльністю яких є
діяльність з управління активами інститутів спільного
інвестування, мають право випускати інвестиційні сертифікати.
{ Частина четверта статті 164 в редакції Закону N 3480-IV
( 3480-15 ) від 23.02.2006 }

5. Установи банків, що приймають на депонування кошти від
юридичних осіб та громадян, видають їм письмові свідоцтва, які
посвідчують право вкладників на одержання після закінчення
встановленого строку депозиту і відсотків по ньому (ощадні
(депозитні) сертифікати).
{ Частина п'ята статті 164 в редакції Закону N 3480-IV
( 3480-15 ) від 23.02.2006 }

6. Фінансові установи, які створили фонд операцій з
нерухомістю та здійснюють залучення коштів фізичних та юридичних
осіб в управління з метою фінансування будівництва житла, мають
право випускати сертифікати фонду операцій з нерухомістю.
( Статтю 164 доповнено частиною згідно із Законом N 3201-IV
( 3201-15 ) від 15.12.2005 )

7. Суб'єкти господарювання мають право в порядку,
встановленому законом, випускати в обіг векселі - боргові цінні
папери, які посвідчують безумовне грошове зобов'язання
векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання
строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю).
{ Частина сьома статті 164 в редакції Закону N 3480-IV
( 3480-15 ) від 23.02.2006 }

8. Цінні папери (або їх бланки) виготовляються лише на
державних підприємствах, що мають ліцензію Міністерства фінансів
України, та охороняються.

9. Особливості випуску цінних паперів у бездокументарній
формі визначаються законом.

Стаття 165. Придбання цінних паперів суб'єктами
господарювання

1. Суб'єкти господарювання можуть придбавати акції та інші
цінні папери, зазначені у цьому Кодексі, за рахунок коштів, що
надходять у їх розпорядження після сплати податків та відсотків за
банківський кредит, якщо інше не встановлено законом.

2. Цінні папери оплачуються суб'єктами господарювання у
гривнях, а у випадках, передбачених законом та умовами їх випуску
в обіг, - в іноземній валюті. Незалежно від виду валюти, якою
проведено оплату цінних паперів, їх вартість виражається у
гривнях.

3. Операції купівлі-продажу цінних паперів здійснюють їх
емітенти, власники, а також торговці цінними паперами -
посередники у сфері випуску та обігу цінних паперів. Види та
порядок здійснення зазначеної діяльності визначаються цим Кодексом
та іншими законами.

Стаття 166. Державне регулювання ринку цінних паперів

1. З метою реалізації єдиної державної політики у сфері
випуску та обігу цінних паперів, створення умов для ефективної
мобілізації та розміщення суб'єктами господарювання фінансових
ресурсів з урахуванням інтересів суспільства та захисту прав
учасників фондового ринку здійснюється державне регулювання ринку
цінних паперів.

2. Державне регулювання ринку цінних паперів здійснює
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, статус,
порядок організації та діяльності якої визначаються законом.

3. Інші органи державної влади здійснюють контроль за
діяльністю учасників ринку цінних паперів у межах повноважень,
визначених законом.

4. Форми державного регулювання ринку цінних паперів, порядок
здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів
суб'єктами господарювання та відповідальність цих суб'єктів за
порушення правил зазначеної діяльності визначаються цим Кодексом
та прийнятими відповідно до нього іншими законодавчими актами.

Глава 18
КОРПОРАТИВНІ ПРАВА ТА КОРПОРАТИВНІ ВІДНОСИНИ

{ Назва глави 18 розділу III із змінами, внесеними згідно із
Законом N 483-V ( 483-16 ) від 15.12.2006 }

Стаття 167. Зміст корпоративних прав та корпоративних
відносин

{ Назва статті 167 із змінами, внесеними згідно із Законом N 483-V
( 483-16 ) від 15.12.2006 }

1. Корпоративні права - це права особи, частка якої
визначається у статутному фонді (майні) господарської організації,
що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні
господарською організацією, отримання певної частки прибутку
(дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації
останньої відповідно до закону, а також інші правомочності,
передбачені законом та статутними документами.

2. Володіння корпоративними правами не вважається
підприємництвом. Законом можуть бути встановлені обмеження певним
особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення.

3. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини,
що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
{ Статтю 167 доповнено частиною третьою згідно із Законом N 483-V
( 483-16 ) від 15.12.2006 }

Стаття 168. Здійснення корпоративних прав держави

1. Корпоративні права держави здійснюються визначеними
законом центральними органами виконавчої влади та уповноваженими
особами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

2. Центральні органи виконавчої влади та уповноважені особи:

здійснюють правомочності щодо участі в управлінні
господарською організацією відповідно до частки (акцій, паїв)
держави у статутному фонді цієї організації;

ведуть реєстр державних корпоративних прав;

проводять оцінку державних корпоративних прав;

здійснюють контроль за ефективністю роботи господарської
організації у частині реалізації належних державі корпоративних
прав.

3. Правомочності з управління корпоративними правами держави
здійснюються безпосередньо відповідними органами виконавчої влади
у разі якщо:

держава має сто відсотків часток (акцій) у статутному фонді
господарської організації;

суб'єкт господарювання, щодо якого здійснюються корпоративні
права держави, бере участь у державних та регіональних програмах,
що фінансуються з Державного бюджету України;

не відбувся конкурс з призначення уповноваженої особи через
відсутність претендентів, або якщо пропозиції конкурсантів не
відповідають умовам конкурсу;

в інших випадках, передбачених законом.

У решті випадків управління корпоративними правами держави
здійснюється із залученням уповноваженої особи.

4. Умови передачі повноважень та завдання з управління
корпоративними правами держави, у тому числі щодо юридичної
відповідальності уповноважених осіб, є обов'язковою частиною
відповідного рішення Кабінету Міністрів України та договору з
уповноваженою особою.

5. Управління корпоративними правами територіальних громад
здійснюється відповідно до положень цієї статті, якщо інше не
встановлено законом.

Стаття 169. Оцінка корпоративних прав держави

1. Корпоративні права держави та активи суб'єктів
господарювання, у статутному фонді яких визначено частку держави,
підлягають оцінці за методикою, що затверджується Кабінетом
Міністрів України, відповідно до вимог закону.

Стаття 170. Визначення уповноваженої особи з управління
корпоративними правами держави

1. Уповноваженою особою з управління корпоративними правами
держави може бути громадянин або юридична особа, що визначена за
результатами конкурсу, з якою відповідний центральний орган
виконавчої влади укладає договір доручення з управління
корпоративними правами держави.

2. Порядок проведення конкурсу з визначення уповноваженої
особи на виконання функцій з управління корпоративними правами
держави встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 171. Реєстр корпоративних прав держави

1. Центральний орган виконавчої влади, уповноважений
Кабінетом Міністрів України для здійснення необхідних заходів з
управління корпоративними правами держави, координації діяльності
органів виконавчої влади у цій сфері та надання необхідних
відомостей іншим органам державної влади, відповідно до
законодавства формує і веде реєстр корпоративних прав держави.

Стаття 172. Законодавство про корпоративні права держави

1. Відносини, пов'язані з управлінням корпоративними правами
держави, регулюються цим Кодексом, іншими законами та
нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього
Кодексу.

Розділ IV
ГОСПОДАРСЬКІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

Глава 19
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ГОСПОДАРСЬКІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

Стаття 173. Господарське зобов'язання

1. Господарським визнається зобов'язання, що виникає між
суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин
у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в
силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі
боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи
управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта
(виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати
інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт
(управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від
зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

2. Основними видами господарських зобов'язань є
майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські
зобов'язання.

3. Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або
розширити зміст господарського зобов'язання в процесі його
виконання, якщо законом не встановлено інше.

Стаття 174. Підстави виникнення господарських зобов'язань

1. Господарські зобов'язання можуть виникати:

безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта,
що регулює господарську діяльність;

з акту управління господарською діяльністю;

з господарського договору та інших угод, передбачених
законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які
йому не суперечать;

внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом
господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або
суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на
те підстав;

у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та
інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон
пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Стаття 175. Майново-господарські зобов'язання

1. Майново-господарськими визнаються цивільно-правові
зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин
при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана
сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої
сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має
право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками
господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України
( 435-15 ) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

2. Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути
суб'єкти господарювання, зазначені у статті 55 цього Кодексу,
негосподарюючі суб'єкти - юридичні особи, а також органи державної
влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською
компетенцією. Якщо майново-господарське зобов'язання виникає між
суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і
негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами, зобов'язаною та
управненою сторонами зобов'язання є відповідно боржник і кредитор.

3. Зобов'язання майнового характеру, що виникають між
суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами -
громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами
законодавства.

4. Суб'єкти господарювання у випадках, передбачених цим
Кодексом та іншими законами, можуть добровільно брати на себе
зобов'язання майнового характеру на користь інших учасників
господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов'язання не
є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.

Стаття 176. Організаційно-господарські зобов'язання

1. Організаційно-господарськими визнаються господарські
зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською
діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом
організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана
сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну
управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від
певної дії, а управнена сторона має право вимагати від
зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

2. Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати:

між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником
даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого
самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього
суб'єкта;

між суб'єктами господарювання, які разом організовують
об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами
управління цих об'єднань чи товариств;

між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо
іншого дочірнім підприємством;

в інших випадках, передбачених цим Кодексом, іншими
законодавчими актами або установчими документами суб'єкта
господарювання.

3. Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть
виникати з договору та набувати форми договору.

4. Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати
господарську діяльність для досягнення спільної мети, без
утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених
договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору
про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю
одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення
спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські
повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.

Стаття 177. Соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів
господарювання

1. Суб'єкти господарювання зобов'язані за рішенням місцевої
ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати
спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та
організовувати їх професійну підготовку.

2. Суб'єкти господарювання відповідно до частини четвертої
статті 175 цього Кодексу можуть, незалежно від статутної мети
своєї діяльності, брати на себе зобов'язання про господарську
допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів
їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні
соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального
господарства і побутового обслуговування, подавати іншу
господарську допомогу з метою розв'язання місцевих проблем.
Суб'єкти господарювання мають право брати участь у формуванні
відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом,
та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального
розвитку територій.

Стаття 178. Публічні зобов'язання суб'єктів господарювання

1. Суб'єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх
установчих документів зобов'язаний здійснювати виконання робіт,
надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього
звертається на законних підставах, не має права відмовити у
виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у
нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві
перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.

2. Суб'єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від
виконання публічного зобов'язання, повинен відшкодувати другій
стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом.

3. Кабінет Міністрів України може у визначених законом
випадках видавати правила, обов'язкові для сторін публічного
зобов'язання, в тому числі щодо встановлення або регулювання цін.
Умови зобов'язання, що не відповідають цим правилам або
встановленим цінам, є недійсними.

Глава 20
ГОСПОДАРСЬКІ ДОГОВОРИ

Стаття 179. Загальні умови укладання договорів, що
породжують господарські зобов'язання

1. Майново-господарські зобов'язання, які виникають між
суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і
негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі
господарських договорів, є господарсько-договірними
зобов'язаннями.

2. Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи
виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання
орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у
визначених законом випадках - затверджувати типові договори.

3. Укладення господарського договору є обов'язковим для
сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання
якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках,
передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо
обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів
господарювання чи органів державної влади або органів місцевого
самоврядування.

4. При укладенні господарських договорів сторони можуть
визначати зміст договору на основі:

вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати
на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать
законодавству;

примірного договору, рекомендованого органом управління
суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними
договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати
окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати
його зміст;

типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України,
чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної
влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового
договору, але мають право конкретизувати його умови;

договору приєднання, запропонованого однією стороною для
інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір
не мають права наполягати на зміні його змісту.

5. Зміст договору, що укладається на підставі державного
замовлення, повинен відповідати цьому замовленню.

6. Суб'єкти господарювання, які забезпечують споживачів,
зазначених у частині першій цієї статті, електроенергією,
зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у
випадках, передбачених законом, також інші суб'єкти зобов'язані
укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг).
Законодавством можуть бути передбачені обов'язкові умови таких
договорів.

7. Господарські договори укладаються за правилами,
встановленими Цивільним кодексом України ( 435-15 ) з урахуванням
особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими
нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Стаття 180. Істотні умови господарського договору

1. Зміст господарського договору становлять умови договору,
визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну
або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами,
так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору
відповідно до законодавства.

2. Господарський договір вважається укладеним, якщо між
сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди
щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за
законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови,
щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

3. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані
у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

4. Умови про предмет у господарському договорі повинні
визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість
продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги
щодо якості предмета договору визначаються відповідно до
обов'язкових для сторін нормативних документів, зазначених у
статті 15 цього Кодексу, а у разі їх відсутності - в договірному
порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів
кінцевих споживачів товарів і послуг.

5. Ціна у господарському договорі визначається в порядку,
встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету
Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може
бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію
(роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені
строки порівняно з нормативними.

6. У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни
такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентного
законодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін
зміни умови договору щодо ціни.

7. Строком дії господарського договору є час, впродовж якого
існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі
цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення
ними господарського договору, не поширюються умови укладеного
договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку
дії господарського договору не звільняє сторони від
відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії
договору.



 
« Пред.   След. »


Подписка

Свежие статьи на e-mail:

Мы в соцсетях

Facebook Twitter vkontakte

На эту тему