Бизнес журнал

Среда
Июнь 28
BizKiev arrow Бизнес arrow Регистрация предприятия arrow Господарський кодекс України (частина друга)

Господарський кодекс України (частина друга)

Господарський кодекс України (частина друга) - Хозяйственный кодекс Украины

Стаття 181. Загальний порядок укладання господарських
договорів

1. Господарський договір за загальним правилом викладається у
формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого
печатками. Допускається укладення господарських договорів у
спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами,
телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження
прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено
спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду
договорів.

2. Проект договору може бути запропонований будь-якою з
сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ,
він надається другій стороні у двох примірниках.

3. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його
умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї
статті і повертає один примірник договору другій стороні або
надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк
після одержання договору.

4. За наявності заперечень щодо окремих умов договору
сторона, яка одержала проект договору, складає протокол
розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у
двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники
протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

5. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору,
зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк
вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та
включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що
залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо
на це є згода другої сторони.

6. У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих
умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути
підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження
розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

7. Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов
договору, заснованого на державному замовленні або такого,
укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або
сторона - виконавець за договором, що в установленому порядку
визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг),
яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений
двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися
неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються
прийнятими.

8. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов
господарського договору, такий договір вважається неукладеним
(таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні
дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються
нормами Цивільного кодексу України ( 435-15 ).

Стаття 182. Особливості укладання попередніх договорів

1. За попереднім договором суб'єкт господарювання
зобов'язується у певний строк, але не пізніше одного року з
моменту укладення попереднього договору, укласти основний
господарський договір на умовах, передбачених попереднім
договором.

2. Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють
визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору.
До укладення попередніх договорів не застосовується загальний
порядок укладення господарських договорів.

3. У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір,
одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від
укладення основного договору, друга сторона має право вимагати
укладення такого договору в судовому порядку.

4. Зобов'язання укласти основний договір, передбачене
попереднім договором, припиняється, якщо до закінчення строку, в
який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не
надішле проект такого договору другій стороні.

5. Відносини щодо укладення попередніх договорів регулюються
Цивільним кодексом України ( 435-15 ) з урахуванням особливостей,
передбачених цим Кодексом.

6. Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не
визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків.

Стаття 183. Особливості укладання господарських договорів за
державним замовленням

1. Договори за державним замовленням укладаються між
визначеними законом суб'єктами господарювання - виконавцями
державного замовлення та державними замовниками, що уповноважені
від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких
визначаються господарські зобов'язання сторін та регулюються
відносини замовника з виконавцем щодо виконання державного
замовлення.

2. Держава в особі Кабінету Міністрів України виступає
гарантом за зобов'язаннями державних замовників.

3. Укладення сторонами договору за державним замовленням
(державного контракту) здійснюється в порядку, передбаченому
статтею 181 цього Кодексу, з урахуванням особливостей,
передбачених законодавством. Державний контракт укладається шляхом
підписання сторонами єдиного документа.

4. Ухилення від укладення договору за державним замовленням є
порушенням господарського законодавства і тягне за собою
відповідальність, передбачену цим Кодексом та іншими законами.
Спори, пов'язані з укладенням договору за державним замовленням, в
тому числі при ухиленні від укладення договору однієї або обох
сторін, вирішуються в судовому порядку.

5. Виконавець державного замовлення звільняється від
обов'язку укладення державного контракту на умовах, визначених
державним замовленням, у разі визнання в судовому порядку
державного замовлення недійсним.

Стаття 184. Особливості укладання господарських договорів на
основі вільного волевиявлення сторін, примірних
і типових договорів

1. При укладенні господарського договору на основі вільного
волевиявлення сторін проект договору може бути розроблений за
ініціативою будь-якої із сторін у строки, погоджені самими
сторонами.

2. Укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін
може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа,
з додержанням загального порядку укладення договорів,
встановленого статтею 181 цього Кодексу.

3. Укладення господарських договорів на основі примірних і
типових договорів повинно здійснюватися з додержанням умов,
передбачених статтею 179 цього Кодексу, не інакше як шляхом
викладення договору у вигляді єдиного документа, оформленого
згідно з вимогами статті 181 цього Кодексу та відповідно до
правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування
примірного або типового договору.

Стаття 185. Особливості укладання господарських договорів на
біржах, ярмарках та публічних торгах

1. До укладення господарських договорів на біржах, оптових
ярмарках, публічних торгах застосовуються загальні правила
укладення договорів на основі вільного волевиявлення, з
урахуванням нормативно-правових актів, якими регулюється
діяльність відповідних бірж, ярмарків та публічних торгів.

Стаття 186. Укладання організаційно-господарських договорів

1. Договірне оформлення організаційно-господарських
зобов'язань може здійснюватися учасниками господарських відносин
як на основі вільного волевиявлення сторін, так і на основі
примірних договорів, якщо укладання таких договорів передбачено
відповідними нормативно-правовими актами. Спрощений спосіб
укладання організаційно-господарських договорів не допускається.

Стаття 187. Укладання господарських договорів за рішенням
суду

1. Спори, що виникають при укладанні господарських договорів
за державним замовленням, або договорів, укладення яких є
обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених
законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть
бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою
сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський
договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.

2. День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено
питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення
відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не
визначено інше.

Стаття 188. Порядок зміни та розірвання господарських
договорів

1. Зміна та розірвання господарських договорів в
односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено
законом або договором.

2. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або
розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій
стороні за договором.

3. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи
розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання
пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

4. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни
(розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у
встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу,
заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

5. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано,
договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності
даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не
встановлено за рішенням суду.

Глава 21
ЦІНИ І ЦІНОУТВОРЕННЯ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Стаття 189. Ціна у господарських зобов'язаннях

1. Ціна (тариф) у цьому Кодексі є формою грошового визначення
вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти
господарювання.

2. Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна
зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних
договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за
згодою сторін.

3. Суб'єкти господарювання можуть використовувати у
господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та
регульовані ціни - граничні рівні цін або граничні відхилення від
державних фіксованих цін.

4. При здійсненні експортних та імпортних операцій у
розрахунках з іноземними контрагентами застосовуються контрактні
(зовнішньоторговельні) ціни, що формуються відповідно до цін і
умов світового ринку та індикативних цін.

Стаття 190. Вільні ціни

1. Вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт,
послуг), за винятком тих, на які встановлено державні ціни.

2. Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання
самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських
відносинах - також за рішенням суб'єкта господарювання.

Стаття 191. Державні та комунальні ціни

1. Державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються на
ресурси, що справляють визначальний вплив на загальний рівень і
динаміку цін, а також на продукцію та послуги, що мають суттєве
соціальне значення для населення. Перелік зазначених ресурсів,
продукції, послуг затверджує Кабінет Міністрів України.

2. Відповідно до закону державні ціни встановлюються також на
продукцію (послуги) суб'єктів господарювання - природних
монополістів. Переліки видів продукції (послуг) зазначених
суб'єктів затверджуються Кабінетом Міністрів України.

3. Державні ціни встановлюються на імпортні товари, придбані
за рахунок коштів Державного бюджету України.

4. Законом може бути передбачено встановлення комунальних цін
на продукцію та послуги, виробництво яких здійснюється
комунальними підприємствами.

5. Державне регулювання цін здійснюється шляхом встановлення
фіксованих державних та комунальних цін, граничних рівнів цін,
граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких
винагород, граничних нормативів рентабельності або шляхом
запровадження обов'язкового декларування зміни цін.

6. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування
при встановленні фіксованих цін, застосування яких унеможливлює
одержання прибутку суб'єктами підприємництва, зобов'язані надати
цим суб'єктам дотацію відповідно до закону.

Стаття 192. Законодавство про ціни і ціноутворення

1. Політика ціноутворення, порядок встановлення та
застосування цін, повноваження органів державної влади та органів
місцевого самоврядування щодо встановлення та регулювання цін, а
також контролю за цінами і ціноутворенням визначаються законом про
ціни і ціноутворення ( 507-12 ), іншими законодавчими актами.

Глава 22
ВИКОНАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ.
ПРИПИНЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ

Стаття 193. Загальні умови виконання господарських
зобов'язань

1. Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських
відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним
чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за
відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання -
відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

До виконання господарських договорів застосовуються
відповідні положення Цивільного кодексу України ( 435-15 ) з
урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

2. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для
належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої
сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення
зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій,
передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

3. Застосування господарських санкцій до суб'єкта, який
порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку
виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше
передбачено законом або договором, або управнена сторона
відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

4. Управнена сторона має право не приймати виконання
зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими
нормативно-правовими актами або договором, або не випливає із
змісту зобов'язання.

5. Зобов'язана сторона має право виконати зобов'язання
достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим
нормативно-правовим актом або договором, або не випливає із змісту
зобов'язання.

6. Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання
зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною
обов'язків, що є необхідною умовою виконання.

7. Не допускаються одностороння відмова від виконання
зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова
від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання
другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

8. Управнена сторона, приймаючи виконання господарського
зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати
письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його
частини.

Стаття 194. Виконання господарського зобов'язання третьою
особою

1. Виконання господарського зобов'язання може бути покладено
в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в
зобов'язанні. Управнена сторона зобов'язана прийняти виконання,
запропоноване третьою особою - безпосереднім виконавцем, якщо із
закону, господарського договору або характеру зобов'язання не
випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто.

2. Неналежне виконання зобов'язання третьою особою не
звільняє сторони від обов'язку виконати зобов'язання в натурі,
крім випадків, передбачених частиною третьою статті 193 цього
Кодексу.

Стаття 195. Передача (делегування) прав у господарських
зобов'язаннях

1. Управнений суб'єкт господарського зобов'язання, якщо інше
не передбачено законом, може передати другій стороні, за її
згодою, належні йому за законом, статутом чи договором права на
одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань
щодо управління майном або делегувати права для здійснення
господарсько-управлінських повноважень. Передачу (делегування)
таких прав може бути зумовлено певним строком.

2. Акт передачі прав вважається чинним з дня одержання
повідомлення про це зобов'язаною стороною, а акт делегування
господарсько-управлінських повноважень іншому суб'єкту - з дня
офіційного опублікування цього акта.

3. Передача (делегування) прав тягне за собою обов'язок
суб'єкта, який одержав у результаті такої передачі (делегування)
додаткові повноваження, вирішувати відповідне до цих повноважень
коло господарських питань та нести відповідальність за наслідки
рішень, що ним приймаються.

Стаття 196. Виконання господарських зобов'язань, у яких
беруть участь кілька управнених або кілька
зобов'язаних суб'єктів

1. У разі якщо в господарському зобов'язанні беруть участь
кілька управнених або кілька зобов'язаних суб'єктів, кожний з
управнених суб'єктів має право вимагати виконання, а кожний із
зобов'язаних суб'єктів повинен виконати зобов'язання відповідно до
частки цього суб'єкта, визначеної зобов'язанням.

2. У разі якщо це передбачено законодавством або договором,
зобов'язання повинно виконуватися солідарно. При солідарному
виконанні господарських зобов'язань застосовуються відповідні
положення Цивільного кодексу України ( 435-15 ), якщо інше не
передбачено законом.

Стаття 197. Місце виконання господарського зобов'язання

1. Господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем,
визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке
визначено змістом зобов'язання.

2. У разі якщо місце виконання зобов'язання не визначено,
зобов'язання повинно бути виконано:

за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю
або земельну ділянку, іншого нерухомого майна - за
місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого
майна;

за грошовими зобов'язаннями - за місцезнаходженням (місцем
проживання) управненої сторони на момент виникнення зобов'язання,
або за її новим місцезнаходженням (місцем проживання) за умови, що
управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану
сторону; ( Абзац третій частини другої статті 197 із змінами,
внесеними згідно із Законом N 2452-IV ( 2452-15 ) від 03.03.2005 )

за іншими зобов'язаннями - за місцезнаходженням (місцем
проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено
законом. ( Абзац четвертий частини другої статті 197 із змінами,
внесеними згідно із Законом N 2452-IV ( 2452-15 ) від 03.03.2005 )

3. У разі відсутності управненої сторони, ухилення її від
прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання
зобов'язана сторона за грошовим зобов'язанням має право внести
належні з неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери до
депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це управнену
сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної
контори вважається виконанням зобов'язання.

Стаття 198. Виконання грошових зобов'язань

1. Платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у
господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або
готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.

2. Грошові зобов'язання учасників господарських відносин
повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові
зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у
випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити
розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до
законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній
валюті, здійснюється відповідно до закону.

3. Відсотки за грошовими зобов'язаннями учасників
господарських відносин застосовуються у випадках, розмірах та
порядку, визначених законом або договором.

Стаття 199. Забезпечення виконання господарських зобов'язань

1. Виконання господарських зобов'язань забезпечується
заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських
відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За
погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або
такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання
зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському
(діловому) обігу.

До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників
господарських відносин застосовуються відповідні положення
Цивільного кодексу України ( 435-15 ).

2. Зобов'язання суб'єктів господарювання, які належать до
державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною
гарантією у випадках та у спосіб, передбачених законом.

Стаття 200. Банківська гарантія забезпечення виконання
господарських зобов'язань

1. Гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання
господарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження
(гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою
організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог
управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у
письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона)
не виконає вказане у ньому певне зобов'язання, або настануть інші
умови, передбачені у відповідному підтвердженні.

2. Зобов'язання за банківською гарантією виконується лише на
письмову вимогу управненої сторони.

3. Гарант має право висунути управненій стороні лише ті
претензії, висунення яких допускається гарантійним листом.
Зобов'язана сторона не має права висунути гаранту заперечення, які
вона могла б висунути управненій стороні, якщо її договір з
гарантом не містить зобов'язання гаранта внести до гарантійного
листа застереження щодо висунення таких заперечень.

4. До відносин банківської гарантії в частині, не
врегульованій цим Кодексом, застосовуються відповідні положення
Цивільного кодексу України ( 435-15 ).

Стаття 201. Загальногосподарські (публічні) гарантії
виконання зобов'язань

1. З метою нейтралізації несприятливих наслідків від
економічних злочинів законом може бути передбачено обов'язок
комерційних банків, страховиків, акціонерних товариств та інших
суб'єктів господарювання, які залучають кошти або цінні папери
громадян і юридичних осіб, передавати частину своїх коштів для
формування єдиного страхового фонду публічної застави.

Стаття 202. Загальні умови припинення господарських
зобов'язань

1. Господарське зобов'язання припиняється: виконанням,
проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної
вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управненої та
зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через
неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим
Кодексом або іншими законами.

2. Господарське зобов'язання припиняється також у разі його
розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

3. До відносин щодо припинення господарських зобов'язань
застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України
( 435-15 ) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Стаття 203. Припинення господарського зобов'язання
виконанням або зарахуванням

1. Господарське зобов'язання, всі умови якого виконано
належним чином, припиняється, якщо виконання прийнято управненою
стороною.

2. У разі якщо зобов'язана сторона належним чином виконала
одне з двох або кількох зобов'язань, щодо яких вона мала право
вибору (альтернативне зобов'язання), господарське зобов'язання
припиняється виконанням.

3. Господарське зобов'язання припиняється зарахуванням
зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не
зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування
достатньо заяви однієї сторони.

4. Господарське зобов'язання може бути припинено зарахуванням
страхового зобов'язання, якщо інше не випливає з закону або змісту
основного чи страхового зобов'язання.

5. Не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою
другої сторони належить застосувати строк позовної давності і
строк цей минув, а також в інших випадках, передбачених законом.

Стаття 204. Припинення господарського зобов'язання
за згодою сторін чи у разі поєднання його сторін
в одній особі

1. Господарське зобов'язання може бути припинено за згодою
сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між
тими самими сторонами, якщо така заміна не суперечить
обов'язковому акту, на підставі якого виникло попереднє
зобов'язання.

2. Господарське зобов'язання припиняється у разі поєднання
управненої та зобов'язаної сторін в одній особі. Зобов'язання
виникає знову, якщо це поєднання припиняється.

Стаття 205. Припинення господарського зобов'язання у разі
неможливості виконання

1. Господарське зобов'язання припиняється неможливістю
виконання у разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін
не відповідає, якщо інше не передбачено законом.

2. У разі неможливості виконання зобов'язання повністю або
частково зобов'язана сторона з метою запобігання невигідним для
сторін майновим та іншим наслідкам повинна негайно повідомити про
це управнену сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо
зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє
зобов'язану сторону від відповідальності за невиконання
зобов'язання відповідно до вимог закону.

3. Господарське зобов'язання припиняється неможливістю
виконання у разі ліквідації суб'єкта господарювання, якщо не
допускається правонаступництво за цим зобов'язанням.

4. У разі неспроможності суб'єкта господарювання через
недостатність його майна задовольнити вимоги кредиторів він може
бути оголошений за рішенням суду банкрутом. Умови, порядок та
наслідки оголошення суб'єктів господарювання банкрутами
встановлюються цим Кодексом та іншими законами. Ліквідація
суб'єкта господарювання - банкрута є підставою припинення
зобов'язань за його участі.

Стаття 206. Розірвання господарського зобов'язання

1. Господарське зобов'язання може бути розірвано сторонами
відповідно до правил, встановлених статтею 188 цього Кодексу.

2. Державний контракт підлягає розірванню у разі зміни або
скасування державного замовлення, яким передбачено припинення дії
контракту, з моменту, коли про це стало відомо сторонам
зобов'язання. Наслідки розірвання державного контракту для його
сторін визначаються відповідно до закону.

Стаття 207. Недійсність господарського зобов'язання

1. Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам
закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам
держави і суспільства, або укладено учасниками господарських
відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції
(спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із
сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом
недійсним повністю або в частині.

2. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову
господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з
іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси
другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема,
такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

виключають або обмежують відповідальність виробника
продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на
зобов'язану сторону певних обов'язків;

допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку
виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

вимагають від одержувача товару (послуги) сплати
непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від
договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

3. Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом
недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в
частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що
вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за
змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє,
таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Стаття 208. Наслідки визнання господарського зобов'язання
недійсним

1. Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке,
що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і
суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі
виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за
рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у
разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони
стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з
неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності
наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути
повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на
відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход
держави.

2. У разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав
кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане
за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі -
відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності
зобов'язання не передбачені законом.

Глава 23
ВИЗНАННЯ СУБ'ЄКТА ПІДПРИЄМНИЦТВА БАНКРУТОМ

Стаття 209. Неспроможність суб'єкта підприємництва

1. У разі нездатності суб'єкта підприємництва після настання
встановленого строку виконати свої грошові зобов'язання перед
іншими особами, територіальною громадою або державою інакше як
через відновлення його платоспроможності цей суб'єкт (боржник)
відповідно до частини четвертої статті 205 цього Кодексу
визнається неспроможним.

2. Нездатність боржника відновити свою платоспроможність та
задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через
застосування визначеної судом ліквідаційної процедури вважається
банкрутством.

3. Суб'єктом банкрутства (далі - банкрутом) може бути лише
суб'єкт підприємницької діяльності. Не можуть бути визнані
банкрутом казенні підприємства.
( Частина третя статті 209 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 2424-IV ( 2424-15 ) від 04.02.2005 )

4. Щодо банкрутства державних комерційних підприємств законом
передбачаються додаткові вимоги та гарантії права власності
Українського народу.

Стаття 210. Кредитори неплатоспроможних боржників

1. Кредиторами неплатоспроможних боржників є суб'єкти,
зазначені в частині першій статті 209 цього Кодексу, які мають
підтверджені відповідно до законодавства вимоги до боржника щодо
грошових зобов'язань, включаючи кредиторів, вимоги яких повністю
або частково забезпечені заставою. Правами кредиторів щодо
неплатоспроможних боржників користуються також визначені законом
органи справляння податків, зборів (обов'язкових платежів).

2. У разі якщо до одного боржника мають грошові вимоги
одночасно два або більше кредиторів, вони утворюють збори
(комітет) кредиторів відповідно до вимог закону.

Стаття 211. Заходи щодо запобігання банкрутству суб'єктів
підприємництва

1. Засновники (учасники) суб'єкта підприємництва, власник
майна, органи державної влади та органи місцевого самоврядування,
наділені господарською компетенцією, у межах своїх повноважень
зобов'язані вживати своєчасних заходів щодо запобігання його
банкрутству.

2. Власники майна державного (комунального) або приватного
підприємства, засновники (учасники) суб'єкта підприємництва, що
виявився неплатоспроможним боржником, кредитори та інші особи в
межах заходів щодо запобігання банкрутству вказаного суб'єкта
можуть подати йому фінансову допомогу в розмірі, достатньому для
погашення його зобов'язань перед кредиторами, включаючи
зобов'язання щодо сплати податків, зборів (обов'язкових платежів),
та відновлення платоспроможності цього суб'єкта (досудова
санація).

3. Подання фінансової допомоги боржнику передбачає його
обов'язок взяти на себе відповідні зобов'язання перед особами, які
подали допомогу, в порядку, встановленому законом.

4. Досудова санація державних підприємств здійснюється за
рахунок бюджетних коштів, обсяг яких встановлюється законом про
Державний бюджет України. Умови проведення досудової санації
державних підприємств за рахунок інших джерел фінансування
погоджуються з органом, наділеним господарською компетенцією щодо
боржника, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Стаття 212. Процедури, що застосовуються до
неплатоспроможного боржника

1. У випадках, передбачених законом, щодо неплатоспроможного
боржника застосовуються такі процедури:

розпорядження майном боржника;

мирова угода;

санація (відновлення платоспроможності) боржника;

ліквідація банкрута.

2. Санація боржника або ліквідація банкрута здійснюється з
дотриманням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства.

3. З дня винесення ухвали про порушення провадження у справі
про банкрутство реорганізація юридичної особи - боржника власником
(уповноваженим ним органом), а також передача майна боржника в
статутний фонд допускаються лише у випадках та порядку,
передбачених законом.

Стаття 213. Майнові активи неплатоспроможного боржника

1. З метою врегулювання заборгованості неплатоспроможного
боржника у процедурах, зазначених у статті 212 цього Кодексу,
використовуються майнові активи, які належать йому на підставі
речових та зобов'язальних прав, а також права інтелектуальної
власності.

2. До складу ліквідаційної маси включаються також майнові
активи осіб, які відповідають за зобов'язаннями неплатоспроможного
боржника відповідно до закону або установчих документів боржника.

Стаття 214. Державна політика з питань банкрутства

1. Державну політику щодо запобігання банкрутству,
забезпечення умов реалізації процедур відновлення
платоспроможності суб'єкта підприємництва або визнання його
банкрутом щодо державних підприємств та підприємств, у статутному
фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять
відсотків, а також суб'єктів підприємництва інших форм власності у
випадках, передбачених законом, здійснює орган державної влади з
питань банкрутства.

2. Орган державної влади з питань банкрутства сприяє
створенню організаційних, економічних та інших умов, необхідних
для реалізації процедур відновлення платоспроможності суб'єктів
підприємництва - боржників або визнання їх банкрутами.
Повноваження органу державної влади з питань банкрутства
визначаються законом.

3. Процедури щодо неплатоспроможних боржників, передбачені
цим Кодексом, не застосовуються до казенних підприємств. До
державних підприємств, які відповідно до закону не підлягають
приватизації, вказані процедури застосовуються в частині санації
чи ліквідації лише після виключення їх у встановленому порядку з
переліку об'єктів, що не підлягають приватизації.

4. У випадках, передбачених законом, не застосовуються
процедури банкрутства щодо комунальних підприємств.

5. Щодо окремих категорій суб'єктів підприємництва законом
можуть бути визначені особливості регулювання відносин, пов'язаних
з банкрутством.

6. Відносини, пов'язані з банкрутством, учасниками яких є
іноземні кредитори, регулюються законодавством України з
урахуванням відповідних положень міжнародних договорів, згоду на
обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Стаття 215. Відповідальність за порушення законодавства про
банкрутство

1. У випадках, передбачених законом, суб'єкт підприємництва -
боржник, його засновники (учасники), власник майна, а також інші
особи несуть юридичну відповідальність за порушення вимог
законодавства про банкрутство, зокрема фіктивне банкрутство,
приховування банкрутства або умисне доведення до банкрутства.

2. Фіктивним банкрутством визнається завідомо неправдива
заява суб'єкта підприємництва до суду про нездатність виконати
зобов'язання перед кредиторами та державою. Встановивши факт
фіктивного банкрутства, тобто фактичну платоспроможність боржника,
суд відмовляє боржникові у задоволенні заяви про визнання
банкрутом і застосовує санкції, передбачені законом.

3. Умисним банкрутством визнається стійка неплатоспроможність
суб'єкта підприємництва, викликана цілеспрямованими діями власника
майна або посадової особи суб'єкта підприємництва, якщо це завдало
істотної матеріальної шкоди інтересам держави, суспільства або
інтересам кредиторів, що охороняються законом.

4. Приховування банкрутства, фіктивне банкрутство або умисне
доведення до банкрутства, а також неправомірні дії у процедурах
неплатоспроможності, пов'язані з розпорядженням майном боржника,
що завдали істотної шкоди інтересам кредиторів та держави, тягнуть
за собою кримінальну відповідальність винних осіб відповідно до
закону.

Розділ V
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ
У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Глава 24
ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ УЧАСНИКІВ
ГОСПОДАРСЬКИХ ВІДНОСИН

Стаття 216. Господарсько-правова відповідальність учасників
господарських відносин

1. Учасники господарських відносин несуть
господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері
господарювання шляхом застосування до правопорушників
господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим
Кодексом, іншими законами та договором.

2. Застосування господарських санкцій повинно гарантувати
захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави,
в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських
відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати
правопорядок у сфері господарювання.

3. Господарсько-правова відповідальність базується на
принципах, згідно з якими:

потерпіла сторона має право на відшкодування збитків
незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;
передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за
недоброякісність продукції застосовується також незалежно від
того, чи є застереження про це в договорі;

сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також
відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди
другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі;

у господарському договорі неприпустимі застереження щодо
виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця)
продукції.

Стаття 217. Господарські санкції як правовий засіб
відповідальності у сфері господарювання

1. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на
правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування
яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові
наслідки.

2. У сфері господарювання застосовуються такі види
господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції;
оперативно-господарські санкції.

3. Крім зазначених у частині другій цієї статті господарських
санкцій, до суб'єктів господарювання за порушення ними правил
здійснення господарської діяльності застосовуються
адміністративно-господарські санкції.

4. Господарські санкції застосовуються у встановленому
законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а
адміністративно-господарські санкції - уповноваженими органами
державної влади або органами місцевого самоврядування.

Стаття 218. Підстави господарсько-правової відповідальності

1. Підставою господарсько-правової відповідальності учасника
господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері
господарювання.

2. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання
або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення
правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним
вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення
господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено
законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення
господарського зобов'язання несе господарсько-правову
відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання
зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили,
тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов
здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими
обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами
правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання
зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

Стаття 219. Межі господарсько-правової відповідальності.
Зменшення розміру та звільнення від
відповідальності

1. За невиконання або неналежне виконання господарських
зобов'язань чи порушення правил здійснення господарської
діяльності правопорушник відповідає належним йому на праві
власності або закріпленим за ним на праві господарського відання
чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачено цим
Кодексом та іншими законами.

2. Засновники суб'єкта господарювання не відповідають за
зобов'язаннями цього суб'єкта, крім випадків, передбачених законом
або установчими документами про створення даного суб'єкта.

3. Якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії
(бездіяльність) другої сторони зобов'язання, суд має право
зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від
відповідальності.

4. Сторони зобов'язання можуть передбачити певні обставини,
які через надзвичайний характер цих обставин є підставою для
звільнення їх від господарської відповідальності у випадку
порушення зобов'язання через дані обставини, а також порядок
засвідчення факту виникнення таких обставин.

Стаття 220. Прострочення боржника

1. Боржник, який прострочив виконання господарського
зобов'язання, відповідає перед кредитором (кредиторами) за збитки,
завдані простроченням, і за неможливість виконання, що випадково
виникла після прострочення.

2. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило
інтерес для кредитора, він має право відмовитися від прийняття
виконання і вимагати відшкодування збитків.

3. Боржник не вважається таким, що прострочив виконання
зобов'язання, поки воно не може бути виконано внаслідок
прострочення кредитора.

Стаття 221. Прострочення кредитора

1. Кредитор вважається таким, що прострочив виконання
господарського зобов'язання, якщо він відмовився прийняти належне
виконання, запропоноване боржником, або не виконав дій, що
передбачені законом, іншими правовими актами, або випливають із
змісту зобов'язання, до вчинення яких боржник не міг виконати
свого зобов'язання перед кредитором.

2. Прострочення кредитора дає боржникові право на
відшкодування завданих простроченням збитків, якщо кредитор не
доведе, що прострочення не спричинено умисно або через
необережність його самого або тих осіб, на яких за законом чи
дорученням кредитора було покладено прийняття виконання. Після
закінчення прострочення кредитора боржник відповідає за виконання
на загальних підставах.

3. У разі якщо кредитор не виконав дій, зазначених у частині
першій цієї статті, за погодженням сторін допускається
відстрочення виконання на строк прострочення кредитора.

Стаття 222. Досудовий порядок реалізації
господарсько-правової відповідальності

1. Учасники господарських відносин, що порушили майнові права
або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не
чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

2. У разі необхідності відшкодування збитків або застосування
інших санкцій суб'єкт господарювання чи інша юридична особа -
учасник господарських відносин, чиї права або законні інтереси
порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником
цих прав або інтересів має право звернутися до нього з письмовою
претензією, якщо інше не встановлено законом.

3. У претензії зазначаються:

повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та
особи (осіб), якій претензія пред'являється;

дата пред'явлення і номер претензії;

обставини, на підставі яких пред'явлено претензію;

докази, що підтверджують ці обставини;

вимоги заявника з посиланням на нормативні акти;

сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає
грошовій оцінці;

платіжні реквізити заявника претензії;

перелік документів, що додаються до претензії.

4. Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в
оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. Документи, які є
у другої сторони, можуть не додаватися до претензії.

5. Претензія підписується повноважною особою заявника
претензії або його представником та надсилається адресатові
рекомендованим або цінним листом або вручається адресатові під
розписку.

6. Претензія розглядається в місячний строк з дня її
одержання, якщо інший строк не встановлено цим Кодексом або іншими
законодавчими актами. Обгрунтовані вимоги заявника одержувач
претензії зобов'язаний задовольнити. ( Частина шоста статті 222 із
змінами, внесеними згідно із Законом N 2705-IV ( 2705-15 ) від
23.06.2005 )

7. При розгляді претензії сторони у разі необхідності повинні
звірити розрахунки, провести експертизу або вчинити інші дії для
забезпечення досудового врегулювання спору.

8. Про результати розгляду претензії заявник має бути
повідомлений письмово. Відповідь на претензію підписується
повноважною особою або представником одержувача претензії та
надсилається заявникові рекомендованим або цінним листом або
вручається йому під розписку.

( Частину дев'яту статті 222 виключено на підставі Закону
N 2705-IV ( 2705-15 ) від 23.06.2005 )

Стаття 223. Строки реалізації господарсько-правової
відповідальності

1. При реалізації в судовому порядку відповідальності за
правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та
скорочені строки позовної давності, передбачені Цивільним кодексом
України ( 435-15 ), якщо інші строки не встановлено цим Кодексом.

2. Строки застосування адміністративно-господарських санкцій
до суб'єктів господарювання встановлюються цим Кодексом.

Глава 25
ВІДШКОДУВАННЯ ЗБИТКІВ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Стаття 224. Відшкодування збитків

1. Учасник господарських відносин, який порушив господарське
зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської
діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту,
права або законні інтереси якого порушено.

2. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою
стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею
доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного
виконання зобов'язання або додержання правил здійснення
господарської діяльності другою стороною.

Стаття 225. Склад та розмір відшкодування збитків

1. До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка
допустила господарське правопорушення, включаються:

вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна,
визначена відповідно до вимог законодавства;

додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам,
вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо),
понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення
зобов'язання другою стороною;

неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка
зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного
виконання зобов'язання другою стороною;

матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках,
передбачених законом.

2. Законом щодо окремих видів господарських зобов'язань може
бути встановлено обмежену відповідальність за невиконання або
неналежне виконання зобов'язань.

3. При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено
законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем
виконання зобов'язання на день задоволення боржником у
добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у
разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, - на день
подання до суду відповідного позову про стягнення збитків.

4. Виходячи з конкретних обставин, суд може задовольнити
вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ціни на день
винесення рішення суду.

5. Сторони господарського зобов'язання мають право за
взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків,
що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді
відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи
строків порушення зобов'язання сторонами. Не допускається
погодження між сторонами зобов'язання щодо обмеження їх
відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду
зобов'язань визначений законом.

6. Кабінетом Міністрів України можуть затверджуватися
методики визначення розміру відшкодування збитків у сфері
господарювання.

7. Склад збитків, що підлягають відшкодуванню у
внутрішньогосподарських відносинах, визначається відповідними
суб'єктами господарювання - господарськими організаціями з
урахуванням специфіки їх діяльності.

Стаття 226. Умови і порядок відшкодування збитків

1. Учасник господарських відносин, який вчинив господарське
правопорушення, зобов'язаний вжити необхідних заходів щодо
запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників
господарських відносин або щодо зменшення їх розміру, а у разі
якщо збитків завдано іншим суб'єктам, - зобов'язаний відшкодувати
на вимогу цих суб'єктів збитки у добровільному порядку в повному
обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено
відшкодування збитків в іншому обсязі.

2. Сторона, яка порушила своє зобов'язання або напевно знає,
що порушить його при настанні строку виконання, повинна
невідкладно повідомити про це другу сторону. У протилежному
випадку ця сторона позбавляється права посилатися на невжиття
другою стороною заходів щодо запобігання збиткам та вимагати
відповідного зменшення розміру збитків.

3. Сторона господарського зобов'язання позбавляється права на
відшкодування збитків у разі якщо вона була своєчасно попереджена
другою стороною про можливе невиконання нею зобов'язання і могла
запобігти виникненню збитків своїми діями, але не зробила цього,
крім випадків, якщо законом або договором не передбачено інше.

4. Не підлягають відшкодуванню збитки, завдані правомірною
відмовою зобов'язаної сторони від подальшого виконання
зобов'язання.

5. У разі невиконання зобов'язання про передачу їй
індивідуально визначеної речі (речей, визначених родовими
ознаками) управнена сторона має право вимагати відібрання цієї
речі (речей) у зобов'язаної сторони або вимагати відшкодування
останньою збитків.

6. У разі невиконання зобов'язання виконати певну роботу
(надати послугу) управнена сторона має право виконати цю роботу
самостійно або доручити її виконання (надання послуги) третім
особам, якщо інше не передбачено законом або зобов'язанням, та
вимагати відшкодування збитків, завданих невиконанням
зобов'язання.

7. Відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням
зобов'язання, не звільняє зобов'язану сторону від виконання
зобов'язання в натурі, крім випадків, зазначених у частині третій
статті 193 цього Кодексу.

Стаття 227. Солідарне відшкодування збитків

1. У разі заподіяння збитків одночасно кількома учасниками
господарських відносин кожний з них зобов'язаний відшкодувати
збитки суб'єкту, якому завдано збитків, відповідно до вимог статті
196 цього Кодексу.

Стаття 228. Регресні вимоги щодо відшкодування збитків

1. Учасник господарських відносин, який відшкодував збитки,
має право стягнути збитки з третіх осіб у порядку регресу.
Державні (комунальні) підприємства за наявності підстав
зобов'язані вжити заходів щодо стягнення в порядку регресу збитків
з інших суб'єктів господарювання або стягнути збитки з винних
працівників підприємства відповідно до вимог законодавства про
працю.

Стаття 229. Відшкодування збитків у разі порушення грошових
зобов'язань

1. Учасник господарських відносин у разі порушення ним
грошового зобов'язання не звільняється від відповідальності через
неможливість виконання і зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані
невиконанням зобов'язання, а також сплатити штрафні санкції
відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами.

2. Обчислення розміру збитків здійснюється у валюті, в якій
провадилися або повинні бути проведені розрахунки між сторонами,
якщо інше не встановлено законом.

3. У разі висунення вимог щодо відшкодування збитків в
іноземній валюті кредитором повинен бути зазначений грошовий
еквівалент суми збитків у гривнях за офіційним курсом
Національного банку України на день висунення вимог.

Глава 26
ШТРАФНІ ТА ОПЕРАТИВНО-ГОСПОДАРСЬКІ САНКЦІЇ

Стаття 230. Штрафні санкції

1. Штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються
господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф,
пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у
разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності,
невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

2. Суб'єктами права застосування штрафних санкцій є учасники
відносин у сфері господарювання, зазначені у статті 2 цього
Кодексу.

Стаття 231. Розмір штрафних санкцій

1. Законом щодо окремих видів зобов'язань може бути
визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням
сторін не допускається.

2. У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому
хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до
державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням
державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за
рахунокДержавного бюджету України чи за рахунок державного
кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено
законом чи договором, у таких розмірах:

за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності)
товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти
відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт,
послуг);

за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у
розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких
допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за
прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у
розмірі семи відсотків вказаної вартості.

3. Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також
за інші порушення окремих видів господарських зобов'язань,
зазначених у частині другій цієї статті.

4. У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено,
санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При
цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у
відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання
або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому
відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його
виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт,
послуг).

5. У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення
та розміру штрафних санкцій за порушення зобов'язання спір може
бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої
сторони відповідно до вимог цього Кодексу.

6. Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань
встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою
ставкою Національного банку України, за увесь час користування
чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом
або договором.

7. Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у
внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов'язань,
визначається відповідним суб'єктом господарювання - господарською
організацією.

Стаття 232. Порядок застосування штрафних санкцій

1. Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання
встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині,
не покритій цими санкціями.

2. Законом або договором можуть бути передбачені випадки,
коли:

допускається стягнення тільки штрафних санкцій;

збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні
санкції;

за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або
штрафні санкції.

3. Вимогу щодо сплати штрафних санкцій за господарське
правопорушення може заявити учасник господарських відносин, права
чи законні інтереси якого порушено, а у випадках, передбачених
законом, - уповноважений орган, наділений господарською
компетенцією.

4. Відсотки за неправомірне користування чужими коштами
справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо
законом або договором не встановлено для нарахування відсотків
інший строк.

5. За грошовим зобов'язанням боржник не повинен платити
відсотки за час прострочення кредитора.

6. Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання
зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором,
припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало
бути виконано.

7. У випадках, передбачених законом, штрафні санкції за
порушення господарських зобов'язань стягуються судом у доход
держави.

Стаття 233. Зменшення розміру штрафних санкцій

1. У разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно
великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити
розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь
виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть
участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси
сторін, що заслуговують на увагу.

2. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим
учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів
боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Стаття 234. Обов'язок боржника, який сплатив штрафні санкції,
виконати зобов'язання в натурі

1. Сплата штрафних санкцій за невиконання або неналежне
виконання господарського зобов'язання не звільняє боржника від
виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, передбачених у
частині третій статті 193 цього Кодексу.

Стаття 235. Оперативно-господарські санкції

1. За порушення господарських зобов'язань до суб'єктів
господарювання та інших учасників господарських відносин можуть
застосовуватися оперативно-господарські санкції - заходи
оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або
попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються
самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку.

2. До суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання,
можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції,
застосування яких передбачено договором.

3. Оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно
від вини суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання.

Стаття 236. Види оперативно-господарських санкцій

1. У господарських договорах сторони можуть передбачати
використання таких видів оперативно-господарських санкцій:

1) одностороння відмова від виконання свого зобов'язання
управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це
- у разі порушення зобов'язання другою стороною;

відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним
чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;

відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт
внаслідок прострочення виставлення акредитива платником,
припинення видачі банківських позичок тощо;

2) відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття
подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або
повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за
зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцептному порядку
коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);

3) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє
додаткових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка
порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт,
послуг), переведення платника на попередню оплату продукції
(робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

4) відмова від встановлення на майбутнє господарських
відносин із стороною, яка порушує зобов'язання.

2. Перелік оперативно-господарських санкцій, встановлений у
частині першій цієї статті, не є вичерпним. Сторони можуть
передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції.

Стаття 237. Підстави та порядок застосування
оперативно-господарських санкцій

1. Підставою для застосування оперативно-господарських
санкцій є факт порушення господарського зобов'язання другою
стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються стороною,
яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без
попереднього пред'явлення претензії порушнику зобов'язання.

2. Порядок застосування сторонами конкретних
оперативно-господарських санкцій визначається договором. У разі
незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції
заінтересована сторона може звернутися до суду з заявою про
скасування такої санкції та відшкодування збитків, завданих її
застосуванням.

3. Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися
одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.

Глава 27
АДМІНІСТРАТИВНО-ГОСПОДАРСЬКІ САНКЦІЇ

Стаття 238. Застосування адміністративно-господарських
санкцій до суб'єктів господарювання

1. За порушення встановлених законодавчими актами правил
здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання
можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади
або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські
санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового
характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта
господарювання та ліквідацію його наслідків.

2. Види адміністративно-господарських санкцій, умови та
порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими
законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть
бути встановлені виключно законами.

Стаття 239. Види адміністративно-господарських санкцій

1. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування
відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому
законом, можуть застосовувати до суб'єктів господарювання такі
адміністративно-господарські санкції:

вилучення прибутку (доходу);

адміністративно-господарський штраф;

стягнення зборів (обов'язкових платежів);

{ Абзац п'ятий частини першої статті 239 виключено на
підставі Закону N 3541-IV ( 3541-15 ) від 15.03.2006 }

застосування антидемпінгових заходів;

припинення експортно-імпортних операцій;

застосування індивідуального режиму ліцензування;

зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом
господарювання певних видів господарської діяльності;

анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом
господарювання окремих видів господарської діяльності;

обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання;

скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта
господарювання;

інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим
Кодексом та іншими законами.

Стаття 240. Безоплатне вилучення прибутку (доходу)

1. Прибуток (доход), одержаний суб'єктом господарювання
внаслідок порушення встановлених законодавством правил здійснення
господарської діяльності, а також суми прихованого (заниженого)
прибутку (доходу) чи суми податку, несплаченого за прихований
об'єкт оподаткування, підлягають вилученню в доход відповідного
бюджету в порядку, встановленому законом.

Крім того, з суб'єкта господарювання стягується у випадках і
порядку, передбачених законом, штраф, але не більш як у
двократному розмірі вилученої суми, а у разі повторного порушення
протягом року після застосування цієї санкції - у трикратному
розмірі вилученої суми.

2. Перелік порушень, за які до суб'єкта господарювання
застосовуються санкції, передбачені цією статтею, а також порядок
їх застосування визначаються законами.

Стаття 241. Штраф як адміністративно-господарська санкція

1. Адміністративно-господарський штраф - це грошова сума, що
сплачується суб'єктом господарювання до відповідного бюджету у
разі порушення ним встановлених правил здійснення господарської
діяльності.

2. Перелік порушень, за які з суб'єкта господарювання
стягується штраф, розмір і порядок його стягнення визначаються
законами, що регулюють податкові та інші відносини, в яких
допущено правопорушення.

3. Адміністративно-господарський штраф може застосовуватися у
визначених законом випадках одночасно з іншими
адміністративно-господарськими санкціями, передбаченими статтею
239 цього Кодексу.

Стаття 242. Стягнення зборів (обов'язкових платежів)

1. У разі порушення суб'єктом господарювання встановлених
правил обліку або звітності щодо сплати зборів (обов'язкових
платежів) або їх несплати чи неповної сплати сума, яку належить
сплатити, стягується до відповідного бюджету. Крім того, з
суб'єкта господарювання у визначених законом випадках може бути
стягнуто штраф у розмірі до п'ятдесяти відсотків належної до
сплати суми збору (обов'язкового платежу).

{ Статтю 243 виключено на підставі Закону N 3541-IV
( 3541-15 ) від 15.03.2006 }

Стаття 244. Застосування антидемпінгових заходів

1. У разі здійснення окремими учасниками господарських
відносин зовнішньоекономічної діяльності, пов'язаної з одержанням
незаконної переваги на ринку України (здійснення демпінгового
імпорту, субсидованого імпорту, а також інших дій, які
визначаються законом як недобросовісна конкуренція, що завдало
шкоди економіці України або спричинило загрозу виникнення такої
шкоди, до цих учасників відносин можуть бути застосовані
антидемпінгові, компенсаційні або спеціальні заходи відповідно до
закону.

2. Порядок визначення розміру шкоди (загрози шкоди) економіці
України та застосування заходів, зазначених у цій статті,
встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

Стаття 245. Припинення експортно-імпортних операцій.
Застосування індивідуального режиму
ліцензування

1. У випадках недобросовісної конкуренції, розміщення
валютних цінностей з порушенням встановленого законодавством
порядку на рахунках та вкладах за межами України, а також в інших
випадках, якщо дії учасників зовнішньоекономічної діяльності
завдають шкоди економіці України, експортно-імпортні операції
таких суб'єктів господарювання припиняються на умовах і в порядку,
передбачених законом.

2. За порушення суб'єктами господарювання правил здійснення
зовнішньоекономічної діяльності щодо антимонопольних заходів,
заборони недобросовісної конкуренції та інших правил, зазначених у
частині першій цієї статті, якими встановлюються певні обмеження
чи заборони у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, до таких
суб'єктів може застосовуватися індивідуальний режим ліцензування.
Порядок і строки застосування індивідуального режиму ліцензування
встановлюються законом.

Стаття 246. Обмеження та зупинення діяльності суб'єкта
господарювання

1. Здійснення будь-якої господарської діяльності, що загрожує
життю і здоров'ю людей або становить підвищену небезпеку для
довкілля, забороняється.

2. У разі здійснення господарської діяльності з порушенням
екологічних вимог діяльність суб'єкта господарювання може бути
обмежена або зупинена Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів
Автономної Республіки Крим, а також іншими уповноваженими органами
в порядку, встановленому законом.

3. До підприємств торгівлі, громадського харчування і сфери
послуг, що неодноразово допустили реалізацію недоброякісних
товарів або систематично порушують встановлені законодавством
правила торгівлі та надання послуг або умови зберігання і
транспортування товарів, крім господарських та
адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Кодексом,
можуть застосовуватися також спеціально передбачені законом про
захист прав споживачів ( 1023-12 ) адміністративно-господарські
санкції, включаючи вилучення недоброякісних товарів та зупинення
діяльності зазначених суб'єктів у встановленому законом порядку.

4. Органи державної влади з питань захисту прав споживачів
мають право у випадках і порядку, передбачених законом, приймати
обов'язкові рішення про припинення суб'єктом господарювання
виробництва продукції (виконання робіт, послуг), відвантаження і
реалізації товарів, що не відповідають вимогам нормативних актів.

Стаття 247. Скасування державної реєстрації суб'єкта
господарювання за порушення закону

1. У разі здійснення суб'єктом господарювання діяльності, що
суперечить закону чи установчим документам, до нього може бути
застосовано адміністративно-господарську санкцію у вигляді
скасування державної реєстрації цього суб'єкта та його ліквідації.

2. Скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання
провадиться за рішенням суду, що є підставою для ліквідації даного
суб'єкта господарювання відповідно до статті 59 цього Кодексу.

Стаття 248. Порядок ліквідації суб'єкта господарювання за
порушення закону

1. Ліквідація суб'єкта господарювання у зв'язку із
скасуванням його державної реєстрації за порушення закону
здійснюється в порядку, встановленому статтями 60, 61 цього
Кодексу.

Стаття 249. Гарантії прав суб'єктів господарювання у разі
неправомірного застосування до них
адміністративно-господарських санкцій

1. Суб'єкт господарювання має право оскаржити до суду рішення
будь-якого органу державної влади або органу місцевого
самоврядування щодо застосування до нього
адміністративно-господарських санкцій.

2. У разі прийняття органом державної влади або органом
місцевого самоврядування акта, що не відповідає законодавству, і
порушує права чи законні інтереси суб'єкта господарювання,
останній відповідно до статті 20 цього Кодексу має право
звернутися до суду із заявою про визнання такого акта недійсним.

3. Збитки, завдані суб'єкту господарювання у зв'язку з
неправомірним застосуванням до нього адміністративно-господарських
санкцій, підлягають відшкодуванню в порядку, встановленому цим
Кодексом та іншими законами.

Стаття 250. Строки застосування адміністративно-господарських
санкцій

1. Адміністративно-господарські санкції можуть бути
застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з
дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня
порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил
здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених
законом.

Глава 28
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ ЗА ПОРУШЕННЯ
АНТИМОНОПОЛЬНО-КОНКУРЕНТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Стаття 251. Накладання штрафів за порушення
антимонопольно-конкурентного законодавства

1. Антимонопольний комітет України накладає штрафи на
суб'єктів господарювання - юридичних осіб за:

вчинення дій, передбачених статтями 29, 30 і 32 цього
Кодексу, ухилення від виконання або несвоєчасне виконання рішень
Антимонопольного комітету України чи його територіальних відділень
про припинення порушень антимонопольно-конкурентного
законодавства, відновлення первинного стану або зміну угод, що
суперечать антимонопольно-конкурентному законодавству;

створення, реорганізацію (злиття, приєднання), ліквідацію
суб'єктів господарювання, вступ одного або декількох суб'єктів
господарювання в об'єднання, придбання чи набуття будь-яким іншим
способом у власність, одержання в управління (користування) часток
(акцій, паїв) та активів (майна) у вигляді цілісних майнових
комплексів підприємств чи їх структурних підрозділів, а також в
оренду цілісних майнових комплексів підприємств чи їх структурних
підрозділів без згоди на це Антимонопольного комітету України чи
його органів у випадках, якщо законом передбачено необхідність
одержання такої згоди;

неподання чи несвоєчасне подання передбаченої законом
інформації, або подання завідомо недостовірної інформації
Антимонопольному комітету України, його територіальним
відділенням.

2. Вчинення дій, визначених цим Кодексом як недобросовісна
конкуренція, юридичними особами, що не є суб'єктами
господарювання, тягне за собою накладення на них Антимонопольним
комітетом України або його територіальними відділеннями штрафу в
розмірі, передбаченому законом.

Стаття 252. Адміністративна відповідальність
громадян-підприємців та посадових осіб

1. Посадові особи органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, підприємств, установ, організацій, а також
громадяни, зареєстровані як підприємці, несуть адміністративну
відповідальність згідно із законом за:

вчинення дій, передбачених статтями 29-32 цього Кодексу;

неподання чи несвоєчасне подання передбаченої законом
інформації, або подання завідомо недостовірної інформації
Антимонопольному комітету України, його територіальним
відділенням;

ухилення від виконання чи несвоєчасне виконання рішень
Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень.

2. Вчинення дій, визначених цим Кодексом як недобросовісна
конкуренція, громадянами-підприємцями, а також вчинення в
інтересах третіх осіб зазначених дій громадянами, які не є
підприємцями, тягне за собою адміністративну відповідальність,
передбачену законом.

3. Штрафи за порушення антимонопольно-конкурентного
законодавства стягуються в судовому порядку.

Стаття 253. Вилучення незаконно одержаного прибутку (доходу)

1. Прибуток (доход), незаконно одержаний суб'єктами
підприємницької діяльності в результаті порушення статей 29, 30 і
32 цього Кодексу, стягується за рішенням суду до Державного
бюджету України.

Стаття 254. Вилучення товарів з неправомірно використаним
позначенням та копій виробів іншого суб'єкта
господарювання

1. У разі встановлення факту неправомірного використання
чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки або факту
копіювання виробів, передбачених статтею 33 цього Кодексу,
заінтересовані особи можуть звернутися до Антимонопольного
комітету України, його територіальних відділень із заявою про
вилучення в судовому порядку товарів з неправомірно використаним
позначенням або копій виробів іншого суб'єкта господарювання як у
виробника, так і у продавця.

2. Вилучення товарів із неправомірно використаним позначенням
та копій виробів іншого суб'єкта господарювання застосовується у
разі якщо можливість змішування з діяльністю іншого суб'єкта
господарювання не може бути усунена іншим шляхом.

3. Порядок використання вилучених товарів визначається
Кабінетом Міністрів України.

Стаття 255. Відшкодування збитків

1. Збитки, заподіяні зловживанням монопольним становищем,
антиконкурентними узгодженими діями, дискримінацією суб'єктів
господарювання органами державної влади, органами місцевого
самоврядування, а також збитки, заподіяні внаслідок вчинення дій,
визначених цим Кодексом як недобросовісна конкуренція, підлягають
відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб у порядку,
встановленому законом.

Стаття 256. Спростування неправдивих, неточних або неповних
відомостей

1. У разі встановлення факту дискредитації суб'єкта
господарювання Антимонопольний комітет України, його територіальні
відділення мають право прийняти рішення про спростування за
рахунок порушника поширених ним неправдивих, неточних або неповних
відомостей у строк і спосіб, що визначені законодавством або цим
рішенням.

Стаття 257. Процесуальні засади розгляду Антимонопольним
комітетом України та його територіальними
відділеннями справ про недобросовісну
конкуренцію

1. Справи про порушення антимонопольно-конкурентного
законодавства розглядаються Антимонопольним комітетом України,
його територіальними відділеннями у порядку, встановленому
законом.

Розділ VI
ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
В ОКРЕМИХ ГАЛУЗЯХ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Глава 29
ГАЛУЗІ ТА ВИДИ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Стаття 258. Загальні умови, що визначають особливості
регулювання господарських відносин

1. Особливості правового регулювання господарських відносин
визначаються залежно від сфери суспільного виробництва, в якій
складаються ці відносини, особливостей галузі господарювання, виду
господарської діяльності, економічної форми результату
господарської діяльності, простору, на якому складаються
господарські відносини (внутрішньому чи зовнішньому ринку),
особливостей суб'єктів, між якими виникають господарські
відносини.

2. Правове регулювання господарських відносин здійснюється з
урахуванням суспільного розподілу праці, що склався, та об'єктивно
існуючих галузей народного господарства.

3. Особливості правового регулювання зовнішньоекономічних
відносин визначаються розділом VII цього Кодексу.

Стаття 259. Види господарської діяльності та їх класифікація

1. Вид господарської діяльності має місце у разі об'єднання
ресурсів (устаткування, технологічних засобів, сировини та
матеріалів, робочої сили) для створення виробництва певної
продукції або надання послуг. Окремий вид діяльності може
складатися з єдиного простого процесу або охоплювати ряд процесів,
кожний з яких входить до відповідної категорії класифікації.

2. У правовому регулюванні господарської діяльності та у
здійсненні державного управління народним господарством мають
враховуватися особливості здійснення суб'єктами господарювання
окремих видів цієї діяльності.

3. Для віднесення суб'єкта господарювання до відповідної
категорії обліку визначаються основні, другорядні та допоміжні
види господарської діяльності.

4. З метою забезпечення системи державного управління
народним господарством обліково-статистичною інформацією, яка
задовольняє потреби учасників господарських відносин в об'єктивних
даних про стан і тенденції соціально-економічного розвитку,
господарські та фінансові взаємозв'язки на міждержавному,
державному, регіональному і галузевому рівнях, а також
впровадження міжнародних стандартів у галузі обліку і звітності та
переходу на міжнародну систему обліку і статистики Кабінет
Міністрів України затверджує заходи щодо розвитку національної
статистики України і державної системи класифікації
техніко-економічної та соціальної інформації.

5. Складовою частиною державної системи класифікації і
кодування техніко-економічної та соціальної інформації є
класифікація видів економічної діяльності (КВЕД), яка
затверджується центральним органом виконавчої влади з питань
стандартизації та має статус державного стандарту.

6. Об'єктами класифікації в КВЕД є усі види господарської
(економічної) діяльності суб'єктів.

Стаття 260. Галузі народного господарства та їх класифікація

1. Сукупність усіх виробничих одиниць, які здійснюють
переважно однакові або подібні види виробничої діяльності, складає
галузь.

2. Загальна класифікація галузей народного господарства є
складовою частиною єдиної системи класифікації і кодування
техніко-економічної і статистичної інформації, яка
використовується суб'єктами господарювання та іншими учасниками
господарських відносин, а також органами державної влади та
органами місцевого самоврядування в процесі управління
господарською діяльністю.

3. Вимоги до класифікації галузей народного господарства
встановлюються законом.

Стаття 261. Галузі сфери матеріального виробництва

1. До сфери матеріального виробництва належать галузі, які
визначаються видами діяльності, що створюють, відновлюють або
знаходять матеріальні блага (продукцію, енергію, природні
ресурси), а також продовжують виробництво у сфері обігу
(реалізації) шляхом переміщення, зберігання, сортування, пакування
продукції чи інших видів діяльності.

2. Усі інші види діяльності у своїй сукупності становлять
сферу нематеріального виробництва (невиробничу сферу).

Стаття 262. Продукція виробничо-технічного призначення і
вироби народного споживання

1. У галузях матеріального виробництва здійснюється
виробництво матеріальних благ, призначених як для використання у
сфері виробництва в якості засобів виробництва (продукція
виробничо-технічного призначення), так і для використання у сфері
особистого споживання (вироби народного споживання).

2. У разі якщо продукти виробництва можуть використовуватися
як у виробництві, так і для особистого споживання, економічна
форма таких продуктів визначається залежно від цільового
призначення певного продукту виробництва.

3. Обіг продукції виробничо-технічного призначення і обіг
виробів народного споживання у сфері господарювання регулюються
цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими
відповідно до нього, а в частині, не врегульованій цими актами,
застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України
( 435-15 ).

4. Особливості правового регулювання господарської
діяльності, пов'язаної з реалізацією продукції
виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання,
встановлюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами,
що йому не суперечать.

Глава 30
ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
ГОСПОДАРСЬКО-ТОРГОВЕЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Стаття 263. Господарсько-торговельна діяльність

1. Господарсько-торговельною є діяльність, що здійснюється
суб'єктами господарювання у сфері товарного обігу, спрямована на
реалізацію продукції виробничо-технічного призначення і виробів
народного споживання, а також допоміжна діяльність, яка забезпечує
їх реалізацію шляхом надання відповідних послуг.

2. Залежно від ринку (внутрішнього чи зовнішнього), в межах
якого здійснюється товарний обіг, господарсько-торговельна
діяльність виступає як внутрішня торгівля або зовнішня торгівля.

3. Господарсько-торговельна діяльність може здійснюватися
суб'єктами господарювання в таких формах: матеріально-технічне
постачання і збут; енергопостачання; заготівля; оптова торгівля;
роздрібна торгівля і громадське харчування; продаж і передача в
оренду засобів виробництва; комерційне посередництво у здійсненні
торговельної діяльності та інша допоміжна діяльність по
забезпеченню реалізації товарів (послуг) у сфері обігу.

4. Господарсько-торговельна діяльність опосередковується
господарськими договорами поставки, контрактації
сільськогосподарської продукції, енергопостачання,
купівлі-продажу, оренди, міни (бартеру), лізингу та іншими
договорами.

Параграф 1. Поставка

Стаття 264. Матеріально-технічне постачання та збут

1. Матеріально-технічне постачання та збут продукції
виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання як
власного виробництва, так і придбаних у інших суб'єктів
господарювання, здійснюються суб'єктами господарювання шляхом
поставки, а у випадках, передбачених цим Кодексом, також на основі
договорів купівлі-продажу.

2. Законодавством можуть бути передбачені особливості
поставки окремих видів продукції виробничо-технічного призначення
або виробів народного споживання, а також особливий порядок
здійснення поставки продукції для пріоритетних державних потреб.
{ Частина друга статті 264 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 3205-IV ( 3205-15 ) від 15.12.2005 }

3. Основні вимоги щодо укладення та виконання договорів
поставки встановлюються цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

Стаття 265. Договір поставки

1. За договором поставки одна сторона - постачальник
зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк)
другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець
зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за
нього певну грошову суму.

2. Договір поставки укладається на розсуд сторін або
відповідно до державного замовлення.

3. Сторонами договору поставки можуть бути суб'єкти
господарювання, зазначені у пунктах 1, 2 частини другої статті 55
цього Кодексу.

4. Умови договорів поставки повинні викладатися сторонами
відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів
"Інкотермс" ( 988_007 ).

5. Поставка товарів без укладення договору поставки може
здійснюватися лише у випадках і порядку, передбачених законом.

6. Реалізація суб'єктами господарювання товарів
негосподарюючим суб'єктам здійснюється за правилами про договори
купівлі-продажу. До відносин поставки, не врегульованих цим
Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу
України ( 435-15 ) про договір купівлі-продажу.

Стаття 266. Предмет, кількість і асортимент поставки

1. Предметом поставки є визначені родовими ознаками
продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах,
технічних умовах, документації до зразків (еталонів),
прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки
можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними
ознаками.

2. Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх
часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатура) за
сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами
визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не
передбачено законом.

Стаття 267. Строки і порядок поставки

1. Договір поставки може бути укладений на один рік, на строк
більше одного року (довгостроковий договір) або на інший строк,
визначений угодою сторін. Якщо в договорі строк його дії не
визначений, він вважається укладеним на один рік.

2. Строки поставки встановлюються сторонами в договорі з
урахуванням необхідності ритмічного та безперебійного постачання
товарів споживачам, якщо інше не передбачено законодавством.

3. Якщо в довгостроковому договорі кількість поставки
визначено лише на рік або менший строк, у договорі повинен бути
передбачений порядок погодження сторонами строків поставки на
наступні періоди до закінчення строку дії договору. Якщо такий
порядок не передбачений, договір вважається укладеним на один рік.

4. У разі якщо сторонами передбачено поставку товарів
окремими партіями, строком (періодом) поставки продукції
виробничо-технічного призначення є, як правило, квартал, а виробів
народного споживання, як правило, - місяць. Сторони можуть
погодити в договорі також графік поставки (місяць, декада, доба
тощо).

5. У договорі поставки за згодою сторін може бути
передбачений порядок відвантаження товарів будь-яким видом
транспорту, а також вибірка товарів покупцем.

6. Договором може бути передбачено відвантаження товарів
вантажовідправником (виготовлювачем), що не є постачальником, та
одержання товарів вантажоодержувачем, що не є покупцем, а також
оплата товарів платником, що не є покупцем.

7. Договором може бути передбачений порядок поставки
недоодержаної покупцем у встановлений строк кількості товарів.

Стаття 268. Якість товарів, що поставляються

1. Якість товарів, що поставляються, повинна відповідати
стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації, яка
встановлює вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо
сторони не визначать у договорі більш високі вимоги до якості
товарів.

2. Номери та індекси стандартів, технічних умов або іншої
документації про якість товарів зазначаються в договорі. Якщо
вказану документацію не опубліковано у загальнодоступних виданнях,
її копії повинні додаватися постачальником до примірника договору
покупця на його вимогу.

3. У разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів
остання визначається відповідно до мети договору або до звичайного
рівня якості для предмета договору чи загальних критеріїв якості.

4. Постачальник повинен засвідчити якість товарів, що
поставляються, належним товаросупровідним документом, який
надсилається разом з товаром, якщо інше не передбачено в договорі.

5. У разі поставки товарів більш низької якості, ніж
вимагається стандартом, технічними умовами чи зразком (еталоном),
покупець має право відмовитися від прийняття і оплати товарів, а
якщо товари уже оплачені покупцем, - вимагати повернення сплаченої
суми.

6. У разі якщо недоліки поставлених товарів можуть бути
усунені без повернення їх постачальнику, покупець має право
вимагати від постачальника усунення недоліків у місцезнаходженні
товарів або усунути їх своїми засобами за рахунок постачальника.

7. Якщо поставлені товари відповідають стандартам або
технічним умовам, але виявляться більш низького сорту, ніж було
зумовлено, покупець має право прийняти товари з оплатою за ціною,
встановленою для товарів відповідного сорту, або відмовитися від
прийняття і оплати поставлених товарів.

8. У разі якщо покупець (одержувач) відмовився від прийняття
товарів, які не відповідають за якістю стандартам, технічним
умовам, зразкам (еталонам) або умовам договору, постачальник
(виробник) зобов'язаний розпорядитися товарами у десятиденний
строк, а щодо товарів, які швидко псуються, - протягом 24 годин з
моменту одержання повідомлення покупця (одержувача) про відмову
від товарів. Якщо постачальник (виробник) у зазначений строк не
розпорядиться товарами, покупець (одержувач) має право реалізувати
їх на місці або повернути виробникові. Товари, що швидко псуються,
підлягають в усіх випадках реалізації на місці.

Стаття 269. Гарантії якості товарів. Претензії у зв'язку з
недоліками поставлених товарів

1. Строки і порядок встановлення покупцем недоліків
поставлених йому товарів, які не могли бути виявлені при
звичайному їх прийманні, і пред'явлення постачальникові претензій
у зв'язку з недоліками поставлених товарів визначаються
законодавством відповідно до цього Кодексу.

2. Стандартами, технічними умовами або договором щодо
товарів, призначених для тривалого користування чи зберігання,
можуть передбачатися більш тривалі строки для встановлення
покупцем у належному порядку зазначених недоліків (гарантійні
строки). Сторони можуть погодити в договорі гарантійні строки
більш тривалі порівняно з передбаченими стандартами або технічними
умовами.

3. Гарантійний строк експлуатації обчислюється від дня
введення виробу в експлуатацію, але не пізніше одного року з дня
одержання виробу покупцем (споживачем), а щодо виробів народного
споживання, які реалізуються через роздрібну торгівлю, - з дня
роздрібного продажу речі, якщо інше не передбачено стандартами,
технічними умовами або договором.

4. Гарантійний строк придатності та зберігання товарів
обчислюється від дня виготовлення товару.

5. Постачальник (виробник) гарантує якість товарів у цілому.
Гарантійний строк на комплектуючі вироби і складові частини
вважається рівним гарантійному строку на основний виріб, якщо інше
не передбачено договором або стандартами (технічними умовами) на
основний виріб.

6. Постачальник (виробник) зобов'язаний за свій рахунок
усунути дефекти виробу, виявлені протягом гарантійного строку, або
замінити товари, якщо не доведе, що дефекти виникли внаслідок
порушення покупцем (споживачем) правил експлуатації або зберігання
виробу. У разі усунення дефектів у виробі, на який встановлено
гарантійний строк експлуатації, цей строк продовжується на час,
протягом якого він не використовувався через дефект, а при заміні
виробу гарантійний строк обчислюється заново від дня заміни.

7. У разі поставки товарів неналежної якості покупець
(одержувач) має право стягнути з виготовлювача (постачальника)
штраф у розмірі, передбаченому статтею 231 цього Кодексу, якщо
інший розмір не передбачено законом або договором.

8. Позови, що випливають з поставки товарів неналежної
якості, можуть бути пред'явлені протягом шести місяців з дня
встановлення покупцем у належному порядку недоліків поставлених
йому товарів.

Стаття 270. Комплектність товарів, що поставляються

1. Товари повинні поставлятися комплектно відповідно до вимог
стандартів, технічних умов або прейскурантів. Договором може бути
передбачено поставку з додатковими до комплекту виробами
(частинами) або без окремих, не потрібних покупцеві виробів
(частин), що входять до комплекту.

2. Якщо комплектність не визначено стандартами, технічними
умовами або прейскурантами, вона в необхідних випадках може
визначатися договором.

3. У разі поставки некомплектних виробів постачальник
(виробник) зобов'язаний на вимогу покупця (одержувача)
доукомплектувати їх у двадцятиденний строк після одержання вимоги
або замінити комплектними виробами у той же строк, якщо сторонами
не погоджено інший строк. Надалі до укомплектування виробу або
його заміни покупець (одержувач) має право відмовитися від його
оплати, а якщо товар уже оплачений, вимагати в установленому
порядку повернення сплачених сум. У разі якщо постачальник
(виробник) у встановлений строк не укомплектує виріб або не
замінить його комплектним, покупець має право відмовитися від
товару.

4. Прийняття покупцем некомплектних виробів не звільняє
постачальника (виробника) від відповідальності.

Стаття 271. Положення про поставки і Особливі умови поставок

1. Кабінет Міністрів України відповідно до вимог цього
Кодексу та інших законів затверджує Положення про поставки
продукції виробничо-технічного призначення та поставки виробів
народного споживання, а також Особливі умови поставки окремих
видів товарів.

Параграф 2. Контрактація сільськогосподарської продукції

Стаття 272. Договір контрактації сільськогосподарської
продукції

1. Державна закупка сільськогосподарської продукції
здійснюється за договорами контрактації, які укладаються на основі
державних замовлень на поставку державі сільськогосподарської
продукції.

2. За договором контрактації виробник сільськогосподарської
продукції (далі - виробник) зобов'язується передати заготівельному
(закупівельному) або переробному підприємству чи організації (далі
- контрактанту) вироблену ним продукцію у строки, кількості,
асортименті, що передбачені договором, а контрактант
зобов'язується сприяти виробникові у виробництві зазначеної
продукції, прийняти і оплатити її.

3. У договорах контрактації повинні передбачатися:

види продукції (асортимент), номер державного стандарту або
технічних умов, гранично допустимий вміст у продукції шкідливих
речовин;

кількість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у
виробника;

ціна за одиницю, загальна сума договору, порядок і умови
доставки, строки здавання-приймання продукції;

обов'язки контрактанта щодо подання допомоги в організації
виробництва сільськогосподарської продукції та її транспортування
на приймальні пункти і підприємства;

взаємна майнова відповідальність сторін у разі невиконання
ними умов договору;

інші умови, передбачені Типовим договором контрактації
сільськогосподарської продукції, затвердженим у порядку,
встановленому Кабінетом Міністрів України.

Стаття 273. Особливості виконання договорів контрактації

1. Виробник повинен не пізніш як за п'ятнадцять днів до
початку заготівлі продукції повідомити контрактанта про кількість
і строки здачі сільськогосподарської продукції, що пропонується до
продажу, та погодити календарний графік її здачі.

2. Контрактант зобов'язаний прийняти від виробника всю
пред'явлену ним продукцію на умовах, передбачених у договорі.
Нестандартну продукцію, яка швидко псується, придатну для
використання у свіжому або переробленому вигляді, та стандартну
продукцію, яка швидко псується, що здається понад обсяги,
передбачені договором, контрактант приймає за цінами і на умовах,
що погоджені сторонами.

3. У договорі контрактації можуть передбачатися обсяги
сільськогосподарської продукції, приймання якої контрактант
здійснює безпосередньо у виробника, та продукції, яка
доставляється безпосередньо виробником торговельним підприємствам.
Решта продукції приймається контрактантом на визначених договором
приймальних пунктах, розташованих у межах адміністративного району
за місцезнаходженням виробника.

4. Забезпечення виробників тарою та необхідними матеріалами
для пакування продукції здійснюється у кількості, порядку та
строки, передбачені договором.

5. Інші особливості виконання договорів контрактації
встановлюються Положенням про контрактацію сільськогосподарської
продукції, яке затверджується Кабінетом Міністрів України.

Стаття 274. Відповідальність за договором контрактації

1. За нездачу сільськогосподарської продукції у строки,
передбачені договором контрактації, виробник сплачує контрактанту
неустойку в розмірі, встановленому договором, якщо інший розмір не
передбачений законом.

2. За невиконання зобов'язання щодо приймання
сільськогосподарської продукції безпосередньо у виробника, а також
у разі відмови від приймання продукції, пред'явленої виробником у
строки і в порядку, що погоджені сторонами, контрактант сплачує
виробнику штраф у розмірі п'яти відсотків вартості неприйнятої
продукції, враховуючи надбавки і знижки, а також відшкодовує
завдані виробникові збитки, а щодо продукції, яка швидко псується,
- повну її вартість.

3. У разі якщо продукцію не було своєчасно підготовлено до
здавання-приймання і про це не було попереджено контрактанта,
виробник відшкодовує контрактанту завдані цим збитки.

4. У договорі контрактації можуть бути передбачені також інші
санкції за невиконання або неналежне виконання зобов'язань
відповідно до вимог цього Кодексу.

Параграф 3. Енергопостачання

Стаття 275. Договір енергопостачання

1. За договором енергопостачання енергопостачальне
підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію,
пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві
(абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та
дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а
також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання,
що ним використовується.

2. Відпуск енергії без оформлення договору енергопостачання
не допускається.

3. Предметом договору енергопостачання є окремі види енергії
з найменуванням, передбаченим у державних стандартах або технічних
умовах.

4. Виробники і постачальники енергії, що займають монопольне
становище, зокрема суб'єкти природних монополій, зобов'язані
укласти договір енергопостачання на вимогу споживачів, які мають
технічні засоби для одержання енергії. Розбіжності, що виникають
при укладенні такого договору, врегульовуються відповідно до вимог
цього Кодексу.

5. Енергопостачальні підприємства інших, крім державної і
комунальної, форм власності можуть брати участь у забезпеченні
енергією будь-яких споживачів, у тому числі через державну
(комунальну) енергомережу, на умовах, визначених відповідними
договорами.

Стаття 276. Кількість і якість енергії.
Строки, ціни та порядок розрахунків
за договором енергопостачання

1. Загальна кількість енергії, що відпускається, визначається
за погодженням сторін. У разі якщо енергія виділяється в рахунок
замовлення на пріоритетні державні потреби (ліміту),
енергопостачальник не має права зменшувати абоненту цей ліміт без
його згоди.
{ Частина перша статті 276 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 3205-IV ( 3205-15 ) від 15.12.2005 }

2. Пропозиції абонента щодо кількості та видів енергії,
строків її відпуску є пріоритетними за наявності виробничих
можливостей у енергопостачальника.

3. Показники якості енергії узгоджуються сторонами на
підставі державних стандартів або технічних умов шляхом погодження
переліку (величини) показників, підтримання яких є обов'язком для
сторін договору.

4. Строки постачання енергії встановлюються сторонами у
договорі виходячи, як правило, з необхідності забезпечення її
ритмічного та безперебійного надходження абоненту. Основним
обліковим періодом енергопостачання є декада, з коригуванням
обсягів протягом доби. Сторони можуть погоджувати постачання
енергії протягом доби за годинами, а також час і тривалість
максимальних та мінімальних навантажень.

5. Кількість енергії, недоодержаної у попередні періоди з
вини енергопостачальника, підлягає поповненню на вимогу абонента.
Якщо енергію не вибрано абонентом або недоодержано ним для
обігрівання у зв'язку зі сприятливими погодними умовами,
поповнення недоодержаної енергії здійснюється за погодженням
сторін.

6. Розрахунки за договорами енергопостачання здійснюються на
підставі цін (тарифів), встановлених відповідно до вимог закону.

7. Оплата енергії, що відпускається, здійснюється, як
правило, у формі попередньої оплати. За погодженням сторін можуть
застосовуватися планові платежі з наступним перерахунком або
оплата, що провадиться за фактично відпущену енергію.

8. У разі якщо абонент має власне енергоджерело і відпускає
енергію в мережі енергопостачальника, допускаються розрахунки за
сальдо взаємно одержаної енергії.

Стаття 277. Правила користування енергією

1. Абоненти користуються енергією з додержанням правил
користування енергією відповідного виду, що затверджуються
Кабінетом Міністрів України.

2. Правилами можуть бути передбачені типові договори
постачання окремих видів енергії.

3. Абонент має право відпускати енергію приєднаним до його
мереж вторинним споживачам (субабонентам). У цьому випадку
субабоненти укладають договір енергопостачання з абонентом і мають
права та несуть обов'язки абонента, а абонент має права та несе
обов'язки енергопостачальника.

4. Абонент зобов'язаний повідомити перелік субабонентів
енергопостачальнику, який має право контролю енергомереж і
приладів субабонентів та право контролю за додержанням
субабонентами правил користування енергією.

5. Відповідальність за порушення правил користування енергією
встановлюється законом.

Параграф 4. Біржова торгівля

Стаття 278. Торговельно-біржова діяльність

1. Здійснення торговельно-біржової діяльності має на меті
організацію та регулювання торгівлі шляхом надання послуг
суб'єктам господарювання у здійсненні ними торговельних операцій
спеціально утвореною господарською організацією - товарною біржею.

2. Правові умови створення та діяльності товарних бірж, а
також основні правила здійснення торговельно-біржової діяльності
визначаються цим Кодексом, прийнятими відповідно до нього законами
та іншими нормативно-правовими актами.

Стаття 279. Товарна біржа

1. Товарна біржа є особливим суб'єктом господарювання, який
надає послуги в укладенні біржових угод, виявленні попиту і
пропозицій на товари, товарних цін, вивчає, упорядковує товарообіг
і сприяє пов'язаним з ним торговельним операціям.

2. Товарна біржа є юридичною особою, діє на засадах
самоврядування і господарської самостійності, має відокремлене
майно, самостійний баланс, рахунки в установах банку, печатку зі
своїм найменуванням.

3. Товарна біржа створюється на основі добровільного
об'єднання заінтересованих суб'єктів господарювання. Засновниками
і членами товарної біржі не можуть бути органи державної влади та
органи місцевого самоврядування, а також державні і комунальні
підприємства, установи та організації, що повністю або частково
утримуються за рахунок Державного бюджету України або місцевих
бюджетів.

4. Заснування товарної біржі здійснюється шляхом укладення
засновниками угоди, яка визначає порядок її створення, склад
засновників, їх обов'язки, розмір і строки сплати пайових,
вступних та періодичних внесків. Засновники сплачують пайовий
внесок.

5. Товарна біржа діє на підставі статуту, який затверджується
засновниками біржі.

6. Державна реєстрація товарної біржі провадиться відповідно
до вимог статті 58 цього Кодексу.

7. Товарна біржа не займається комерційним посередництвом і
не має на меті одержання прибутку.

8. Товарна біржа здійснює свою діяльність за принципами
рівноправності учасників біржових торгів, публічного проведення
біржових торгів, застосування вільних (ринкових) цін.

Стаття 280. Права та обов'язки товарної біржі

1. Товарна біржа має право:

встановлювати відповідно до законодавства власні обов'язкові
для всіх учасників торгів правила біржової торгівлі та біржового
арбітражу;

встановлювати вступні та періодичні внески для членів біржі,
розмір плати за послуги, що надаються біржею;

встановлювати і стягувати відповідно до статуту біржі плату
за реєстрацію угод на біржі, а також санкції за порушення статуту
біржі та біржових правил;

створювати підрозділи біржі та затверджувати положення про
них;

засновувати арбітражні комісії для вирішення спорів у
торговельних угодах;

розробляти з урахуванням державних стандартів власні
стандарти і типові контракти;

укладати угоди з іншими біржами, мати своїх представників на
біржах, у тому числі розташованих за межами України;

видавати біржові бюлетені, довідники та інші інформаційні і
рекламні видання;

вирішувати інші питання, передбачені законом.

2. Товарна біржа зобов'язана:

створювати умови для проведення біржової торгівлі;

регулювати біржові операції;

регулювати ціни на товари, що допускаються до обігу на біржі;

надавати членам і відвідувачам біржі організаційні,
інформаційні та інші послуги;

забезпечувати збір, обробку і розповсюдження інформації, що
стосується кон'юнктури ринку.

Стаття 281. Правила біржової торгівлі. Біржові торги

1. Правила біржової торгівлі розробляються відповідно до
законодавства і є основним документом, що регламентує порядок
здійснення біржових операцій, ведення біржової торгівлі та
розв'язання спорів з цих питань.

2. Правила біржової торгівлі затверджуються загальними
зборами членів товарної біржі або органом, ними уповноваженим.

3. Біржовими торгами є торги, що публічно і гласно
проводяться в торговельних залах біржі за участі членів біржі по
товарах, допущених до реалізації на біржі в порядку, встановленому
правилами біржової торгівлі.

4. Біржові операції дозволяється здійснювати тільки членам
біржі або брокерам - громадянам, зареєстрованим на біржі
відповідно до її статуту для виконання доручень членів біржі, яких
вони представляють, щодо здійснення біржових операцій.

Стаття 282. Припинення товарної біржі

1. Припинення товарної біржі відбувається за рішенням
загальних зборів членів біржі, а також за рішенням суду у
випадках, передбачених законом.

Параграф 5. Оренда майна та лізинг

Стаття 283. Оренда майна у сфері господарювання

1. За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає
другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у
користування майно для здійснення господарської діяльності.

2. У користуванняза договором оренди передається
індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення
(або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі
використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).

3. Об'єктом оренди можуть бути:

державні та комунальні підприємства або їх структурні
підрозділи як цілісні майнові комплекси, тобто господарські
об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт,
послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений
об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою
енергопостачання;

нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);

інше окреме індивідуально визначене майно
виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам
господарювання.

4. Оренда структурних підрозділів державних та комунальних
підприємств не повинна порушувати виробничо-господарську
цілісність, технологічну єдність даного підприємства.

5. Законом може бути встановлено перелік державних та
комунальних підприємств, цілісні майнові комплекси яких не можуть
бути об'єктом оренди.

6. До відносин оренди застосовуються відповідні положення
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) з урахуванням особливостей,
передбачених цим Кодексом.

Стаття 284. Умови договору оренди

1. Істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад
і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який
укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її
індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань;
відновлення орендованого майна та умови його повернення або
викупу.

2. Оцінка об'єкта оренди здійснюється за відновною вартістю.
Умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк дії
договору, а також у разі якщо після його укладення законодавством
встановлено правила, що погіршують становище орендаря.

3. Реорганізація орендодавця не є підставою для зміни умов
або розірвання договору оренди.

4. Строк договору оренди визначається за погодженням сторін.
У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну
умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення
строку дії договору він вважається продовженим на такий самий
строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Стаття 285. Основні права та обов'язки орендаря

1. Орендар має переважне право перед іншими суб'єктами
господарювання на продовження строку дії договору оренди.

2. Орендар може бути зобов'язаний використовувати об'єкт
оренди за цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої
діяльності підприємства, майно якого передано в оренду.

3. Орендар зобов'язаний берегти орендоване майно відповідно
до умов договору, запобігаючи його псуванню або пошкодженню, та
своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату.

4. Орендар відшкодовує орендодавцю вартість орендованого
майна у разі відчуження цього майна або його знищення чи псування
з вини орендаря.

Стаття 286. Орендна плата

1. Орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує
орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської
діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за
погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених
законодавством.

2. Орендар має право вимагати зменшення розміру орендної
плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, змінилися
передбачені договором умови господарювання або істотно погіршився
стан об'єкта оренди.

3. Орендна плата встановлюється у грошовій формі. Залежно від
специфіки виробничої діяльності орендаря орендна плата за згодою
сторін може встановлюватися в натуральній або грошово-натуральній
формі.

4. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

Стаття 287. Оренда державного та комунального майна

1. Орендодавцями щодо державного та комунального майна є:

1) Фонд державного майна України, його регіональні відділення
- щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних
підрозділів та нерухомого майна, яке є державною власністю, а
також іншого майна у випадках, передбачених законом;

2) органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки
Крим або місцевими радами управляти майном, - відповідно щодо
майна, яке належить Автономній Республіці Крим або є у комунальній
власності;

3) державні (комунальні) підприємства - щодо окремого
індивідуально визначеного майна, а з дозволу орендодавців,
зазначених у пункті 2 цієї статті, - також щодо цілісних майнових
комплексів, їх структурних підрозділів та нерухомого майна.

2. Організаційні та майнові відносини, пов'язані з передачею
в оренду цілісних майнових комплексів державного сектора
економіки, а також цілісних майнових комплексів, що є комунальною
власністю, регулюються законодавством відповідно до цього Кодексу.

3. Утворення орендного підприємства здійснюється відповідно
до статті 115 цього Кодексу. Статут суб'єкта господарювання,
утвореного на базі орендованого майна, не може суперечити умовам
договору оренди.

Стаття 288. Суборенда державного та комунального майна

1. Орендар має право передати окремі об'єкти оренди в
суборенду, якщо інше не передбачено законом або договором оренди.

2. Передача в суборенду цілісних майнових комплексів не
допускається.

Стаття 289. Викуп (приватизація) об'єкта оренди

1. Орендар має право на викуп об'єкта оренди, якщо таке право
передбачено договором оренди.

2. Умови викупу орендованого державного (комунального) майна
(цілісного майнового комплексу) визначаються відповідно до закону.

3. Орендар має право у будь-який час відмовитися від
здійснення передбаченого в договорі права на викуп об'єкта оренди.

4. Приватизація цілісних майнових комплексів, зданих в
оренду, здійснюється у випадках і порядку, передбачених законом.

Стаття 290. Оренда землі у сфері господарювання

1. Відносини, пов'язані з орендою землі як засобу
виробництва, регулюються Земельним кодексом України ( 2768-14 ) та
іншими законами.

2. Оренда земельної ділянки без договору, укладеного в
письмовій формі, посвідченого нотаріально та зареєстрованого в
установленому законом порядку, не допускається.

3. Розмір плати за користування земельною ділянкою, що є
державною або комунальною власністю, не може бути нижчим за
встановлений відповідно до закону. Випадки звільнення від плати за
користування земельною ділянкою або зменшення розміру плати
визначаються законом.

Стаття 291. Припинення договору оренди

1. Одностороння відмова від договору оренди не допускається.

2. Договір оренди припиняється у разі:

закінчення строку, на який його було укладено;

викупу (приватизації) об'єкта оренди;

ліквідації суб'єкта господарювання-орендаря;

загибелі (знищення) об'єкта оренди.

3. Договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На
вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково
розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України
( 435-15 ) для розірвання договору найму, в порядку, встановленому
статтею 188 цього Кодексу.

4. Правові наслідки припинення договору оренди визначаються
відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом
України ( 435-15 ).

Стаття 292. Лізинг у сфері господарювання

1. Лізинг - це господарська діяльність, спрямована на
інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в
наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у
виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на
визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається
ним у власність (господарське відання) за дорученням чи
погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника
(продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних
лізингових платежів.

2. Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій
лізинг може бути двох видів - фінансовий чи оперативний. За формою
здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо.

3. Об'єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно,
призначене для використання як основні фонди, не заборонене
законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про
передачу його в лізинг.

4. Майно, зазначене в частині першій цієї статті, яке є
державною (комунальною) власністю, може бути об'єктом лізингу
тільки за погодженням з органом, що здійснює управління цим
майном, відповідно до закону.

5. Не можуть бути об'єктами лізингу земельні ділянки, інші
природні об'єкти, а також цілісні майнові комплекси державних
(комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів.

6. Перехід права власності на об'єкт лізингу до іншої особи
не є підставою для розірвання договору лізингу.

7. Правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до
цього Кодексу та інших законів.

Параграф 6. Інші види господарсько-торговельної діяльності

Стаття 293. Міна (бартер) у сфері господарювання

1. За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується
передати другій стороні у власність, повне господарське відання чи
оперативне управління певний товар в обмін на інший товар.

2. Сторона договору вважається продавцем того товару, який
вона передає в обмін, і покупцем товару, який вона одержує взамін.

3. За погодженням сторін можлива грошова доплата за товар
більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості, якщо це
не суперечить законодавству.

4. Не може бути об'єктом міни (бартеру) майно, віднесене
законодавством до основних фондів, яке належить до державної або
комунальної власності, у разі якщо друга сторона договору міни
(бартеру) не є відповідно державним чи комунальним підприємством.
Законодавством можуть бути встановлені також інші особливості
здійснення бартерних (товарообмінних) операцій, пов'язаних з
придбанням і використанням окремих видів майна, а також здійснення
таких операцій в окремих галузях господарювання.

5. До договору міни (бартеру) застосовуються правила, що
регулюють договори купівлі-продажу, поставки, контрактації,
елементи яких містяться в договорі міни (бартеру), якщо це не
суперечить законодавству і відповідає суті відносин сторін.

Стаття 294. Зберігання у товарному складі

1. Товарним складом визнається організація, що здійснює
зберігання товарів та надає пов'язані із зберіганням послуги на
засадах підприємницької діяльності.

2. Товарний склад є складом загального користування у разі
якщо із закону, інших правових актів або виданого суб'єкту
господарювання дозволу (ліцензії) випливає, що він зобов'язаний
приймати на зберігання товари від будь-якого товароволодільця.

3. Зберігання у товарному складі здійснюється за договором
складського зберігання.

4. До регулювання відносин, що випливають із зберігання
товарів за договором складського зберігання, застосовуються
відповідні положення Цивільного кодексу України ( 435-15 ).

Глава 31
КОМЕРЦІЙНЕ ПОСЕРЕДНИЦТВО (АГЕНТСЬКІ ВІДНОСИНИ)
У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Стаття 295. Агентська діяльність

1. Комерційне посередництво (агентська діяльність) є
підприємницькою діяльністю, що полягає в наданні комерційним
агентом послуг суб'єктам господарювання при здійсненні ними
господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в
інтересах, під контролем і за рахунок суб'єкта, якого він
представляє.

2. Комерційним агентом може бути суб'єкт господарювання
(громадянин або юридична особа), який за повноваженням, основаним
на агентському договорі, здійснює комерційне посередництво.

3. Не є комерційними агентами підприємці, що діють хоча і в
чужих інтересах, але від власного імені.

4. Комерційний агент не може укладати угоди від імені того,
кого він представляє, стосовно себе особисто.

5. Законом можуть бути встановлені обмеження або заборона
здійснення комерційного посередництва в окремих галузях
господарювання.

Стаття 296. Підстави виникнення агентських відносин

1. Агентські відносини виникають у разі:

надання суб'єктом господарювання на підставі договору
повноважень комерційному агентові на вчинення відповідних дій;

схвалення суб'єктом господарювання, якого представляє
комерційний агент, угоди, укладеної в інтересах цього суб'єкта
агентом без повноваження на її укладення або з перевищенням
наданого йому повноваження.

Стаття 297. Предмет агентського договору

1. За агентським договором одна сторона (комерційний агент)
зобов'язується надати послуги другій стороні (суб'єкту, якого
представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню
(надання фактичних послуг) від імені цього суб'єкта і за його
рахунок.

2. Агентський договір повинен визначати сферу, характер і
порядок виконання комерційним агентом посередницьких послуг, права
та обов'язки сторін, умови і розмір винагороди комерційному
агентові, строк дії договору, санкції у разі порушення сторонами
умов договору, інші необхідні умови, визначені сторонами.

3. Договором повинна бути передбачена умова щодо території, в
межах якої комерційний агент здійснює діяльність, визначену угодою
сторін. У разі якщо територію дії агента в договорі не визначено,
вважається, що агент діє в межах території України.

4. Агентський договір укладається в письмовій формі. У
договорі має бути визначено форму підтвердження повноважень
(представництва) комерційного агента.

Стаття 298. Схвалення угоди, укладеної комерційним агентом
без повноваження на її укладення або з
перевищенням повноважень

1. Комерційний агент повідомляє суб'єкта, якого він
представляє, про кожний випадок його посередництва в укладенні
угод та про кожну укладену ним в інтересах цього суб'єкта угоду.

2. Угода, укладена від імені суб'єкта, якого представляє
комерційний агент, без повноваження на її укладення або з
перевищенням наданого йому повноваження, вважається схваленою цим
суб'єктом за умови, якщо він не відхилить перед третьою особою дії
комерційного агента. Наступне схвалення угоди суб'єктом, якого
представляє агент, робить угоду дійсною з дня її укладення.

Стаття 299. Немонопольні і монопольні агентські відносини

1. Суб'єкт, якого представляє комерційний агент, має право
довірити комерційне посередництво також іншим суб'єктам,
повідомивши про це агента, а агент має право здійснювати
комерційне посередництво також для інших суб'єктів господарювання,
якщо інтереси суб'єктів, яких представляє комерційний агент, не є
суперечливими у питаннях, для вирішення яких запрошений цей агент.

2. У разі монопольних агентських відносин комерційний агент,
що представляє суб'єкта господарювання, не має права здійснювати
комерційне посередництво для інших суб'єктів у межах, передбачених
агентським договором.

Стаття 300. Передача прав комерційного агента

1. Комерційний агент повинен особисто виконати дії, на які
він уповноважений суб'єктом, якого він представляє.

2. Якщо агентським договором не передбачено інше, комерційний
агент не може передавати на свій розсуд іншим особам прав, якими
він володіє в інтересах того, кого він представляє.

Стаття 301. Взаєморозрахунки в агентських відносинах

1. Відповідно до агентського договору комерційний агент
одержує агентську винагороду за посередницькі операції, що
здійснені ним в інтересах суб'єкта, якого він представляє, у
розмірі, передбаченому договором.

2. Агентська винагорода виплачується комерційному агенту
після оплати третьою особою за угодою, укладеною з його
посередництвом, якщо інше не передбачено договором сторін.

3. Сторони можуть передбачити в договорі, що комерційному
агенту сплачується додаткова винагорода у разі, якщо він бере на
себе зобов'язання гарантувати виконання угоди, укладеної ним в
інтересах суб'єкта, якого він представляє.

4. Суб'єкт, якого представляє комерційний агент, розраховує
винагороду, на яку має право комерційний агент, відповідно до
розмірів і строків, передбачених договором сторін.

5. Комерційний агент має право вимагати для розрахунку
бухгалтерський витяг щодо всіх угод, за які йому належить
агентська винагорода.

6. Умови виплати винагороди комерційному агенту за угоди,
укладені після закінчення договірних відносин, а також інші умови,
що стосуються розрахунків сторін, визначаються договором.

Стаття 302. Обов'язки щодо нерозголошення конфіденційної
інформації в агентських відносинах

1. Комерційний агент не має права передавати конфіденційну
інформацію, одержану від суб'єкта, якого він представляє, без
згоди цього суб'єкта, використовувати її у власних інтересах чи в
інтересах інших осіб всупереч інтересам суб'єкта, якого він
представляє, як при здійсненні комерційним агентом своєї
діяльності в інтересах зазначеного суб'єкта, так і після
припинення агентських відносин з ним.

2. Сторони агентського договору можуть укласти окрему угоду
про захист конфіденційної інформації суб'єкта, якого представляє
комерційний агент (договір про нерозголошення).

3. Комерційний агент несе відповідальність за розголошення
конфіденційної інформації відповідно до закону та договору.

Стаття 303. Відповідальність за порушення агентського
договору

1. Комерційний агент несе відповідальність у повному обсязі
за шкоду, заподіяну суб'єкту, якого він представляє, внаслідок
невиконання або неналежного виконання своїх обов'язків, якщо інше
не передбачено агентським договором.

2. Якщо інше не передбачено договором, комерційний агент не
гарантує суб'єкту, якого він представляє, виконання третіми
особами зобов'язань за угодами, укладеними за його посередництва.

3. У разі порушення агентського договору суб'єктом, якого
представляє комерційний агент, останній має право на одержання
винагороди у розмірах, передбачених агентським договором, а також
на відшкодування збитків, понесених ним внаслідок невиконання або
неналежного виконання договору другою стороною.

Стаття 304. Припинення агентського договору

1. Агентський договір припиняється за угодою сторін, а також
у разі: відкликання повноважень комерційного агента суб'єктом,
якого він представляє, або відмови комерційного агента від
подальшого здійснення комерційного посередництва за договором,
укладеним сторонами без визначення строку його дії; вибуття однієї
із сторін договору внаслідок її припинення або смерті; виникнення
інших обставин, що припиняють повноваження комерційного агента або
суб'єкта, якого він представляє.

2. У разі відкликання повноважень комерційного агента
суб'єкт, якого представляє комерційний агент, повинен сповістити
його про припинення договору не менш як за один місяць, якщо більш
тривалий строк не передбачений договором.

3. У разі усунення (закінчення) обставин, що призвели до
припинення повноважень комерційного агента, ці повноваження за
згодою сторін можуть бути поновлені.

Стаття 305. Законодавство про комерційне посередництво у
сфері господарювання

1. Відносини, що виникають при здійсненні комерційного
посередництва (агентської діяльності) у сфері господарювання,
регулюються цим Кодексом, іншими прийнятими відповідно до нього
нормативно-правовими актами, що визначають особливості
комерційного посередництва в окремих галузях господарювання.

2. У частині, не врегульованій нормативно-правовими актами,
зазначеними у цій статті, до агентських відносин можуть
застосовуватися відповідні положення Цивільного кодексу України
( 435-15 ), якими регулюються відносини доручення.

Глава 32
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ

Стаття 306. Перевезення вантажів як вид господарської
діяльності

1. Перевезенням вантажів у цьому Кодексі визнається
господарська діяльність, пов'язана з переміщенням продукції
виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання
залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними
шляхами, а також транспортування продукції трубопроводами.

2. Суб'єктами відносин перевезення вантажів є перевізники,
вантажовідправники та вантажоодержувачі.

3. Перевезення вантажів здійснюють вантажний залізничний
транспорт, автомобільний вантажний транспорт, морський вантажний
транспорт та вантажний внутрішній флот, авіаційний вантажний
транспорт, трубопровідний транспорт, космічний транспорт, інші
види транспорту.

4. Допоміжним видом діяльності, пов'язаним з перевезенням
вантажу, є транспортна експедиція.

5. Загальні умови перевезення вантажів, а також особливі
умови перевезення окремих видів вантажів (вибухових речовин,
зброї, отруйних, легкозаймистих, радіоактивних та інших
небезпечних речовин тощо) визначаються цим Кодексом і виданими
відповідно до нього транспортними кодексами, транспортними
статутами та іншими нормативно-правовими актами.

6. Відносини, пов'язані з перевезенням пасажирів та багажу,
регулюються Цивільним кодексом України ( 435-15 ) та іншими
нормативно-правовими актами.

Стаття 307. Договір перевезення вантажу

1. За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник)
зобов'язується доставити ввірений їй другою стороною
(вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений
законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на
одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник
зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

2. Договір перевезення вантажу укладається в письмовій формі.
Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням
перевізного документа (транспортної накладної, коносамента тощо)
відповідно до вимог законодавства. Перевізники зобов'язані
забезпечувати вантажовідправників бланками перевізних документів
згідно з правилами здійснення відповідних перевезень.

3. Вантажовідправник і перевізник у разі необхідності
здійснення систематичних впродовж певного строку перевезень
вантажів можуть укласти довгостроковий договір, за яким перевізник
зобов'язується у встановлені строки приймати, а вантажовідправник
- подавати до перевезення вантажі у погодженому сторонами обсязі.

4. Залежно від виду транспорту, яким передбачається
систематичне перевезення вантажів, укладаються такі довгострокові
договори: довгостроковий - на залізничному і морському транспорті,
навігаційний - на річковому транспорті (внутрішньому флоті),
спеціальний - на повітряному транспорті, річний - на
автомобільному транспорті. Порядок укладення довгострокових
договорів встановлюється відповідними транспортними кодексами,
транспортними статутами або правилами перевезень.

5. Умови перевезення вантажів окремими видами транспорту, а
також відповідальність суб'єктів господарювання за цими
перевезеннями визначаються транспортними кодексами, транспортними
статутами та іншими нормативно-правовими актами. Сторони можуть
передбачити в договорі також інші умови перевезення, що не
суперечать законодавству, та додаткову відповідальність за
неналежне виконання договірних зобов'язань.

Стаття 308. Приймання вантажу до перевезення

1. Вантаж до перевезення приймається перевізниками залежно
від виду транспорту та вантажу в місцях загального або
незагального користування.

2. Відповідальність перевізника за збереження вантажу виникає
з моменту прийняття вантажу до перевезення.

3. Вантажовідправник зобов'язаний підготувати вантаж до
перевезення з урахуванням необхідності забезпечення
транспортабельності та збереження його в процесі перевезення і має
право застрахувати вантаж у порядку, встановленому законодавством.

4. У разі якщо для здійснення перевезення вантажу
законодавством або договором передбачено спеціальні документи
(посвідчення), які підтверджують якість та інші властивості
вантажу, що перевозиться, вантажовідправник зобов'язаний передати
такі документи перевізникові разом з вантажем.

5. Про прийняття вантажу до перевезення перевізник видає
вантажовідправнику в пункті відправлення документ, оформлений
належним чином.

Стаття 309. Зміна умов перевезення

1. Вантажовідправник має право в порядку, встановленому
транспортними кодексами чи статутами, одержати назад зданий до
перевезення вантаж до його відправлення, замінити вказаного в
перевізному документі одержувача вантажу (до його видачі
адресату), розпорядитися вантажем у разі неприйняття його
одержувачем чи неможливості видачі вантажу одержувачу.

2. У разі переривання або припинення перевезення вантажів з
незалежних від перевізника обставин перевізник зобов'язаний
повідомити вантажовідправника і одержати від нього відповідне
розпорядження щодо вантажу.

Стаття 310. Одержання вантажу в пункті призначення

1. Перевізник зобов'язаний повідомити одержувача про прибуття
вантажу на його адресу.

2. Одержувач зобов'язаний прийняти вантаж, який прибув на
його адресу. Він має право відмовитися від прийняття пошкодженого
або зіпсованого вантажу, якщо буде встановлено, що внаслідок зміни
якості виключається можливість повного або часткового використання
його за первісним призначенням.

3. Відповідальність перевізника за збереження вантажу
припиняється з моменту його видачі одержувачу в пункті
призначення. Якщо одержувач не затребував вантаж, що прибув, в
установлений строк або відмовився його прийняти, перевізник має
право залишити вантаж у себе на зберігання за рахунок і на ризик
вантажовідправника, письмово повідомивши його про це.

4. Вантаж, не одержаний протягом місяця після повідомлення
перевізником одержувача, вважається невитребуваним і реалізується
в установленому законодавством порядку.

Стаття 311. Плата за перевезення вантажів

1. Плата за перевезення вантажів та виконання інших робіт,
пов'язаних з перевезенням, визначається за цінами, встановленими
відповідно до законодавства.

Стаття 312. Договір перевезення вантажу в прямому змішаному
сполученні

1. За договором перевезення вантажу в прямому змішаному
сполученні перевезення здійснюється від вантажовідправника до
вантажоодержувача двома або більше перевізниками різних видів
транспорту за єдиним перевізним документом.

2. До договорів перевезення вантажу у прямому змішаному
сполученні застосовуються правила статті 307 цього Кодексу, якщо
інше не передбачено транспортними кодексами чи статутами.

3. Відносини перевізників під час перевезення вантажу у
прямому змішаному сполученні та умови роботи перевалочних пунктів
регулюються вузловими угодами. Порядок укладення вузлових угод
встановлюється транспортними кодексами та статутами.

Стаття 313. Відповідальність перевізника за прострочення
доставки вантажу

1. Перевізник зобов'язаний доставити вантаж до пункту
призначення у строк, передбачений транспортними кодексами,
статутами чи правилами. Якщо строк доставки вантажів у зазначеному
порядку не встановлено, сторони мають право встановити цей строк у
договорі.

2. Перевізник звільняється від відповідальності за
прострочення в доставці вантажу, якщо прострочення сталося не з
його вини.

3. Розмір штрафів, що стягуються з перевізників за
прострочення в доставці вантажу, визначається відповідно до
закону.

4. Сплата штрафу за доставку вантажу з простроченням не
звільняє перевізника від відповідальності за втрату, нестачу або
пошкодження вантажу, що сталися внаслідок прострочення.

Стаття 314. Відповідальність перевізника за втрату, нестачу,
пошкодження вантажу

1. Перевізник несе відповідальність за втрату, нестачу та
пошкодження прийнятого до перевезення вантажу, якщо не доведе, що
втрата, нестача або пошкодження сталися не з його вини.

2. У транспортних кодексах чи статутах можуть бути
передбачені випадки, коли доведення вини перевізника у втраті,
нестачі або пошкодженні вантажу покладається на одержувача або
відправника.

3. За шкоду, заподіяну при перевезенні вантажу, перевізник
відповідає:

у разі втрати або нестачі вантажу - в розмірі вартості
вантажу, який втрачено або якого не вистачає;

у разі пошкодження вантажу - в розмірі суми, на яку
зменшилася його вартість;

у разі втрати вантажу, зданого до перевезення з оголошенням
його цінності, - у розмірі оголошеної цінності, якщо не буде
доведено, що вона є нижчою від дійсної вартості вантажу.

4. Якщо внаслідок пошкодження вантажу його якість змінилася
настільки, що він не може бути використаний за прямим
призначенням, одержувач вантажу має право від нього відмовитися і
вимагати відшкодування за його втрату.

5. У разі якщо вантаж, за втрату чи нестачу якого перевізник
сплатив відповідне відшкодування, буде згодом знайдено, одержувач
(відправник) має право вимагати видачі йому цього вантажу,
повернувши одержане за його втрату чи нестачу відшкодування.

Стаття 315. Порядок вирішення спорів щодо перевезень

1. До пред'явлення перевізникові позову, що випливає з
договору перевезення вантажу, можливим є пред'явлення йому
претензії. ( Частина перша статті 315 із змінами, внесеними згідно
із Законом N 2705-IV ( 2705-15 ) від 23.06.2005 )

2. Претензії можуть пред'являтися протягом шести місяців, а
претензії щодо сплати штрафів і премій - протягом сорока п'яти
днів.

3. Перевізник розглядає заявлену претензію і повідомляє
заявника про задоволення чи відхилення її протягом трьох місяців,
а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному
сполученні - протягом шести місяців. Претензії щодо сплати штрафу
або премії розглядаються протягом сорока п'яти днів. ( Частина
третя статті 315 в редакції Закону N 2705-IV ( 2705-15 ) від
23.06.2005 )

4. Якщо претензію відхилено або відповідь на неї не одержано
в строк, зазначений у частині третій цієї статті, заявник має
право звернутися до суду протягом шести місяців з дня одержання
відповіді або закінчення строку, встановленого для відповіді.

5. Для пред'явлення перевізником до вантажовідправників та
вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення,
встановлюється шестимісячний строк.

6. Щодо спорів, пов'язаних з міждержавними перевезеннями
вантажів, порядок пред'явлення позовів та строки позовної давності
встановлюються транспортними кодексами чи статутами або
міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано
Верховною Радою України.

Стаття 316. Договір транспортного експедирування

1. За договором транспортного експедирування одна сторона
(експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони
(клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором
послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

Договором транспортного експедирування може бути встановлений
обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом
і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, укладати від
свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу,
забезпечувати відправку і одержання вантажу, а також виконання
інших зобов'язань, пов'язаних із перевезенням.

Договором транспортного експедирування може бути передбачено
надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу
(перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та
вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта,
зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення,
одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання
митних формальностей тощо).

2. Плата за договором транспортного експедирування
здійснюється за цінами, що визначаються відповідно до глави 21
цього Кодексу.

Глава 33
КАПІТАЛЬНЕ БУДІВНИЦТВО

Стаття 317. Підрядні відносини у капітальному будівництві

1. Будівництво об'єктів виробничого та іншого призначення,
підготовка будівельних ділянок, роботи з обладнання будівель,
роботи з завершення будівництва, прикладні та експериментальні
дослідження і розробки тощо, які виконуються суб'єктами
господарювання для інших суб'єктів або на їх замовлення,
здійснюються на умовах підряду.

2. Для здійснення робіт, зазначених у частині першій цієї
статті, можуть укладатися договори підряду: на капітальне
будівництво (в тому числі субпідряду); на виконання проектних і
досліджувальних робіт; на виконання геологічних, геодезичних та
інших робіт, необхідних для капітального будівництва; інші
договори. Загальні умови договорів підряду визначаються відповідно
до положень Цивільного кодексу України ( 435-15 ) про договір
підряду, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

3. Господарські відносини у сфері матеріально-технічного
забезпечення капітального будівництва регулюються відповідними
договорами підряду, якщо інше не передбачено законодавством або
договором сторін. За згодою сторін будівельні поставки можуть
здійснюватися на основі договорів поставки.

Стаття 318. Договір підряду на капітальне будівництво

1. За договором підряду на капітальне будівництво одна
сторона (підрядник) зобов'язується своїми силами і засобами на
замовлення другої сторони (замовника) побудувати і здати
замовникові у встановлений строк визначений договором об'єкт
відповідно до проектно-кошторисної документації або виконати
зумовлені договором будівельні та інші роботи, а замовник
зобов'язується передати підряднику затверджену проектно-кошторисну
документацію, надати йому будівельний майданчик, прийняти
закінчені будівництвом об'єкти і оплатити їх.

2. Договір підряду відповідно до цієї статті укладається на
будівництво, розширення, реконструкцію та перепрофілювання
об'єктів; будівництво об'єктів з покладенням повністю або частково
на підрядника виконання робіт з проектування, поставки обладнання,
пусконалагоджувальних та інших робіт; виконання окремих комплексів
будівельних, монтажних, спеціальних, проектно-конструкторських та
інших робіт, пов'язаних з будівництвом об'єктів.

3. Забезпечення будівництва матеріалами, технологічним,
енергетичним, електротехнічним та іншим устаткуванням покладається
на підрядника, якщо інше не передбачено законодавством або
договором.

4. Зміст договору підряду на капітальне будівництво, що
укладається на підставі державного замовлення, має відповідати
цьому замовленню.

5. Договір підряду на капітальне будівництво повинен
передбачати: найменування сторін; місце і дату укладення; предмет
договору (найменування об'єкта, обсяги і види робіт, передбачених
проектом); строки початку і завершення будівництва, виконання
робіт; права і обов'язки сторін; вартість і порядок фінансування
будівництва об'єкта (робіт); порядок матеріально-технічного,
проектного та іншого забезпечення будівництва; режим контролю
якості робіт і матеріалів замовником; порядок прийняття об'єкта
(робіт); порядок розрахунків за виконані роботи, умови про дефекти
і гарантійні строки; страхування ризиків, фінансові гарантії;
відповідальність сторін (відшкодування збитків); урегулювання
спорів, підстави та умови зміни і розірвання договору.

Стаття 319. Генеральний підрядник і субпідрядник

1. Договір підряду на капітальне будівництво може укладати
замовник з одним підрядником або з двома і більше підрядниками.

2. Підрядник має право за згодою замовника залучати до
виконання договору як третіх осіб субпідрядників, на умовах
укладених з ними субпідрядних договорів, відповідаючи перед
замовником за результати їх роботи. У цьому випадку підрядник
виступає перед замовником як генеральний підрядник, а перед
субпідрядниками - як замовник.

3. Договір підряду на виконання робіт з монтажу устаткування
замовник може укладати з генеральним підрядником або з
постачальником устаткування. За згодою генерального підрядника
договори на виконання монтажних та інших спеціальних робіт можуть
укладатися замовником з відповідними спеціалізованими
підприємствами.

Стаття 320. Права замовника

1. Замовник має право, не втручаючись у господарську
діяльність підрядника, здійснювати контроль і технічний нагляд за
відповідністю обсягу, вартості і якості виконаних робіт проектам і
кошторисам. Він має право перевіряти хід і якість будівельних і
монтажних робіт, а також якість матеріалів, що використовуються.

2. У разі якщо підрядник не береться своєчасно за виконання
договору або виконує роботу настільки повільно, що закінчення її
до строку стає явно неможливим, замовник має право вимагати
розірвання договору та відшкодування збитків.

3. Підрядник має право не братися за роботу, а розпочату
роботу зупинити у разі порушення замовником своїх зобов'язань за
договором, внаслідок якого початок або продовження робіт
підрядником виявляються неможливими чи значно ускладненими.

4. Недоліки виконання робіт чи матеріалів, що
використовуються для робіт, допущені з вини підрядника або
субпідрядника, повинні бути усунені підрядником за свій рахунок.

Стаття 321. Розрахунки за договором підряду на капітальне
будівництво

1. У договорі підряду на капітальне будівництво сторони
визначають вартість робіт (ціну договору) або спосіб її
визначення.

2. Вартість робіт за договором підряду (компенсація витрат
підрядника та належна йому винагорода) може визначатися складанням
приблизного або твердого кошторису. Кошторис вважається твердим,
якщо договором не передбачено інше. Зміни до твердого кошторису
можуть бути внесені лише за погодженням сторін.

3. У разі виникнення потреби значно перевищити приблизний
кошторис підрядник зобов'язаний своєчасно попередити про це
замовника. Якщо підрядник не попередив замовника про перевищення
кошторису, він зобов'язаний виконати роботу, не вимагаючи
відшкодування понесених додаткових витрат.

4. Підрядник не має права вимагати збільшення твердого
кошторису, а замовник - його зменшення. У разі істотного зростання
після укладення договору вартості матеріалів та устаткування, які
мали бути надані підрядником, а також послуг, що надавалися йому
третіми особами, підрядник має право вимагати збільшення
встановленої вартості робіт, а у разі відмови замовника -
розірвання договору в установленому порядку.

5. Якщо договором не передбачено попередньої оплати виконаної
роботи або окремих її етапів, замовник зобов'язаний сплатити
підряднику зумовлену договором ціну після остаточної здачі об'єкта
будівництва, за умови, що робота виконана належним чином і в
погоджений строк або, за згодою замовника, - достроково.

6. Підрядник має право вимагати виплати йому авансу, якщо
така виплата та розмір авансу передбачені договором.

7. У разі необхідності консервації будівництва з незалежних
від сторін обставин замовник зобов'язаний оплатити підряднику
виконані до консервації роботи та відшкодувати йому пов'язані з
консервацією витрати.

Стаття 322. Відповідальність за порушення договору підряду на
капітальне будівництво

1. За невиконання або неналежне виконання зобов'язань за
договором підряду на капітальне будівництво винна сторона сплачує
штрафні санкції, а також відшкодовує другій стороні збитки
(зроблені другою стороною витрати, втрату або пошкодження її
майна, неодержані доходи) в сумі, не покритій штрафними санкціями,
якщо інший порядок не встановлено законом.

2. Недоліки, виявлені при прийнятті робіт (об'єкта),
підрядник зобов'язаний усунути за свій рахунок у строки, погоджені
з замовником. У разі порушення строків усунення недоліків
підрядник несе відповідальність, передбачену договором.

3. Позовна давність для вимог, що випливають з неналежної
якості робіт за договором підряду на капітальне будівництво,
визначається з дня прийняття роботи замовником і становить:

один рік - щодо недоліків некапітальних конструкцій, а у разі
якщо недоліки не могли бути виявлені за звичайного способу
прийняття роботи, - два роки;

три роки - щодо недоліків капітальних конструкцій, а у разі
якщо недоліки не могли бути виявлені за звичайного способу
прийняття роботи, - десять років;

тридцять років - щодо відшкодування збитків, завданих
замовникові протиправними діями підрядника, які призвели до
руйнувань чи аварій.

4. У разі якщо договором підряду або законодавством
передбачено надання гарантії якості роботи і недоліки виявлено в
межах гарантійного строку, перебіг строку позовної давності
починається з дня виявлення недоліків.

Стаття 323. Умови укладання та виконання договорів підряду в
капітальному будівництві

1. Договори підряду (субпідряду) на капітальне будівництво
укладаються і виконуються на загальних умовах укладання та
виконання договорів підряду в капітальному будівництві,
затверджених Кабінетом Міністрів України, відповідно до закону.

2. Договори підряду на капітальне будівництво за участі
іноземних суб'єктів господарювання укладаються і виконуються в
порядку, передбаченому цим Кодексом, міждержавними угодами, а
також особливими умовами укладання та виконання договорів підряду
в капітальному будівництві, затвердженими в порядку, встановленому
Кабінетом Міністрів України.

Стаття 324. Договір підряду на проведення проектних і
досліджувальних робіт

1. За договором підряду на проведення проектних і
досліджувальних робіт підрядник зобов'язується розробити за
завданням замовника проектну документацію або виконати обумовлені
договором проектні роботи, а також виконати досліджувальні роботи,
а замовник зобов'язується прийняти і оплатити їх.

2. До відносин, що виникають у процесі виконання проектних та
досліджувальних робіт, можуть застосовуватися положення статті 318
цього Кодексу.

3. Підрядник несе відповідальність за недоліки проекту, в
тому числі виявлені в процесі його реалізації та експлуатації
побудованого за даним проектом об'єкта.

4. У разі виявлення недоліків проекту підрядник зобов'язаний
безоплатно переробити проект, а також відшкодувати замовнику
збитки, спричинені недоліками проекту.

5. Позов про відшкодування замовнику збитків, спричинених
недоліками проекту, може бути заявлено протягом десяти років, а
якщо збитки замовнику завдано протиправними діями підрядника, які
призвели до руйнувань, аварій, обрушень, - протягом тридцяти років
з дня прийняття побудованого об'єкта.

Глава 34
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Стаття 325. Інноваційна діяльність

1. Інноваційною діяльністю у сфері господарювання є
діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на
основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових
науково-технічних програм з тривалими строками окупності витрат і
впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та
інші сфери суспільного життя.

Стаття 326. Інвестування інноваційної діяльності

1. Інвестиціями у сфері господарювання визнаються
довгострокові вкладення різних видів майна, інтелектуальних
цінностей та майнових прав в об'єкти господарської діяльності з
метою одержання доходу (прибутку) або досягнення іншого
соціального ефекту.

2. Формами інвестування інноваційної діяльності є:

державне (комунальне) інвестування, що здійснюється органами
державної влади або органами місцевого самоврядування за рахунок
бюджетних коштів та інших коштів відповідно до закону;

комерційне інвестування, що здійснюється суб'єктами
господарювання за рахунок власних або позичкових коштів з метою
розвитку бази підприємництва;

соціальне інвестування, що здійснюється в об'єкти соціальної
сфери та інших невиробничих сфер;

іноземне інвестування, що здійснюється іноземними юридичними
особами або іноземцями, а також іншими державами;

спільне інвестування, що здійснюється суб'єктами України
разом з іноземними юридичними особами чи іноземцями.

3. Загальні умови реалізації інвестицій в Україні
визначаються законом.

Стаття 327. Види інноваційної діяльності

1. Інноваційна діяльність передбачає інвестування наукових
досліджень і розробок, спрямованих на здійснення якісних змін у
стані продуктивних сил і прогресивних міжгалузевих структурних
зрушень, розробки і впровадження нових видів продукції і
технологій.

2. Інноваційна діяльність здійснюється за такими напрямами:

проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на
створення об'єктів інтелектуальної власності, науково-технічної
продукції;

розробка, освоєння, випуск і розповсюдження принципово нових
видів техніки і технології;

розробка і впровадження нових ресурсозберігаючих технологій,
призначених для поліпшення соціального і екологічного становища;

технічне переозброєння, реконструкція, розширення,
будівництво нових підприємств, що здійснюються вперше як
промислове освоєння виробництва нової продукції або впровадження
нової технології.

3. Інвестування відтворення основних фондів і приросту
матеріально-виробничих запасів здійснюється як капітальні
вкладення.

Стаття 328. Державне регулювання інноваційної діяльності

1. Держава регулює інноваційну діяльність шляхом:

визначення інноваційної діяльності як необхідної складової
інвестиційної та структурно-галузевої політики; формування і
забезпечення реалізації інноваційних програм та цільових проектів;

створення економічних, правових та організаційних умов для
забезпечення державного регулювання інноваційної діяльності;

створення та сприяння розвиткові інфраструктури інноваційної
діяльності.

2. Держава здійснює контроль за інноваційною діяльністю
суб'єктів господарювання та інших учасників господарських
відносин, її відповідністю вимогам законодавства і державним
інноваційним програмам. Законом можуть бути передбачені галузі або
об'єкти інноваційної діяльності, в яких обмежується чи
забороняється використання іноземних інвестицій.

Стаття 329. Державні гарантії інноваційної діяльності

1. Держава гарантує суб'єктам інноваційної діяльності:

підтримку інноваційних програм і проектів, спрямованих на
реалізацію економічної та соціальної політики держави;

підтримку створення та розвитку суб'єктів інфраструктури
інноваційної діяльності;

охорону та захист прав інтелектуальної власності, захист від
недобросовісної конкуренції у сфері інноваційної діяльності;

вільний доступ до інформації про пріоритети державної
економічної та соціальної політики, про інноваційні потреби та
результати науково-технічної діяльності, крім випадків,
передбачених законом;

підтримку щодо підготовки, перепідготовки та підвищення
кваліфікації кадрів у сфері здійснення інноваційної діяльності.

Стаття 330. Державна експертиза інноваційних проектів

1. Інноваційні проекти, що інвестуються за рахунок Державного
бюджету України або місцевих бюджетів, а також проекти,
замовниками яких є органи державної влади чи органи місцевого
самоврядування, підлягають обов'язковій державній експертизі
відповідно до законодавства. Інноваційні проекти, що інвестуються
за рахунок інших джерел, підлягають обов'язковій державній
експертизі з питань додержання екологічних, містобудівних та
санітарно-гігієнічних вимог.

2. У разі необхідності експертиза окремих інноваційних
проектів, що мають важливе народногосподарське значення, може
здійснюватися за рішенням Кабінету Міністрів України.

Стаття 331. Договір на створення і передачу науково-технічної
продукції

1. За договором на створення і передачу науково-технічної
продукції одна сторона (виконавець) зобов'язується виконати
зумовлені завданням другої сторони (замовника) науково-дослідні та
дослідно-конструкторські роботи (далі - НДДКР), а замовник
зобов'язується прийняти виконані роботи (продукцію) і оплатити їх.

2. Предметом договору на передачу науково-технічної продукції
може бути модифікована науково-технічна продукція.

3. Науково-технічною продукцією є завершені науково-дослідні,
проектні, конструкторські, технологічні роботи та послуги,
створення дослідних зразків або партій виробів, необхідних для
проведення НДДКР згідно з вимогами, погодженими із замовниками, що
виконуються чи надаються суб'єктами господарювання
(науково-дослідними, конструкторськими, проектно-конструкторськими
і технологічними установами, організаціями, а також
науково-дослідними і конструкторськими підрозділами підприємств,
установ і організацій тощо).

4. Договір може укладатися на виконання усього комплексу
робіт від дослідження до впровадження у виробництво
науково-технічної продукції, а також на її подальше технічне
супроводження (обслуговування).

5. У разі якщо науково-технічна продукція є результатом
ініціативних робіт, договір укладається на її передачу, включаючи
надання послуг на її впровадження та освоєння.

6. Договори на створення і передачу науково-технічної
продукції для пріоритетних державних потреб та за участі іноземних
суб'єктів господарювання укладаються і виконуються в порядку,
встановленому Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.
{ Частина шоста статті 331 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 3205-IV ( 3205-15 ) від 15.12.2005 }

Стаття 332. Законодавство про інноваційну діяльність

1. Відносини, що виникають у процесі здійснення інноваційної
діяльності, регулюються цим Кодексом та іншими законодавчими
актами. До вказаних відносин у частині, не врегульованій цим
Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу
України ( 435-15 ).

Глава 35
ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Параграф 1. Фінанси і банківська діяльність

Стаття 333. Фінансова діяльність суб'єктів господарювання

1. Фінанси суб'єктів господарювання є самостійною ланкою
національної фінансово-кредитної системи з індивідуальним
кругообігом коштів, що забезпечує покриття витрат виробництва
продукції (робіт, послуг) і одержання прибутку.

2. Фінансова діяльність суб'єктів господарювання включає
грошове та інше фінансове посередництво, страхування, а також
допоміжну діяльність у сфері фінансів і страхування.

3. Фінансовим посередництвом є діяльність, пов'язана з
отриманням та перерозподілом фінансових коштів, крім випадків,
передбачених законодавством. Фінансове посередництво здійснюється
установами банків та іншими фінансово-кредитними організаціями.

4. Страхуванням у сфері господарювання є діяльність,
спрямована на покриття довготермінових та короткотермінових
ризиків суб'єктів господарювання з використанням заощаджень через
кредитно-фінансову систему або без такого використання.

5. Допоміжною діяльністю у сфері фінансів та страхування є
недержавне управління фінансовими ринками, біржові операції з
фондовими цінностями, інші види діяльності (посередництво у
кредитуванні, фінансові консультації, діяльність, пов'язана з
іноземною валютою, страхуванням вантажів, оцінювання страхового
ризику та збитків, інші види допоміжної діяльності).

Стаття 334. Правовий статус банків

1. Банківська система України складається з Національного
банку України та інших банків (державних і недержавних), що
створені і діють на території України відповідно до закону.

2. Банки - це фінансові установи, функціями яких є залучення
у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення
зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний
ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та
юридичних осіб.

3. Банки є юридичними особами. Банки можуть функціонувати як
універсальні або як спеціалізовані - ощадні, інвестиційні,
іпотечні, розрахункові (клірингові).

4. Посадовим особам органів державної влади та органів
місцевого самоврядування забороняється участь в органах управління
банків, якщо інше не передбачено законом.

5. Банки не відповідають за зобов'язаннями держави, а держава
не відповідає за зобов'язаннями банків, крім випадків,
передбачених законом, та випадків, коли держава відповідно до
закону бере на себе таку відповідальність.

6. Банки у своїй діяльності керуються цим Кодексом, законом
про банки і банківську діяльність ( 2121-14 ), іншими
законодавчими актами.

7. Суб'єкт господарювання не має права у своїй назві
використовувати слово "банк" без реєстрації цього суб'єкта як
банку в Національному банку України, крім випадків, передбачених
законом.

Стаття 335. Національний банк України. Рада Національного
банку України

1. Національний банк України - центральний банк держави,
основною функцією якого є забезпечення стабільності грошової
одиниці України - гривні.

2. Правовий статус Національного банку України визначається
законом про Національний банк України ( 679-14 ).

3. Розробку основних засад грошово-кредитної політики та
контроль за її виконанням здійснює Рада Національного банку
України. Правовий статус Ради Національного банку України
визначається законом.

Стаття 336. Організаційно-правові форми банків

1. Банки створюються у формі відкритого акціонерного
товариства або кооперативного банку.
{ Частина перша статті 336 в редакції Закону N 133-V ( 133-16 )
від 14.09.2006 }

2. Учасниками банку можуть бути юридичні особи та громадяни,
резиденти і нерезиденти, а також держава в особі Кабінету
Міністрів України або уповноважених ним органів. Учасниками банку
не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь,
об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації.

3. Забороняється використовувати для формування статутного
фондубанку бюджетні кошти, якщо такі кошти мають інше цільове
призначення, кошти, одержані в кредит та під заставу, а також
збільшувати статутний фонд банку для покриття збитків.

4. Банки мають право створювати банківські об'єднання, види
яких визначаються законом, а також бути учасниками
промислово-фінансових груп. Банк може бути учасником лише одного
банківського об'єднання.

5. Умови та порядок створення, державної реєстрації,
ліцензування діяльності та реорганізації банків, вимоги щодо
статуту, формування статутного та інших фондів, а також здійснення
функцій банків встановлюються законом про банки і банківську
діяльність ( 2121-14 ). Законодавство про господарські товариства
та про кооперацію поширюється на банки в частині, що не суперечить
цьому Кодексу та зазначеному закону.

Стаття 337. Державні банки

1. Державним є банк, створений за рішенням Кабінету Міністрів
України на основі державної власності.

2. Статут державного банку затверджується постановою Кабінету
Міністрів України.

3. Найменування державного банку повинно містити слово
"державний".

4. Держава здійснює повноваження власника щодо акцій (паїв),
які належать їй у статутному фонді державного банку, через органи
управління державного банку.

5. У разі прийняття рішення про часткове або повне відчуження
державою належних їй акцій (паїв) державного банку цей банк
втрачає статус державного.

Стаття 338. Кооперативні банки

1. Кооперативний банк - це банк, створений суб'єктами
господарювання, а також іншими особами за принципом
територіальності на засадах добровільного членства та об'єднання
пайових внесків для спільної грошово-кредитної діяльності.
Відповідно до закону можуть створюватися місцеві та центральний
кооперативні банки.

2. Статутний фонд кооперативного банку поділяється на паї.

3. Кожний учасник кооперативного банку незалежно від його
участі (паю) у статутному фонді банку має право одного голосу.

Стаття 339. Банківські операції

1. Фінансове посередництво здійснюється банками у формі
банківських операцій. Основними видами банківських операцій є
депозитні, розрахункові, кредитні, факторингові та лізингові
операції.

2. Перелік банківських операцій визначається законом про
банки і банківську діяльність ( 2121-14 ).

3. Банківські операції провадяться в порядку, встановленому
Національним банком України.

Стаття 340. Депозитні операції банків

1. Депозитні операції банків полягають у залученні коштів у
вклади та розміщення ощадних (депозитних) сертифікатів.

2. Депозити утворюються за рахунок коштів у готівковій або у
безготівковій формі, у гривнях або в іноземній валюті, що
розміщені юридичними особами чи громадянами (клієнтами) на їх
рахунках у банку на договірних засадах на певний строк зберігання
або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику
відповідно до законодавства та умов договору. Договір банківського
вкладу (депозиту) укладається у письмовій формі.

Стаття 341. Розрахункові операції банків

1. Розрахункові операції банків спрямовані на забезпечення
взаємних розрахунків між учасниками господарських відносин, а
також інших розрахунків у фінансовій сфері.

2. Для здійснення розрахунків суб'єкти господарювання
зберігають грошові кошти в установах банків на відповідних
рахунках.

3. Безготівкові розрахунки можуть здійснюватися у формі
платіжних доручень, платіжних вимог, вимог-доручень, векселів,
чеків, банківських платіжних карток та інших дебетових і
кредитових платіжних інструментів, що застосовуються у міжнародній
банківській практиці.

4. При безготівкових розрахунках усі платежі провадяться
через установи банків шляхом перерахування належних сум з рахунку
платника на рахунок одержувача або шляхом заліку взаємних
зобов'язань і грошових претензій. Платежі здійснюються у межах
наявних коштів на рахунку платника. У разі потреби банк може
надати платникові кредит для здійснення розрахунків.

5. Установи банків забезпечують розрахунки відповідно до
законодавства та вимог клієнта, на умовах договору на розрахункове
обслуговування. Договір повинен містити реквізити сторін, умови
відкриття і закриття рахунків, види послуг, що надаються банком,
обов'язки сторін та відповідальність за їх невиконання, а також
умови припинення договору.

Стаття 342. Банківські рахунки

1. Рахунки юридичної особи, що є клієнтом банку,
відкриваються в установах банків за місцем її реєстрації чи в
будь-якому банку на території України за згодою сторін. Порядок
відкриття рахунків в установах банків за межами України
встановлюється законом.

2. Суб'єктам господарювання, які мають самостійний баланс,
рахунки відкриваються для розрахунків за продукцію, виконані
роботи, надані послуги, для виплати заробітної плати, сплати
податків, зборів (обов'язкових платежів), а також інших
розрахунків, пов'язаних з фінансовим забезпеченням їх діяльності.

3. Суб'єкт підприємництва має право відкривати рахунки для
зберігання грошових коштів, здійснення всіх видів операцій у
будь-яких банках України та інших держав за своїм вибором і за
згодою цих банків у порядку, встановленому Національним банком
України.

4. Юридичні особи та громадяни-підприємці відкривають рахунки
для зберігання грошових коштів і здійснення всіх видів банківських
операцій у будь-яких банках України за своїм вибором і за згодою
цих банків у порядку, встановленому Національним банком України.
( Частина четверта статті 342 із змінами, внесеними згідно із
Законом N 2424-IV ( 2424-15 ) від 04.02.2005 )

5. Суб'єктам господарювання, яким виділяються кошти для
цільового використання з Державного бюджету України або місцевих
бюджетів, відкриваються рахунки відповідно до закону.

6. Порядок відкриття рахунків в установах банків, форми
розрахунків та порядок їх здійснення визначаються законом про
банки і банківську діяльність ( 2121-14 ), іншими законами, а
також нормативно-правовими актами Національного банку України.

Стаття 343. Відповідальність за порушення строків розрахунків

1. Платники і одержувачі коштів здійснюють контроль за
своєчасним проведенням розрахунків та розглядають претензії, що
виникли, без участі установ банку.

2. Платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих
коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за
згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки
Національного банку України, що діяла у період, за який
сплачується пеня.

3. У разі затримки зарахування грошових надходжень на рахунок
клієнта банки сплачують на користь одержувачів грошових коштів
пеню у розмірі, що передбачається угодою про проведення
касово-розрахункових операцій, а за відсутності угоди про розмір
пені - в розмірі, встановленому законом.

4. Платник зобов'язаний самостійно нараховувати пеню на
прострочену суму платежу і давати банку доручення про її
перерахування з наявних на рахунку платника коштів.

Стаття 344. Міжнародні розрахункові операції

1. Міжнародні розрахункові операції провадяться за грошовими
вимогами і зобов'язаннями, що виникають при здійсненні
зовнішньоекономічної діяльності між державами, суб'єктами
господарювання, іншими юридичними особами та громадянами, які
перебувають на території різних країн.

2. Суб'єктами міжнародних розрахунків є експортери, імпортери
і банки, які вступають у відносини, пов'язані з рухом
товаророзпорядчих документів та операційним оформленням платежів.

3. Міжнародні розрахунки регулюються нормами міжнародного
права, банківськими звичаями і правилами, умовами
зовнішньоекономічних контрактів, валютним законодавством країн -
учасниць розрахунків.

4. Загальні умови розрахункових відносин з іноземними
державами визначаються міжнародними договорами. Порядок
розрахунків і ведення банківських рахунків встановлюється
договорами, що укладаються уповноваженими на це банками.

5. Міжнародні розрахунки здійснюються через установи банків,
між якими є кореспондентські відносини (банки, що мають
домовленість про проведення платежів та розрахунків за взаємним
дорученням).

6. Для здійснення міжнародних розрахунків використовуються
комерційні документи: коносамент, накладна, рахунок-фактура,
страхові документи (страховий поліс, сертифікат), документ про
право власності та інші комерційні документи. Фінансовими
документами, що використовуються для здійснення міжнародних
розрахунків, є простий вексель, переказний вексель, боргова
розписка, чек та інші документи, що використовуються для одержання
платежу.

Стаття 345. Кредитні операції банків

1. Кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого
імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів
юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються
банківські операції, визначені як такі законом про банки і
банківську діяльність ( 2121-14 ).

2. Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного
договору, що укладається між кредитором і позичальником у
письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і
строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види
забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок
плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо
видачі та погашення кредиту.

Стаття 346. Кредитування суб'єктів господарювання

1. Для одержання банківського кредиту позичальник надає
банкові такі документи:

клопотання (заяву), в якому зазначаються характер кредитної
угоди, мета використання кредиту, сума позички і строк
користування нею;

техніко-економічне обґрунтування кредитного заходу та
розрахунок економічного ефекту від його реалізації;

інші необхідні документи.

2. Для зниження ступеня ризику банк надає кредит
позичальникові за наявності гарантії платоспроможного суб'єкта
господарювання чи поручительства іншого банку, під заставу
належного позичальникові майна, під інші гарантії, прийняті у
банківській практиці. З цією метою банк має право попередньо
вивчити стан господарської діяльності позичальника, його
платоспроможність та спрогнозувати ризик непогашення кредиту.

3. Кредити надаються банком під відсоток, ставка якого, як
правило, не може бути нижчою від відсоткової ставки за кредитами,
які бере сам банк, і відсоткової ставки, що виплачується ним по
депозитах. Надання безвідсоткових кредитів забороняється, крім
випадків, передбачених законом.

Стаття 347. Форми та види банківського кредиту

1. У сфері господарювання можуть використовуватися
банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний та інші форми
кредиту.

2. Кредити, які надаються банками, розрізняються за:

строками користування (короткострокові - до одного року,
середньострокові - до трьох років, довгострокові - понад три
роки);

способом забезпечення;

ступенем ризику;

методами надання;

строками погашення;

іншими умовами надання, користування або погашення.

Стаття 348. Контроль банку за використанням кредиту

1. Банк здійснює контроль за виконанням умов кредитного
договору, цільовим використанням, своєчасним і повним погашенням
позички в порядку, встановленому законодавством.

2. У разі якщо позичальник не виконує своїх зобов'язань,
передбачених кредитним договором, банк має право зупинити подальшу
видачу кредиту відповідно до договору.

Стаття 349. Кредитні ресурси

1. Банки здійснюють кредитні операції в межах кредитних
ресурсів, які вони утворюють у процесі своєї діяльності. Вони
можуть позичати один в одного на договірних засадах ресурси,
залучати та розміщувати кошти у формі депозитів, вкладів і
здійснювати взаємні операції, передбачені їх статутами.

2. У разі недостатності коштів для здійснення кредитних
операцій і виконання взятих на себе зобов'язань банки можуть
одержувати позички у Національного банку України. Кредитні ресурси
Національного банку України становлять кошти статутного та інших
фондів, інші кошти, що використовуються як кредитні ресурси
відповідно до закону.

3. Загальні умови використання кредитних ресурсів
визначаються цим Кодексом та іншими законами.

Стаття 350. Факторингові послуги банків

1. Придбання банком права вимоги у грошовій формі з поставки
товарів або надання послуг з прийняттям ризику виконання такої
вимоги та прийом платежів (факторинг) є банківською операцією, що
здійснюється на комісійних засадах на договірній основі.

2. За договором факторингу банк бере на себе зобов'язання
передати за плату кошти в розпорядження клієнта, а клієнт бере на
себе зобов'язання відступити банкові грошову вимогу до третьої
особи, що випливає з відносин клієнта з цією третьою особою.

3. Факторингові операції банків можуть супроводжуватися
наданням клієнтам додаткових консультаційних та інформаційних
послуг.

4. Договір факторингу є дійсним незалежно від угоди між
клієнтом та його боржником про заборону або обмеження передавання
грошової вимоги.

5. Загальні умови та порядок здійснення факторингових
операцій визначаються Цивільним кодексом України ( 435-15 ), цим
Кодексом, законом про банки і банківську діяльність ( 2121-14 ),
іншими законами, а також нормативно-правовими актами Національного
банку України.

Стаття 351. Лізингові операції банків

1. Банки мають право придбавати за власні кошти засоби
виробництва для передачі їх у лізинг з дотриманням вимог,
встановлених у статті 292 цього Кодексу.

2. Загальні умови та порядок здійснення лізингових операцій
визначаються законом про банки і банківську діяльність
( 2121-14 ), іншими законодавчими актами, а також
нормативно-правовими актами Національного банку України.

Параграф 2. Страхування

Стаття 352. Страхування у сфері господарювання

1. Страхування - це діяльність спеціально уповноважених
державних організацій та суб'єктів господарювання (страховиків),
пов'язана з наданням страхових послуг юридичним особам або
громадянам (страхувальникам) щодо захисту їх майнових інтересів у
разі настання визначених законом чи договором страхування подій
(страхових випадків), за рахунок грошових фондів, які формуються
шляхом сплати страхувальниками страхових платежів.

2. Страхування може здійснюватися на основі договору між
страхувальником і страховиком (добровільне страхування) або на
основі закону (обов'язкове страхування).

3. Суб'єкти господарювання з метою страхового захисту їх
майнових інтересів можуть створювати товариства взаємного
страхування в порядку і на умовах, визначених законодавством.

Стаття 353. Суб'єкти страхової діяльності у сфері
господарювання

1. Суб'єкти господарювання - страховики здійснюють страхову
діяльність за умови одержання ліцензії на право проведення певного
виду страхування. Страховик має право займатися лише тими видами
страхування, які визначені в ліцензії.

2. Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути
лише страхування, перестраховування та фінансова діяльність,
пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та
управлінням ними. Допускається здійснення вказаних видів
діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків за
договорами про спільну діяльність.

3. Страхувальниками у цьому Кодексі визначаються учасники
господарських відносин, які уклали договори страхування із
страховиками або є страхувальниками відповідно до закону.

Стаття 354. Договір страхування

1. За договором страхування страховик зобов'язується у разі
настання страхового випадку здійснити страхову виплату
страхувальнику або іншій особі, визначеній страхувальником у
договорі страхування, а страхувальник зобов'язується сплачувати
страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови
договору.

2. Орган державної влади, уповноважений здійснювати нагляд за
страховою діяльністю, має право відповідно до закону встановлювати
додаткові вимоги до договорів страхування.

3. При укладенні договору страхування страховик має право
вимагати у страхувальника довідку про його фінансовий стан,
підтверджену аудитором (аудиторською організацією).

4. Укладення договору страхування може посвідчуватися
страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору
страхування.

Стаття 355. Законодавство про страхування у сфері
господарювання

1. Об'єкти страхування, види обов'язкового страхування, а
також загальні умови здійснення страхування, вимоги до договорів
страхування та порядок здійснення державного нагляду за страховою
діяльністю визначаються Цивільним кодексом України ( 435-15 ), цим
Кодексом, законом про страхування ( 85/96-ВР ), іншими
законодавчими актами.

Параграф 3. Посередництво у здійсненні операцій
з цінними паперами. Фондова біржа

Стаття 356. Посередництво, пов'язане з випуском та обігом
цінних паперів

1. Посередницькою діяльністю у сфері випуску та обігу цінних
паперів є підприємницька діяльність суб'єктів господарювання (далі
- торговці цінними паперами), для яких операції з цінними паперами
становлять виключний вид їх діяльності або яким така діяльність
дозволена законом.

{ Частина другу статті 356 виключено на підставі Закону
N 3480-IV ( 3480-15 ) від 23.02.2006 }

3. Законом можуть передбачатися також інші види
посередницької діяльності з цінними паперами (діяльність з
управління цінними паперами тощо).

Стаття 357. Ліцензування посередницької діяльності у сфері
випуску та обігу цінних паперів

1. Здійснення посередницької діяльності у сфері випуску та
обігу цінних паперів допускається на основі ліцензії, що видається
в порядку, встановленому законодавством.

2. Суб'єкти виключної посередницької діяльності у сфері
випуску та обігу цінних паперів можуть здійснювати окремі види
діяльності, пов'язані з обігом цінних паперів (надання
консультацій власникам цінних паперів тощо).

Стаття 358. Умови, за яких не допускається здійснення
посередницької діяльності у сфері випуску
та обігу цінних паперів

1. Ліцензію на здійснення будь-якого виду посередницької
діяльності у сфері випуску та обігу цінних паперів не може
одержати торговець цінними паперами, який безпосередньо або
побічно володіє майном іншого торговця цінними паперами, вартість
якого перевищує розмір, встановлений законом.

2. Торговець цінними паперами, який має ліцензію на
здійснення будь-якого виду посередницької діяльності у сфері
випуску та обігу цінних паперів, не може безпосередньо або побічно
володіти майном іншого торговця цінними паперами, вартість якого
перевищує розмір, встановлений законом.

3. Торговець цінними паперами не може здійснювати торгівлю:

цінними паперами власного випуску;

акціями того емітента, у якого він безпосередньо або побічно
володіє майном у розмірі понад п'ять відсотків статутного фонду.

Стаття 359. Укладання угод щодо цінних паперів

1. У разі прийняття доручення на купівлю або продаж цінних
паперів торговець цінними паперами зобов'язаний надавати особі, за
дорученням і за рахунок якої він діє, інформацію про курс цінних
паперів.

2. Торговець цінними паперами зобов'язаний надавати фондовій
біржі інформацію щодо всіх укладених ним угод з цінними паперами в
строки і порядку, що визначені правилами фондової біржі.

3. Спеціальні вимоги до укладення угод щодо цінних паперів
встановлюються законом.

4. Особливості ведення бухгалтерського обліку, операцій з
цінними паперами визначаються відповідно до закону.

Стаття 360. Фондова біржа

1. Для забезпечення функціонування ринку цінних паперів
утворюється фондова біржа. Порядок утворення та провадження
діяльності фондової біржі визначається законом.
{ Частина перша статті 360 в редакції Закону N 3480-IV ( 3480-15 )
від 23.02.2006 }

2. Фондова біржа створюється засновниками - торговцями
цінними паперами в порядку, встановленому законом.

3. Діяльність фондової біржі спрямовується виключно на
організацію укладання угод купівлі-продажу цінних паперів та їх
похідних. Фондова біржа не може здійснювати операції з цінними
паперами від власного імені та за дорученням клієнтів, а також
виконувати функції депозитарію.

4. Фондова біржа набуває статусу юридичної особи з дня її
державної реєстрації відповідно до закону.

Стаття 361. Особливі умови припинення діяльності фондової
біржі

1. Діяльність фондової біржі припиняється за умови, якщо
кількість її членів протягом встановленого законом строку
залишається меншою, ніж мінімальна кількість, визначена законом.

2. Діяльність фондової біржі припиняється в порядку,
встановленому для припинення діяльності господарських товариств,
якщо інше не передбачено законом.

Параграф 4. Аудит

Стаття 362. Аудиторська діяльність

1. Аудиторською діяльністю визнається діяльність громадян та
організацій, предметом якої є здійснення аудиту, організаційне і
методичне забезпечення аудиту та надання інших аудиторських
послуг.

2. Аудиторська діяльність регулюється цим Кодексом, законом
про аудиторську діяльність ( 3125-12 ) та іншими прийнятими
відповідно до них нормативно-правовими актами.

Стаття 363. Аудит та державний фінансовий аудит

1. Аудит - це перевірка публічної бухгалтерської звітності,
обліку, первинних документів та іншої інформації щодо
фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з
метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти
і відповідності законодавству та встановленим нормативам.

2. Аудит здійснюється незалежними особами (аудиторами),
аудиторськими організаціями, які уповноважені суб'єктами
господарювання на його проведення.

3. Державний фінансовий аудит є різновидом державного
фінансового контролю і полягає у перевірці та аналізі фактичного
стану справ щодо законного та ефективного використання державних
чи комунальних коштів і майна, інших активів держави, правильності
ведення бухгалтерського обліку і достовірності фінансової
звітності, функціонування системи внутрішнього контролю.

4. Державний фінансовий аудит здійснюється Рахунковою палатою
та органами державної контрольно-ревізійної служби відповідно до
законів.

5. Аудит та державний фінансовий аудит можуть проводитися за
ініціативою суб'єктів господарювання, а також у випадках,
передбачених законом (обов'язковий аудит).
( Стаття 363 в редакції Закону N 3202-IV ( 3202-15 ) від
15.12.2005 )

Стаття 364. Аудитор і аудиторська організація

1. Аудитором може бути фізична особа, яка має сертифікат, що
визначає її кваліфікаційну придатність на заняття аудиторською
діяльністю на території України. ( Частина перша статті 364 в
редакції Закону N 2738-IV ( 2738-15 ) від 06.07.2005 )

2. Аудитор має право об'єднатися з іншими аудиторами у спілку
з дотриманням вимог законодавства.

3. Аудиторською організацією є господарська організація,

створена відповідно до вимог закону.

4. Умови та порядок здійснення аудиторської діяльності, права
та обов'язки аудиторів та аудиторських організацій визначаються
законом, іншими нормативно-правовими актами.

Стаття 365. Аудиторська палата України

1. Аудиторська палата України - самоврядний орган, що
здійснює сертифікацію суб'єктів, які мають намір займатися
аудиторською діяльністю, затверджує програми підготовки аудиторів,
норми і стандарти аудиту, веде облік аудиторських організацій та
аудиторів.

2. Правовий статус та порядок діяльності Аудиторської палати
України визначаються законом про аудиторську діяльність
( 3125-12 ) та іншими прийнятими відповідно до нього
нормативно-правовими актами.

Глава 36
ВИКОРИСТАННЯ У ПІДПРИЄМНИЦЬКІЙ
ДІЯЛЬНОСТІ ПРАВ ІНШИХ СУБ'ЄКТІВ
ГОСПОДАРЮВАННЯ (КОМЕРЦІЙНА КОНЦЕСІЯ)

Стаття 366. Договір комерційної концесії

1. За договором комерційної концесії одна сторона
(правоволоділець) зобов'язується надати другій стороні
(користувачеві) на строк або без визначення строку право
використання в підприємницькій діяльності користувача комплексу
прав, належних правоволодільцеві, а користувач зобов'язується
дотримуватися умов використання наданих йому прав та сплатити
правоволодільцеві обумовлену договором винагороду.

2. Договір комерційної концесії передбачає використання
комплексу наданих користувачеві прав, ділової репутації і
комерційного досвіду правоволодільця в певному обсязі, із
зазначенням або без зазначення території використання щодо певної
сфери підприємницької діяльності.

Стаття 367. Форма і реєстрація договору комерційної концесії

1. Договір комерційної концесії повинен бути укладений у
письмовій формі у вигляді єдиного документа. Недодержання цієї
вимоги тягне за собою недійсність договору.

2. Договір комерційної концесії підлягає державній реєстрації
органом, який здійснив реєстрацію суб'єкта господарювання, що
виступає за договором як правоволоділець. Якщо правоволоділець
зареєстрований як суб'єкт господарювання не в Україні, реєстрація
договору комерційної концесії здійснюється органом, який
зареєстрував суб'єкта господарювання, що є користувачем.

3. У відносинах з третіми особами сторони договору
комерційної концесії мають право посилатися на договір лише з дня
його державної реєстрації. Відсутність реєстрації договору
позбавляє сторони права в разі спору посилатися на цей договір.

4. Інші вимоги щодо укладання договору комерційної концесії
встановлюються законом.

Стаття 368. Комерційна субконцесія

1. Договором комерційної концесії може бути передбачено право
користувача дозволяти іншим особам користування наданим йому
комплексом прав або часткою цього комплексу прав на умовах
комерційної субконцесії, погоджених ним із правоволодільцем або
визначених у договорі комерційної концесії.

2. Якщо договір комерційної концесії визнано недійсним,
недійсні також укладені на його основі договори комерційної
субконцесії.

Стаття 369. Винагорода за договором комерційної концесії

1. Винагорода за договором комерційної концесії може
виплачуватися користувачем правоволодільцеві у формі разових або
періодичних платежів або в іншій формі, передбаченій договором.

Стаття 370. Обов'язки правоволодільця

1. Правоволоділець зобов'язаний:

передати користувачеві технічну та комерційну документацію і
надати іншу інформацію, необхідну користувачеві для здійснення
прав, наданих йому за договором комерційної концесії, а також
проінструктувати користувача і його працівників з питань,
пов'язаних із здійсненням цих прав;

видати користувачеві передбачені договором ліцензії
(дозволи), забезпечивши їх оформлення у встановленому
законодавством порядку.

2. Якщо договором комерційної концесії не передбачено інше,
правоволоділець зобов'язаний:

забезпечити реєстрацію договору комерційної концесії;

надавати користувачеві постійне технічне та консультативне
сприяння, включаючи сприяння у навчанні та підвищенні кваліфікації
працівників;

контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляються
(виконуються або надаються) користувачем на підставі договору
комерційної концесії.

Стаття 371. Обов'язки користувача

1. З урахуванням характеру та особливостей діяльності, що
здійснюється користувачем за договором комерційної концесії,
користувач зобов'язаний:

використовувати при здійсненні передбаченої договором
діяльності торговельну марку та інші позначення правоволодільця
визначеним у договорі способом;

забезпечити відповідність якості товарів, що виробляються ним
на основі договору, виконаних робіт, послуг, що надаються, якості
таких самих товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються
або надаються) безпосередньо правоволодільцем;

дотримуватися інструкцій і вказівок правоволодільця,
спрямованих на забезпечення відповідності характеру, способів та
умов використання комплексу наданих прав використанню цих прав
правоволодільцем;

надавати покупцям (замовникам) додаткові послуги, на які вони
могли б розраховувати, купуючи (замовляючи) товар (роботу,
послуги) безпосередньо у правоволодільця;

інформувати покупців (замовників) найбільш очевидним для них
способом про використання ним торговельної марки та інших
позначень правоволодільця за договором комерційної концесії;

не розголошувати секрети виробництва правоволодільця та іншу
одержану від нього конфіденційну інформацію;

сплатити правоволодільцеві обумовлену договором винагороду.

Стаття 372. Обмеження прав сторін за договором комерційної
концесії

1. Договором комерційної концесії можуть бути передбачені
обмеження прав сторін за цим договором, зокрема:

обов'язок правоволодільця не надавати іншим особам аналогічні
комплекси прав для їх використання на закріпленій за користувачем
території або утримуватися від власної аналогічної діяльності на
цій території;

обов'язок користувача не допускати його конкуренції з
правоволодільцем на території, на яку поширюється чинність
договору комерційної концесії стосовно підприємницької діяльності,
що здійснюється користувачем з використанням належних
правоволодільцеві прав;

відмова користувача від одержання за договором комерційної
концесії аналогічних прав у конкурентів (потенційних конкурентів)
правоволодільця;

обов'язок користувача погоджувати з правоволодільцем місце
розташування виробничих приміщень, що мають використовуватися при
здійсненні наданих за договором прав, а також їх внутрішнє і
зовнішнє оформлення.

2. Обмежувальні умови можуть бути визнані недійсними, якщо ці
умови суперечать законодавству.

Стаття 373. Відповідальність правоволодільця за вимогами, що
заявляються до користувача

1. Правоволоділець несе субсидіарну відповідальність за
вимогами, що заявляються до користувача комерційної концесії у
разі невідповідності якості товарів (робіт, послуг), які
продаються (виконуються, надаються) користувачем.

2. За вимогами, що заявляються до користувача як виробника
продукції (товарів) правоволодільця, останній відповідає солідарно
з користувачем.

Стаття 374. Зміна та розірвання договору комерційної концесії

1. Договір комерційної концесії може бути змінений відповідно
до положень, встановлених статтею 188 цього Кодексу.

2. У відносинах з третіми особами сторони договору
комерційної концесії мають право посилатися на зміни договору лише
з дня державної реєстрації цієї зміни відповідно до статті 367
цього Кодексу, якщо не доведуть, що третя особа знала або повинна
була знати про зміну договору раніше.

3. Кожна із сторін договору комерційної концесії, укладеного
без зазначеного строку, має право у будь-який час відмовитися від
договору, повідомивши про це другу сторону за шість місяців, якщо
договором не передбачений більш тривалий строк.

4. Дострокове розірвання договору комерційної концесії,
укладеного на визначений строк, а також розірвання договору,
укладеного без визначення строку, підлягають державній реєстрації
відповідно до статті 367 цього Кодексу.

5. При оголошенні правоволодільця або користувача
неплатоспроможним (банкрутом) договір комерційної концесії
припиняється.

Стаття 375. Наслідки зміни торговельної марки чи іншого
позначення правоволодільця

1. У разі зміни торговельної марки чи іншого позначення
правоволодільця, права на використання яких входять у комплекс
прав за договором комерційної концесії, цей договір зберігає
чинність щодо нових позначень правоволодільця, якщо користувач не
вимагає розірвання договору.

2. У разі продовження чинності договору комерційної концесії
користувач має право вимагати відповідного зменшення належної
правоволодільцеві винагороди.

3. Якщо в період дії договору комерційної концесії
припинилося право, користування яким надано за цим договором,
договір продовжує свою чинність, крім положень, що стосуються
права, яке припинилося, а користувач, якщо інше не передбачено
договором, має право вимагати відповідного зменшення належної
правоволодільцеві винагороди.

Стаття 376. Правове регулювання комерційної концесії

1. Відносини, пов'язані з використанням у підприємницькій
діяльності прав інших суб'єктів господарювання, регулюються цим
Кодексом та іншими законами.

Розділ VII
ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Глава 37
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 377. Поняття зовнішньоекономічної діяльності

1. Зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання є
господарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує
перетинання митного кордону України майном, зазначеним у частині
першій статті 139 цього Кодексу, та/або робочою силою.

2. Зовнішньоекономічна діяльність провадиться на принципах
свободи її суб'єктів добровільно вступати у зовнішньоекономічні
відносини, здійснювати їх у будь-яких формах, не заборонених
законом, та рівності перед законом усіх суб'єктів
зовнішньоекономічної діяльності.

3. Загальні умови та порядок здійснення зовнішньоекономічної
діяльності суб'єктами господарювання визначаються цим Кодексом,
законом про зовнішньоекономічну діяльність ( 959-12 ) та іншими
нормативно-правовими актами.

Стаття 378. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності

1. Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності є:

суб'єкти господарювання, зазначені в пунктах 1, 2 частини
другої статті 55 цього Кодексу.

( Абзац третій частини першої статті 378 виключено на
підставі Закону N 2424-IV ( 2424-15 ) від 04.02.2005 )

2. У зовнішньоекономічній діяльності можуть брати участь
також зовнішньоекономічні організації, що мають статус юридичної
особи, утворені в Україні відповідно до закону органами державної
влади або органами місцевого самоврядування.

3. Держава гарантує однаковий захист усіх суб'єктів
зовнішньоекономічної діяльності.

Стаття 379. Види зовнішньоекономічної діяльності та
зовнішньоекономічні операції

1. Усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право
на здійснення будь-яких видів зовнішньоекономічної діяльності і
зовнішньоекономічних операцій, якщо інше не встановлено законом.

2. Види зовнішньоекономічної діяльності, перелік
зовнішньоекономічних операцій, що здійснюються на території
України, умови та порядок їх здійснення суб'єктами
зовнішньоекономічної діяльності, а також перелік товарів (робіт,
послуг), заборонених для експорту та імпорту, визначаються
законом.

Стаття 380. Державне регулювання зовнішньоекономічної
діяльності

1. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності
спрямовується на захист економічних інтересів України, прав і
законних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності,
створення рівних умов для розвитку усіх видів підприємництва у
сфері зовнішньоекономічних відносин та використання суб'єктами
зовнішньоекономічної діяльності доходів та інвестицій, заохочення
конкуренції і обмеження монополізму суб'єктів господарювання у
сфері зовнішньоекономічної діяльності.

2. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування не
мають права втручатися в оперативну діяльність суб'єктів
зовнішньоекономічної діяльності, крім випадків, передбачених
законом.

3. Перелік та повноваження органів державної влади, що
здійснюють регулювання зовнішньоекономічної діяльності, а також
форми її державного регулювання та контролю визначаються цим
Кодексом, законом про зовнішньоекономічну діяльність ( 959-12 ),
іншими законами.

Стаття 381. Ліцензування і квотування зовнішньоекономічних
операцій

1. Кабінет Міністрів України може встановлювати перелік
товарів (робіт, послуг), експорт та імпорт яких здійснюються
суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності лише за наявності
ліцензії.

2. Порядок ліцензування експортно-імпортних операцій та види
ліцензій визначаються законом.

3. Режим квотування зовнішньоекономічних операцій
запроваджується у випадках, передбачених законом, чинними
міжнародними договорами України, та здійснюється шляхом обмеження
загальної кількості та/або сумарної митної вартості товарів, яка
може бути ввезена (вивезена) за певний період. Порядок квотування
зазначених операцій та види квот визначаються законом.

4. Інформація щодо введення режиму ліцензування або
квотування публікується в офіційних виданнях у порядку,
встановленому законом.

Стаття 382. Зовнішньоекономічні договори (контракти)

1. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право
укладати будь-які зовнішньоекономічні договори (контракти), крім
тих, укладення яких заборонено законодавством України.

2. Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається в
письмовій формі, якщо інше не встановлено законом або чинним
міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано
Верховною Радою України.

3. Форма зовнішньоекономічного договору (контракту)
визначається правом місця його укладення. Місце укладення договору
(контракту) визначається відповідно до законів України.

4. Форма зовнішньоекономічних договорів (контрактів) щодо
земельних ділянок, будівель та іншого нерухомого майна,
розташованого на території України, визначається законами України.

5. Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного договору
(контракту) визначаються правом місця його укладення, якщо сторони
не погодили інше. Порядок визначення права, яке має
застосовуватися до договору (контракту) у разі недосягнення згоди
сторін стосовно вказаного порядку, встановлюється законом про
зовнішньоекономічну діяльність ( 959-12 ).

6. Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнаний
недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам
законів України або чинним міжнародним договорам, згоду на
обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

7. Законом може бути встановлений особливий порядок
укладення, виконання і розірвання окремих видів
зовнішньоекономічних договорів (контрактів).

Стаття 383. Державна реєстрація зовнішньоекономічних
договорів (контрактів)

1. Кабінет Міністрів України з метою забезпечення
відповідності зовнішньоекономічних договорів (контрактів)
законодавству України може запроваджувати їх державну реєстрацію.

2. Види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), що
підлягають державній реєстрації, а також порядок її здійснення
визначаються законом про зовнішньоекономічну діяльність ( 959-12 )
та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до
нього.

3. Виконання зобов'язань, що випливають із
зовнішньоекономічних договорів (контрактів), не зареєстрованих в
установленому законом порядку, тягне застосування до суб'єктів
господарювання, які порушили цю вимогу,
адміністративно-господарських санкцій, передбачених законом.

Стаття 384. Митне регулювання при здійсненні
зовнішньоекономічної діяльності

1. Держава здійснює митне регулювання зовнішньоекономічної
діяльності.

2. Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності
здійснюється відповідно до Митного кодексу України ( 92-15 ),
закону про зовнішньоекономічну діяльність ( 959-12 ), інших
законів, Єдиного митного тарифу ( 2097-12 ) та чинних міжнародних
договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою
України.

3. Митний контроль на території спеціальних (вільних)
економічних зон регулюється окремими законами та чинними
міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано
Верховною Радою України, що встановлюють спеціальний правовий
режим зазначених зон відповідно до розділу VIII цього Кодексу.

Стаття 385. Принципи оподаткування при здійсненні
зовнішньоекономічної діяльності

1. Оподаткування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності
має здійснюватися за такими принципами:

встановлення рівня оподаткування виходячи з необхідності
досягнення та підтримання самоокупності суб'єктів
зовнішньоекономічної діяльності та забезпечення бездефіцитності
платіжного балансу України;

гарантування стабільності видів і розміру податків,
встановлення податків і зборів (обов'язкових платежів), а також
статусу іноземних валют на території України виключно законом;

рівності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності при
встановленні ставок податків;

заохочення експорту продукції вітчизняного виробництва.

2. Податкові пільги надаються виключно відповідно до закону,
як правило, суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності, які
стабільно експортують наукову, наукоємну продукцію, експорт яких
перевищує імпорт за фінансовий рік і обсяг експорту яких становить
не менше п'яти відсотків від обсягу реалізованих за фінансовий рік
товарів.

3. Ставки податків встановлюються та скасовуються відповідно
до законів про оподаткування.

Стаття 386. Валютні рахунки суб'єктів зовнішньоекономічної
діяльності

1. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право
відкривати будь-які не заборонені законом валютні рахунки в
банківських установах, розташованих на території інших держав.

2. Порядок відкриття валютних рахунків у банківських
установах на території інших держав регулюється законодавством
відповідної держави. У разі відкриття валютного рахунку в
банківській установі за межами України суб'єкт
зовнішньоекономічної діяльності зобов'язаний повідомити про це
Національний банк України не пізніш як у триденний строк.
Порушення цієї вимоги тягне адміністративно-господарську
відповідальність у порядку, встановленому законом.

3. Відкриття валютного рахунку в установі банку за межами
України суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності, у статутному
фонді якого є частка державного майна, здійснюється за погодженням
з Фондом державного майна України.

4. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності зобов'язані
надавати відомості про використання своїх валютних рахунків
податковим органам у порядку, встановленому законодавством.

5. Порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті
суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності встановлюється законом.

Стаття 387. Валютна виручка від зовнішньоекономічної
діяльності

1. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності після сплати
передбачених законом податків та зборів (обов'язкових платежів)
самостійно розпоряджаються валютною виручкою від проведених ними
операцій, крім випадків, визначених законом відповідно до цього
Кодексу.

2. Законом може бути запроваджено режим обов'язкового
розподілу виручки від зовнішньоекономічних операцій в іноземній
валюті між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та
уповноваженими державними валютними фондами, а також порядок і
розміри відрахувань іноземної валюти. Інформація про запровадження
вказаного режиму має бути опублікована в офіційному друкованому
органі Кабінету Міністрів України не пізніш як за два місяці до
запровадження цього режиму.

Стаття 388. Одержання суб'єктами зовнішньоекономічної
діяльності кредитів в іноземних фінансових
установах

1. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності можуть одержувати
в іноземних фінансових установах валютні кредити на договірній
основі. При цьому умови кредитного договору не можуть суперечити
законодавству України.

2. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності, у статутному
фонді яких є частка державного майна, можуть укладати кредитні
договори з іноземними фінансовими установами лише за згодою Фонду
державного майна України.

3. Види майна, що не може бути предметом застави у разі
одержання валютного кредиту в іноземній фінансовій установі,
визначаються законом.

Стаття 389. Захист державою прав та законних інтересів
суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності

1. Держава здійснює захист прав та законних інтересів
суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України згідно
з нормами міжнародного права. Такий захист здійснюється через
дипломатичні та консульські установи, державні торговельні
представництва, які представляють інтереси України, а також в
інший спосіб, визначений законом.

2. Держава вживає необхідних заходів у відповідь на
дискримінаційні та/або недружні дії з боку інших держав, митних
союзів або економічних угруповань, які обмежують права та законні
інтереси суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України.

3. Законом може бути передбачено спеціальні заходи щодо
захисту національного товаровиробника від демпінгового імпорту та
спеціальні заходи щодо імпорту, який завдає або може завдати
істотної шкоди національним товаровиробникам, а також визначено
перелік видів товарів і послуг, експорт, імпорт та транзит яких
через територію України забороняється.

4. У випадках недобросовісної конкуренції до суб'єктів
зовнішньоекономічної діяльності або їх іноземних контрагентів
застосовуються санкції відповідно до закону про
зовнішньоекономічну діяльність ( 959-12 ) та інших законів.

Глава 38
ІНОЗЕМНІ ІНВЕСТИЦІЇ

Стаття 390. Іноземні інвестори

1. Іноземними інвесторами визнаються такі суб'єкти, що
здійснюють інвестиційну діяльність на території України:

юридичні особи, утворені за законодавством іншим, ніж
законодавство України;

іноземці та особи без громадянства, які не мають постійного
місця проживання на території України;

міжнародні урядові та неурядові організації;

інші держави;

інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, визначені
законом.

Стаття 391. Види іноземних інвестицій

1. Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції на
території України у вигляді іноземної валюти, що визнається
конвертованою Національним банком України, будь-якого рухомого і
нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав; інших
цінностей (майна), які відповідно до закону визнаються іноземними
інвестиціями.

2. Заборона або обмеження будь-яких видів іноземних
інвестицій може здійснюватися виключно законом.

Стаття 392. Форми здійснення іноземних інвестицій

1. Іноземні інвестори мають право здійснювати всі види
інвестицій, зазначені у статті 391 цього Кодексу, в таких формах:

участь у господарських організаціях, що створюються разом з
вітчизняними юридичними особами чи громадянами, або придбання
частки в діючих господарських організаціях;

створення іноземних підприємств на території України, філій
або інших структурних підрозділів іноземних юридичних осіб або
придбання у власність діючих підприємств;

придбання безпосередньо нерухомого або рухомого майна, що не
заборонено законами України, або придбання акцій чи інших цінних
паперів;

придбання самостійно або за участі громадян чи вітчизняних
юридичних осіб прав користування землею та використання природних
ресурсів на території України;

господарська діяльність на основі угод про розподіл
продукції;

придбання інших майнових прав;

в інших формах, не заборонених законом.

2. Заборона або обмеження будь-яких форм здійснення іноземних
інвестицій може провадитися лише законом.

3. Відносини, що виникають у зв'язку з придбанням іноземним
інвестором майнових прав на землю та інші природні ресурси в
Україні, регулюються відповідно земельним та іншим законодавством
України.

Стаття 393. Оцінка іноземних інвестицій

1. Оцінка іноземних інвестицій, включаючи внески до
статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями,
здійснюється в іноземній конвертованій валюті та у гривнях, за
згодою сторін, на основі цін міжнародних ринків або ринку України.
При цьому перерахунок сум в іноземній валюті у гривні провадиться
за курсом, встановленим Національним банком України.

Стаття 394. Правовий режим іноземних інвестицій

1. На території України щодо іноземних інвестицій
встановлюється національний режим інвестиційної діяльності, за
винятками, передбаченими цим Кодексом, іншими законами і чинними
міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано
Верховною Радою України.

2. Відносини щодо оподаткування іноземних інвесторів та
підприємств з іноземними інвестиціями регулюються податковим
законодавством України.

3. У державних програмах залучення іноземних інвестицій в
пріоритетні галузі економіки та соціальну сферу може бути
передбачено встановлення додаткових пільг для суб'єктів
господарювання, що здійснюють діяльність у цих сферах.

4. Законом може бути обмежено або заборонено діяльність
іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями в
окремих галузях народного господарства або в межах окремих
територій України виходячи з інтересів національної безпеки
України.

Стаття 395. Державна реєстрація іноземних інвестицій

1. Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється
Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською
та Севастопольською міськими державними адміністраціями протягом
трьох робочих днів після фактичного їх внесення у порядку, що
встановлюється Кабінетом Міністрів України.

2. Відмова у державній реєстрації іноземних інвестицій
можлива лише у разі порушення законодавства України про іноземне
інвестування. Відмову у державній реєстрації іноземних інвестицій
може бути оскаржено у судовому порядку.

3. Незареєстровані іноземні інвестиції не дають права на
одержання пільг та гарантій, передбачених цим Кодексом та іншими
законами для іноземних інвесторів і підприємств з іноземними
інвестиціями.

Стаття 396. Діяльність суб'єктів господарювання з іноземними
інвестиціями в Україні

1. На території України можуть створюватися і діяти суб'єкти
господарювання з іноземними інвестиціями, які здійснюють свою
діяльність у формах підприємства з іноземними інвестиціями (стаття
116 цього Кодексу), іноземного підприємства (стаття 117 цього
Кодексу), інших формах, не заборонених законом.
( Частина перша статті 396 із змінами, внесеними згідно із
Законом N 2424-IV ( 2424-15 ) від 04.02.2005 )

2. Порядок утворення підприємств з іноземними інвестиціями та
іноземних підприємств регулюється цим Кодексом, іншими законами,
прийнятими відповідно до нього. Особливості створення банківських,
страхових та інших фінансових установ за участі іноземного
інвестора визначаються відповідними законами.

Стаття 397. Гарантії здійснення іноземних інвестицій

1. З метою забезпечення стабільності правового режиму
іноземного інвестування встановлюються такі гарантії для іноземних
інвесторів:

застосування державних гарантій захисту іноземних інвестицій
у разі зміни законодавства про іноземні інвестиції;

гарантії щодо примусового вилучення, а також від незаконних
дій органів влади та їх посадових осіб;

компенсація і відшкодування збитків іноземним інвесторам;

гарантії у разі припинення інвестиційної діяльності;

гарантії переказу прибутків та використання доходів від
іноземних інвестицій;

інші гарантії здійснення інвестиційної діяльності.

2. У разі зміни законодавства про режим іноземного
інвестування на вимогу іноземного інвестора у випадках і в
порядку, визначених законом, застосовуються державні гарантії, які
визначаються законодавством, що діяло на момент вкладення
інвестицій.

3. Іноземні інвестиції в Україні не підлягають
націоналізації.

4. Органи державної влади та їх посадові особи не мають права
реквізувати іноземні інвестиції, крім випадків здійснення
рятувальних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій,
епізоотій. Зазначена реквізиція може бути здійснена лише на
підставі рішення органів, уповноважених на це Кабінетом Міністрів
України, і в порядку, встановленому законом.

5. Іноземні інвестори мають право вимагати відшкодування
збитків, завданих їм незаконними діями чи бездіяльністю органів
державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових
осіб. Збитки іноземних інвесторів повинні бути відшкодовані за
поточними ринковими цінами або на основі обґрунтованих оцінок,
підтверджених незалежним аудитором (аудиторською організацією).

6. Компенсація, яка виплачується іноземному інвестору в
порядку відшкодування збитків, повинна бути адекватною, ефективною
та визначеною на момент виконання рішення про відшкодування
збитків. Сума компенсації за цим рішенням має бути негайно
виплачена у валюті, в якій були здійснені інвестиції, чи в іншій
прийнятній для іноземного інвестора валюті відповідно до валютного
законодавства. Законом може бути передбачено нарахування відсотків
на суму компенсації.

7. Компенсація збитків іноземним інвесторам здійснюється в
порядку, встановленому законом.

Стаття 398. Гарантії переказу та використання доходів від
іноземних інвестицій

1. Іноземним інвесторам після сплати ними податків, зборів
(обов'язкових платежів) гарантується безперешкодний негайний
переказ за кордон їхніх доходів, прибутків та інших коштів в
іноземній валюті, одержаних на законних підставах від здійснення
інвестицій.

2. Порядок переказу за кордон зазначених коштів
встановлюється Національним банком України. Доход іноземного
інвестора або інші кошти, одержані в Україні у гривнях або
іноземній валюті від здійснення інвестицій, можуть реінвестуватися
в Україні в порядку, встановленому законодавством.

Стаття 399. Гарантії іноземним інвесторам у разі припинення
інвестиційної діяльності

1. У разі припинення інвестиційної діяльності на території
України іноземний інвестор має право на повернення своїх
інвестицій не пізніше шести місяців після припинення цієї
діяльності, а також доходів за цими інвестиціями у грошовій або
товарній формі, якщо інше не встановлено законом або угодою
сторін.

Стаття 400. Законодавство про іноземні інвестиції

1. Відносини, пов'язані з іноземними інвестиціями в Україні,
регулюються цим Кодексом, законом про режим іноземного
інвестування ( 93/96-ВР ), іншими законодавчими актами та чинними
міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано
Верховною Радою України. У разі якщо міжнародним договором
встановлено інші правила, ніж ті, що передбачено законодавством
України про іноземні інвестиції, застосовуються правила
міжнародного договору.

Розділ VIII
СПЕЦІАЛЬНІ РЕЖИМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Глава 39
СПЕЦІАЛЬНІ (ВІЛЬНІ) ЕКОНОМІЧНІ ЗОНИ

Стаття 401. Визначення спеціальної (вільної) економічної зони

1. Спеціальною (вільною) економічною зоною вважається частина
території України, на якій встановлено спеціальний правовий режим
господарської діяльності, особливий порядок застосування та дії
законодавства України. На території спеціальної (вільної)
економічної зони можуть запроваджуватися пільгові митні,
податкові, валютно-фінансові та інші умови підприємництва
вітчизняних та іноземних інвесторів.

2. Спеціальні (вільні) економічні зони створюються з метою
залучення інвестицій та ефективного їх використання, активізації
спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності з
метою збільшення експорту товарів, поставок на внутрішній ринок
високоякісної продукції і послуг, впровадження нових технологій,
розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних,
матеріальних і трудових ресурсів, прискорення
соціально-економічного розвитку України.

Стаття 402. Територія і статус спеціальної (вільної)
економічної зони

1. Територія і статус спеціальної (вільної) економічної зони,
в тому числі строк, на який вона створюється, визначаються окремим
законом для кожної спеціальної (вільної) економічної зони.

Стаття 403. Типи спеціальних (вільних) економічних зон

1. На території України можуть створюватися спеціальні
(вільні) економічні зони різних функціональних типів: вільні митні
зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади,
технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони,
туристично-рекреаційні, страхові, банківські тощо. Окремі
економічні зони можуть поєднувати в собі функції, властиві різним
типам спеціальних (вільних) економічних зон, зазначених у цій
статті.

Стаття 404. Державні гарантії інвестицій у спеціальній
(вільній) економічній зоні

1. На всіх суб'єктів господарювання, що здійснюють інвестиції
у спеціальній (вільній) економічній зоні, поширюється система
державних гарантій захисту інвестицій, передбачена законодавством
про інвестиційну діяльність та про іноземні інвестиції. Держава
гарантує суб'єктам господарювання спеціальної (вільної)
економічної зони право на вивезення прибутків та інвестицій за
межі даної зони і межі України відповідно до закону.

Стаття 405. Законодавство, що діє на території спеціальної
(вільної) економічної зони

1. На території спеціальної (вільної) економічної зони діє
законодавство України з урахуванням особливостей, передбачених цим
Кодексом, законом про загальні засади створення і функціонування
спеціальних (вільних) економічних зон ( 2673-12 ), а також законом
про створення конкретної спеціальної (вільної) економічної зони,
прийнятим відповідно до цього Кодексу.

Глава 40
КОНЦЕСІЇ

Стаття 406. Концесійна діяльність в Україні

1. Концесія - це надання з метою задоволення суспільних
потреб уповноваженим органом державної влади чи органом місцевого
самоврядування на підставі концесійного договору на платній та
строковій основі вітчизняним або іноземним суб'єктам
господарювання (концесіонерам) права на створення (будівництво)
та/або управління (експлуатацію) об'єктом концесії за умови взяття
концесіонером на себе відповідних зобов'язань, майнової
відповідальності і підприємницького ризику.

2. Сфери господарювання, в яких дозволяється концесійна
діяльність, об'єкти права державної або комунальної власності, що
можуть надаватися в концесію, а також види підприємницької
діяльності, які не дозволяється здійснювати на концесійній основі,
визначаються законом.

Стаття 407. Засади концесійної діяльності

1. Концесійна діяльність в Україні базується на таких
засадах:

поєднання державного регулювання концесійної діяльності та
здійснення її на підставі концесійного договору;

вибір концесіонерів переважно на конкурсній основі;

комплексне та оплатне використання об'єкта концесії, участь
держави, органів місцевого самоврядування у частковому
фінансуванні об'єктів концесії соціального призначення;

взаємна вигода сторін у концесійному договорі, розподіл
ризиків між сторонами концесійного договору;

державне гарантування інвестицій концесіонерів;

стабільність умов концесійних договорів;

забезпечення прав та законних інтересів споживачів продукції
(послуг), що надаються концесіонерами.

Стаття 408. Концесійний договір

1. Концесійна діяльність здійснюється на основі концесійних
договорів, що укладаються відповідно до законодавства України з
концесіонерами, в тому числі іноземними інвесторами, Кабінетом
Міністрів України або уповноваженим ним органом державної влади,
або визначеними законом органами місцевого самоврядування.

2. Строк дії концесійного договору встановлюється сторонами
договору залежно від характеру та умов концесії. Цей строк не може
бути меншим десяти років та більшим п'ятдесяти років.

3. Кабінет Міністрів України може затверджувати типові
концесійні договори для здійснення певних видів концесійної
діяльності.

4. Вимоги до концесійних договорів, порядок їх укладення, а
також інші питання правового регулювання концесійної діяльності
визначаються законом про концесії ( 997-14 ), іншими законами.

Стаття 409. Припинення діяльності підприємства, майно якого
передається в концесію

1. Припинення діяльності державного або комунального
підприємства, майно якого передається в концесію, здійснюється
шляхом ліквідації даного підприємства, з припиненням права
господарського відання на майно, закріплене за цим державним або
комунальним підприємством.

2. Умовами концесійного договору повинно передбачатися
максимальне використання в концесійній діяльності праці громадян
України, в тому числі звільнених у зв'язку з ліквідацією
державного або комунального підприємства, майно якого передано в
концесію.

Стаття 410. Законодавство про концесії

1. Відносини, пов'язані з концесійною діяльністю, регулюються
цим Кодексом, законом про концесії ( 997-14 ), іншими
нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них.

2. Спеціальними законами можуть визначатися особливості
здійснення концесійної діяльності в окремих сферах господарювання.

Глава 41
ІНШІ ВИДИ СПЕЦІАЛЬНИХ РЕЖИМІВ
ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Стаття 411. Виключна (морська) економічна зона України

1. Морські райони, зовні прилеглі до територіального моря
України, включаючи райони навколо островів, що їй належать,
становлять виключну (морську) економічну зону України.

2. Ширина виключної (морської) економічної зони становить до
двохсот морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що
і територіальне море України.

3. З метою забезпечення суверенних прав України на розвідку,
експлуатацію, збереження живих ресурсів та управління ними у
виключній (морській) економічній зоні держава вживає заходів
(включаючи огляд, інспекцію, арешт і судовий розгляд) щодо
забезпечення додержання суб'єктами господарювання законодавства
України.

4. Держава у виключній (морській) економічній зоні України
має виключне право створювати, а також дозволяти і регулювати
спорудження, експлуатацію та використання штучних островів,
установок і споруд для морських наукових досліджень, розвідки і
розробки природних ресурсів, інших економічних цілей відповідно до
законодавства України.

5. Режим здійснення господарської діяльності у виключній
(морській) економічній зоні встановлюється відповідно до цього
Кодексу законом про виключну (морську) економічну зону України
( 162/95-ВР ), іншими законодавчими актами, що регулюють питання,
пов'язані з правовим режимом виключної (морської) економічної зони
України.

Стаття 412. Особливості здійснення господарської діяльності
на державному кордоні України

1. Господарська діяльність на державному кордоні України
(судноплавство, користування водними об'єктами для потреб
лісосплаву та інші види водокористування, створення гідроспоруд,
провадження інших робіт у внутрішніх водах України, користування
землею, лісами, об'єктами тваринного світу, ведення геологічних
розвідувань та інша господарська діяльність) здійснюється з
урахуванням особливостей режиму державного кордону України
відповідно до законодавства України та чинних міжнародних
договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою
України.

2. Умови здійснення на державному кордоні України
господарської діяльності визначаються відповідними органами
державної влади України з урахуванням місцевих умов згідно з
вимогами закону.

3. У випадках і в порядку, передбачених законом, сполучення
через державний кордон України на окремих ділянках за рішенням
Кабінету Міністрів України може бути тимчасово обмежено чи
припинено або встановлено заходи карантину для людей, тварин,
вантажів, насіннєвого, садивного матеріалу та іншої продукції
тваринного і рослинного походження, що перетинають державний
кордон України.

Стаття 413. Особливості здійснення господарської діяльності в
санітарно-захисних та інших охоронних зонах, на
територіях і об'єктах, що особливо охороняються

1. Господарська діяльність у санітарно-захисних,
водоохоронних зонах, зонах санітарної охорони та інших охоронних
зонах здійснюється з урахуванням правового режиму таких зон, що
встановлюється законом.

2. Господарська діяльність на територіях і об'єктах
природно-заповідного фонду України, курортних,
лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших територіях і
об'єктах, віднесених законодавством до таких, що особливо
охороняються, здійснюється відповідно до вимог правового режиму
цих територій і об'єктів, встановлених законом та іншими
законодавчими актами.

3. Законом встановлюються додаткові вимоги щодо здійснення
господарської діяльності та соціальних гарантій працюючих на
територіях, радіоактивно забруднених внаслідок Чорнобильської
катастрофи.

Стаття 414. Спеціальний режим господарювання в окремих
галузях народного господарства

1. У разі необхідності стабілізації або прискореного розвитку
окремих галузей народного господарства за поданням Кабінету
Міністрів України може встановлюватися законом спеціальний режим
господарювання у цих галузях.

2. У Збройних Силах України може здійснюватися лише
некомерційна (неприбуткова) господарська діяльність.

3. Господарська діяльність у Збройних Силах України - це
специфічна діяльність військових частин, закладів, установ та
організацій Збройних Сил України, пов'язана із забезпеченням їх
повсякденної життєдіяльності, що передбачає ведення підсобного
господарства, виробництво продукції, виконання робіт і надання
послуг, передачу в оренду рухомого та нерухомого військового майна
(за винятком озброєння, боєприпасів, бойової та спеціальної
техніки) у межах і в порядку, визначених законом.

4. Відносини, пов'язані із здійсненням господарської
діяльності в Збройних Силах України, регулюються цим Кодексом та
іншими законами.

Стаття 415. Особливості здійснення господарської діяльності
на території пріоритетного розвитку

1. Законом може бути визначено за поданням відповідного
органу місцевого самоврядування в межах міста, району територію,
на якій склалися несприятливі соціально-економічні умови і на якій
на підставах та в порядку, передбачених законом, вводиться
спеціальний режим інвестиційної діяльності з метою створення нових
робочих місць (територію пріоритетного розвитку).

2. Порядок здійснення господарської діяльності на території
пріоритетного розвитку встановлюється законом.

Стаття 416. Порядок здійснення господарської діяльності в
умовах надзвичайного стану, надзвичайної
екологічної ситуації

1. Господарська діяльність в умовах надзвичайного стану -
особливого правового режиму діяльності органів державної влади та
органів місцевого самоврядування, підприємств, установ,
організацій, передбаченого Конституцією України ( 254к/96-ВР ),
який тимчасово допускає обмеження у здійсненні конституційних прав
і свобод громадян, а також прав юридичних осіб та покладає на них
додаткові обов'язки, - може здійснюватися з урахуванням обмежень
та зобов'язань, встановлених виданим відповідно до Конституції
України ( 254к/96-ВР ) указом Президента України про введення
надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях.

2. Повноваження органів державної влади та органів місцевого
самоврядування щодо учасників господарських відносин, заходи, що
вживаються в умовах надзвичайного стану, а також відповідальність
за порушення режиму надзвичайного стану визначаються законом про
надзвичайний стан ( 1550-14 ).

3. Правила цієї статті щодо здійснення господарської
діяльності застосовуються також у разі оголошення окремих
місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації.

Стаття 417. Порядок здійснення господарської діяльності в
умовах воєнного стану

1. У період дії воєнного стану, введеного на території
України або в окремих місцевостях, правовий режим господарської
діяльності визначається на основі закону про оборону України
( 1932-12 ), інших законодавчих актів щодо забезпечення
обороноздатності держави та законодавства про режим воєнного
стану ( 1647-14 ).

Стаття 418. Гарантії прав учасників господарських відносин в
умовах спеціального режиму господарювання

1. Запровадження спеціальних режимів господарювання, не
передбачених цим Кодексом, якими встановлюється обмеження прав
суб'єктів господарювання, не допускається.

2. Держава гарантує суб'єктам господарювання та іншим
учасникам господарських відносин право на звернення до суду за
захистом їх майнових та інших прав від незаконного обмеження в
умовах будь-якого спеціального режиму господарювання,
передбаченого цим Кодексом.

Розділ IX
ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року.

2. Визнати такими, що втратили чинність з 1 січня 2004 року:

Закон України "Про підприємництво" ( 698-12 ) (Відомості
Верховної Ради УРСР, 1991 р., N 14, ст. 168) з наступними змінами,
крім статті 4 Закону;

Закон України "Про підприємства в Україні" ( 887-12 )
(Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., N 24, ст. 272) з
наступними змінами.

3. Кабінету Міністрів України:

1) внести до Верховної Ради України у тримісячний строк з дня
опублікування Господарського кодексу України:

перелік законодавчих актів (їх окремих положень), які мають
бути визнані такими, що втратили чинність, та перелік законодавчих
актів, до яких слід внести зміни у зв'язку з набранням чинності
цим Кодексом;

пропозиції щодо уточнення, у разі необхідності, порядку
набрання чинності окремих положень цього Кодексу;

2) затвердити нормативно-правові акти, передбачені цим
Кодексом;

3) забезпечити перегляд, приведення у відповідність із цим
Кодексом або визнання такими, що втратили чинність,
нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України та
нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів
виконавчої влади;

4) визначити суб'єктів господарювання, що належать до
державного сектора економіки, відповідно до вимог цього Кодексу;

5) внести на розгляд Верховної Ради України законопроект щодо
переліку видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, та
видів господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати
виключно державним підприємствам, установам і організаціям;

6) забезпечити формування і ведення Реєстру державних
корпоративних прав відповідно до вимог цього Кодексу.

4. Встановити, що Господарський кодекс України застосовується
до господарських відносин, які виникли після набрання чинності
його положеннями відповідно до цього розділу.

До господарських відносин, що виникли до набрання чинності
відповідними положеннями Господарського кодексу України, зазначені
положення застосовуються щодо тих прав і обов'язків, які
продовжують існувати або виникли після набрання чинності цими
положеннями.

5. Положення Господарського кодексу України щодо
відповідальності за порушення правил здійснення господарської
діяльності, а також за порушення господарських зобов'язань
застосовуються у разі, якщо ці порушення були вчинені після
набрання чинності зазначеними положеннями, крім випадків, коли за
порушення господарських зобов'язань була встановлена інша
відповідальність договором, укладеним до зазначеного в пункті 1
цього розділу строку.

Положення Господарського кодексу України щодо
відповідальності за порушення, зазначені в абзаці першому цього
пункту, вчинені до набрання чинності відповідними положеннями
цього Кодексу стосовно відповідальності учасників господарських
відносин, застосовуються у разі якщо вони пом'якшують
відповідальність за вказані порушення.

6. Встановити, що до господарських відносин, зазначених в
абзаці другому пункту 4 цього розділу, застосовуються строки
позовної давності, передбачені Господарським кодексом України, у
такому порядку:

спеціальні строки позовної давності, встановлені
законодавством, чинним до набрання чинності цим Кодексом, якщо
вказані строки перевищують строк, встановлений цим Кодексом;

збільшені спеціальні строки позовної давності відповідно до
встановлених цим Кодексом строків, якщо тривалість раніше чинних
строків є меншою порівняно із встановленими цим Кодексом строками
позовної давності.

Президент України Л.КУЧМА

м. Київ, 16 січня 2003 року
N 436-IV

 
« Пред.   След. »


Подписка

Свежие статьи на e-mail:

Мы в соцсетях

Facebook Twitter vkontakte

На эту тему